Лебедина пісня Людвіга Віттельсбаха

Ваш злет над лебединими озерами

Причастям краси наповнить чашу знов,

Змішавши з музикою

Вагнера любов.

З присвяти Поля Верлена Людвігу II Баварському

Людвіг II Баварський. Фото середини 60-х років XIX століття

Вечірній моціон довжиною у вічність

О сьомій годині вечора 13 червня 1886 року лікар-психіатр Бернгард фон Гудден і його вінценосний пацієнт Людвіг II Баварський вирушили на прогулянку уздовж берега Штарнберзького озера. Вони так і не повернулися з вечірнього моціону, забравши із собою таємницю одного із найзагадковіших убивств XIX століття. Бездиханні тіла лікаря та короля знайшли пізно ввечері на мілководді. Але ж Людвіг був прекрасним плавцем і атлетом... Єдина помилка змовників - величезна кількість слідів черевиків, залишених на піску. Середньої руки криміналісту не становило б труднощів докопатися до істини. Ось тільки хто в цьому був зацікавлений? Один із діяльних учасників змови фон Гудден сам у результаті виявився його жертвою.

Ріхард Вагнер став по-справжньому знаменитий лише після знайомства зі своїм добрим генієм. Про Людвіга композитор казав: «Він... нечуване диво!»

Біля витоків майстерно підготовленого державного перевороту в Баварії стояли представники загадкової місцевої секти ілюмінатів (посвячених). Адам Вайсхаупт, який створив її ще наприкінці XVIII століття, писав: "Мораль являє собою не що інше, як мистецтво вчити людей... як скинути ярмо опіки... як обходитися без принців і правителів". Є всі підстави стверджувати про зловісну роль ілюмінатів, пов'язаних із франкмасонами, в усій світовій історії, починаючи з Французької революції. До ілюмінатів зараховували хіміка Лавуазьє, маркіза Казотта, графа Мірабо і навіть "шаленого" Робесп'єра. Вплив ідей ілюмінатів, до речі, непримиренних антагоністів єзуїтів і войовничих атеїстів, простежується в ідеології і більшовиків, і нацистів. Гітлер з успіхом використовував деякі їхні організаційні постулати при "партійному будівництві".

Якщо на королі не виявили жодної подряпини, то на горлі лікаря виявили кілька міток, котрі свідчили про спробу удушення. Виконавці вироку капітулу ілюмінатів мов у воду канули. Про смерть нещасного короля жалкували лише баварські селяни з найближчих сіл і кілька найвідданіших придворних. Рідний дядько - Луїтпольд - опинився у виграші. Він аж на 27 років став регентом - фактичним правителем Баварії - при недоумкуватому племіннику Отто. Вища аристократія сама перебувала в путах ілюмінатів і також вітала перемогу над непередбачуваним і занадто вже незалежним королем-самітником.

Так на 41-му році завершилося життя дуже химерної, але надзвичайно талановитої, якщо не геніальної людини. Те, що вона виявилася "за сумісництвом" королем Баварії, без сумніву, збільшило її шанси померти не своєю смертю.

Дитинство чарівника

А як же все блискуче починалося... Спадкоємця престолу, народженого 25 серпня 1845 року, було названо на честь його діда Людвіга I, щедрого мецената мистецтв і неперевершеного марнотратника. Батько - Максиміліан Баварський - віддав синів Людвіга й Отто на опіку гувернерів. Освіту вони здобули блискучу. Людвіг любив самоту; Отто, навпаки, був класичним зразком "людини світу". Трагічною виявилася доля обох братів. Майже відразу після повернення з франко-прусської війни (1872 р.) Отто насильно відправили до одного з віддалених баварських замків. Принца помістили в кімнату із загратованими вікнами, із якої він уже ніколи не вийшов на свободу. Позначилися гени численних предків, схильних до серйозних психічних захворювань. І батько, представник роду Віттельсбахів, і мати - із роду Гогенцоллернів, страждали на різні манії.

Однак поки хлопчаки без утоми читають грецьких і римських істориків, учать мови, багато місяців проводять у замку батька Гогеншвангау (Високий лебединий край). Людвіг дуже любив спілкуватися з простими селянами, читав запоєм героїчні драми Шіллера та німецькі легенди; дуже рано у нього проявилася й пристрасть до театру, архітектури та музики.

Замок Гогеншвангау... З його історією, котра веде відлік із кінця XII століття, пов'язані кілька легенд. Мінезингер Вольфрам фон Ешенбах писав про схований від усіх смертних замок в Альпах на ім'я Монсальват, де нібито зберігається Чаша Грааля - священна посудина, що містить кілька крапель крові Христа. Мріяли її добути й англійський король Річард Левине Серце, й багато вельмож і лицарів. Гогеншвангау був у середні віки центром мінезингерів. Простежується паралель між єрессю катарів і Парсіфалем, батьком Лоенгріна, котрий зберігав, за переказом, Чашу Грааля. І от у цьому своєрідному казковому вертепі, в обстановці містико-героїчної драми, високо в горах і виховується Людвіг. Не секрет, що південні німці (і баварці, і шваби) значно романтичніші від своїх північних одноплемінників, прямолінійних і суворих пруссаків, мекленбуржців, саксонців...

Удень принц спав, а вночі вирушав високо в гори (дуже часто на коні), де при світлі місяця декламував улюбленого Шіллера. Відвідання театру - святая святих для всіх баварців - залишили незгладимий слід у душі юнака. Там він уперше познайомився з операми Ріхарда Вагнера. "Лоенгрін" вразиз Людвіга. Можливо, тому він хотів бути справжнім лицарем і мінезингером на троні.

"Справжній король", або Мінезингер на троні

Сходження 18-річного принца на престол 1864 року було сприйнято народом із захватом. Він підкорив усіх якоюсь особливою статечністю. "Справжній король", - говорили піддані молодого вінценосця. А от аристократів і придворних, які звикли останніми роками (у Максиміліана була величезна депресія) верховодити в державі, упевнений тон і поведінка Людвіга II неприємно вразили. Король ошелешив усіх запитами - він прагнув будувати нові замки, замовляв найдорожчих архітекторів і художників. Людвіг "виписав" у Мюнхен 51-річного композитора Ріхарда Вагнера, котрий перебував, попри величезну популярність опер "Летучий голландець" і "Тангейзер", у стані розпачу. Саме Вагнер, який став найкращим другом бідолашного короля, казав: "Життя його в буднях світу промайне, як миттєвий, божественний сон!"

Недовго тривала ідилія, той час, коли "король ще любив сміятися". За півтора року, котрі Вагнер провів при дворі, композитор устиг поставити оперу "Трістан та Ізольда", витрачаючи чималі (але дуже перебільшені ілюмінатами) суми. Все це викликало невдоволення двору й уряду. Король вимушений був після ультиматуму з жорсткою умовою - вибір між "любов'ю та повагою свого вірного народу" і Вагнером - вислати останнього з Баварії. Всі наступні роки, аж до смерті композитора 1883 року, Людвіг постійно з ним листувався і переказував гроші на театральні постановки в Байрейті. Там він і був за наказом короля похований. "Саме я першим визнав митця, якого сьогодні оплакує весь світ...".

В історії їхньої дружби був і непривабливий бік, знову ж, певною мірою перебільшений ворогами. У королі буквально клекотала прихована гомосексуальність; за Вагнером такі грішки не водилися, і він тримав Людвіга немов "на прив'язі". Невдала спроба глави роду Віттельсбахів одружитися на старшій сестрі імператриці Єлизавети Австрійської (справжнього і, мабуть, єдиного друга Людвіга) Софії остаточно переконала баварців у тому, що король "сам не свій".

"Дивак у світі мрій"

Бурхливе будівництво замків тривало. У своєму улюбленому дітищі - Нойшванштайні (Новому лебединому камені) король поставив кілька динамо-машин і провів електрику. Безумовно, він був неабияким архітектором. Також Людвіг консультував художників, які розписували стіни замків; він був неперевершеним знавцем стародавніх німецьких саг. Король намагався дістати позички, щоб втілити в життя екстравагантні проекти. Він навіть думав здійснити втечу з Баварії, попередньо купивши в Росії Крим, залишити в заставу майно всієї сім'ї, або... пограбувати банк. Наприкінці 70-х років хвороба (висловлюючись сучасною мовою - маніакально-депресивний психоз) почала прогресувати. Людвіг став панічно боятися людей, влаштовував нічні прогулянки під місяцем у 20-градусний мороз, катався при світлі смолоскипа на човнах-лодіях... Він став дуже огрядним.

8 червня 1886 року короля визнали навіженим: "Його величність перебуває в прогресуючій стадії розумового розладу". Цікаво, що ніхто (!) із психіатрів не досліджував Людвіга, і цей діагноз "зліпили" заочно. Перша спроба арештувати короля провалилася: його охорона та місцеві селяни самі заарештували прибулу в Нойшванштайн уночі з 9 на 10 червня депутацію, очолювану графом Максом фон Холштайном. Але Людвіг, який мав чимало можливостей, щоб придушити змову ілюмінатів у зародку, несподівано припинив опір і віддав себе у владу "психіатрів". Незабаром із Мюнхена прибули жандарми й короля було арештовано.

Канцлер Германської імперії Отто фон Бісмарк (який пізніше сказав про Людвіга - "він дав долі знищити себе") пропонував королю виступити в парламенті. Кузина - Єлизавета - готувала його втечу до Відня. Її озброєні слуги днювали і ночували на протилежному березі Штарнберзького озера. Але час було згаяно.

Його "улюблена Лізхен", Єлизавета Австрійська, багато в чому мала рацію: "Король був не божевільним, а просто диваком у світі мрій". "Бідолашний Людвіг" залишив чудову спадщину: неперевершені за красою замки. Король був напівбожевільним диваком, але ім'я його залишиться у віках.