Лариса Денисенко: «Ніхто не може знати — ріжки, вінок, чи німб домалює над нашою головою Світ» - Соціум - dt.ua

Лариса Денисенко: «Ніхто не може знати — ріжки, вінок, чи німб домалює над нашою головою Світ»

24 квітня, 2009, 12:09 Роздрукувати Випуск №15, 24 квітня-29 квітня

— Ви маєте багато професій: письменника, журналіста, адвоката. Яку з них любите найбільше? — Знаєте, всі три пов’язані зі словом і думкою, які мають бути щирими, переконливими, адресни­ми і професійними...

— Ви маєте багато професій: письменника, журналіста, адвоката. Яку з них любите найбільше?

— Знаєте, всі три пов’язані зі словом і думкою, які мають бути щирими, переконливими, адресни­ми і професійними. В цьому подібність цих професій, і, мабуть, саме цим вони мені й подобаються, саме тому я обрала їх, а вони обрали мене.

А ще — вони пов’язані з людськими долями. Це також дуже важливий аспект. Я маю знати, чиї інтереси захищаю. Люблю фантазувати на тему, хто зараз дивиться і слухає мене в нічному ефірі, а хто читає мою книжку. Які це люди — кого люблять, чим грішать, з чого їм смішно, з чого сумно, кого прощають, чи вірять у Бога?..

— Вас часто називають «провока­торкою». Ви погоджуєтеся з такою характеристикою? 

— Люди люблять навішувати ярлики, і я не виняток, хоча намагаюся бачити більше. Не думаю, що я більша провокаторка, ніж, скажімо, наш прем’єр-міністр чи київський мер. Якщо в мені і є якась провокативність, вона спрямована на те, щоб розва­жити, розсмішити людей, змусити їх пожартувати, повірити в себе.

Це як із зовнішністю: мене, наприклад, свого часу порівнювали з актрисами Анук Еме, Рене Руссо, Пенелопою Крус, Салмою Хаєк, співачкою Тамарою Гвердцителі і навіть зі Стівеном Сігалом та Джонні Деппом. Якби я в це вірила і надто цим переймала­ся, зараз мої родичі влаштовували б мене до психіатричної лікарні. Звичайно, можна прислухатися до того, що про тебе думають інші, але насамперед треба вивчати себе без допомоги та провокацій сторонніх.

— Все, про що пишете, — з особистого досвіду?

— Авжеж, усе пропускаю через себе. Далеко не всі події, герої, почуття народжуються з власного досвіду, але намагаюся народитися з кожного з них, або вжитися в усіх.

— Що спонукало піти на телебачення?

— Мене завжди приваблювала професія журналіста, з дитинства, тому не могла знехтувати цією нагодою. Це раз. По-друге, мені подобався канал «1+1» — у тому вигляді, який і досі збе­рігається в моїй пам’яті, а це — часи становлення й розквіту каналу, коли всі проекти працювали для української інтелігенції. Звичайно, хотілося спробувати: чи зможу? А ще привабила тема — культура та її діячі від минувшини до сучасності.

— Чому стали автором і ведучою саме програми «Документ +»?

— Мабуть, це збіг обставин, пов’язаних із тим, що з однією людиною — співробітницею каналу — мене пов’язувала моя книжка, іншій людині взагалі подобалося те, що я пишу, а ще одній — моє інтерв’ю в «Газете по-киевски». І цей ланцюг спрацював на те, що я опинилася перед камерою.

— Програма триває всього півгодини. На вашу думку, цього досить для висвітлення культурологічної тематики?

— Цілком достатньо, щоб розставити акценти, окреслити проблему, подати кілька поглядів і замислитися над темою. А також представити митця, надати йому слово, а глядачам — можливість відчути його, зрозуміти й полюбити. Зараз працюю над програмою «Документ» (вона виходить у годинному форматі) — разом з Анатолієм Єремою, командою «Документа» і зі спеціальними кореспондентами Лесею Харченко та Дмитром Крижанівським. Зазвичай протягом години ми говоримо на дві різні теми, хоча, буває, обговорюємо одну, як, наприклад, тему вітчизняної анімації з Євгеном Сивоко­нем та Олегом Педаном.

— Які гості «Документа» запам’яталися найбільше?

— Багато хто запам’ятався, адже наші гості люди неординарні, творчі й працьовиті. Я дуже люблю оперу і балет, тому назву солістів Національного театру опери і балету Сусанну Чахоян та Ігоря Борка. І, звичайно, неперевершену в минулому балерину, а нині педагога-репетитора — Аллу Лагоду. І Раду Поклітару, якого я часто цитую: він вигадав замінник слова «традиційний» — «пра­вовірний», мені це сподобалося.

— Якої ви думки про українське телебачення, ви ж бачите його зсередини?

— Телебачення віддзеркалює стан нашого суспільства. Як і політика, мистецтво. Воно мені не подобається. Але доки не зміняться люди, не зміниться телебачення. Заради цього треба робити кроки, спрямовані на позитивні зміни, передовсім приділяти увагу дітям, шукати таланти, ділитися з ними досвідом, вчити мріяти і здійснювати мрію. Якнайшвидше. Все залежить тільки від нас самих, я переконана.

— Наскільки глибоко ви занурилися в телебачення?

— Скажу так: акваланга не потребую. Я непогано плаваю, все-таки кандидат у майстри спорту з плавання, тому обходжуся без спеціального спорядження. Займаюся авторським проектом, який спрямовує прожектори, ліхтарі і лампочки на вітчизняну культуру, зі мною працює чудовий колектив небайдужих людей, професійних і енергійних. Ніщо інше — як телевізійника і глядача — мене поки що не хвилює, хіба програми про мандрівки.

— У чому бачите свою роль як письменниці, журналістки?

— Швидше, бачу завдання — розповісти про людей, які мають хист, цікаві захоплення, енергетичний потенціал, думки й талант, надзвичайну працездатність, оригінальні ідеї. Людей, яких ніщо не може зупинити чи кинути у прірву відчаю, які будь-що хочуть донести своє мистецт­во до людей. А я хочу, щоб вони розповідали про себе, відкривалися глядачеві, використовуючи мене лише як допоміжний інст­румент.

— Ви б хотіли, щоб за якимсь вашим романом зняли фільм? Яку книжку ви б самі для цього обрали?

— Якби я цього активно хотіла — це вже сталося б. З іншого боку, мені здається, що непогана стрічка могла б вийти з «Кавового присмаку кориці», смішні театральні вистави з «Сарабанди банди Сари» та «Забавок з плоті та крові». Мій видавець Елеонора Симонова каже, що дуже хоче побачити екранізацію «Корпорації ідіотів». Я не переймаюся цим питанням, усе, що має статися — станеться. Якщо ні — значить, так треба.

— Ви думали про те, щоб спробувати себе як актрису?

— Кожній дівчині, мабуть, спадає на думку — а чи не знятися мені в кіно? Я нещодавно вигадала образ українського інфекціоніста, якому відкрили лабораторію в лікарні, де працює Грегорі Хаус. Хоча необов’язково, щоб я виконувала саме цю роль. Мені «вигадалася» лікарка Олеся Кущ із приблизно моєю зовнішністю, котра працює інфекціоністом за системою Станіславського: «Не вірю!». Часто я прописую смішні, на мій погляд, діалоги між нею та іншими героями серіалу.

Насправді ж мої акторські амбіції, якщо вони є, задовольняються передусім письменницт­вом: можу прожити будь-чиє життя, яке сама і вигадала. Акторові, як на мене, щоб він був геніальним, потрібно набагато менше власного «я», ніж його є в мені. Або потрібно навчитися повністю скидати з себе — як ящірка — шкіру. Це виснажливо і часто невдячно. Але це — виклик, і, можливо, коли-небудь матиму такий досвід.

Нині ж можу тільки трохи похизуватися тим, що героїню свого популярного детективу «Легенда про Безголового» Андрій Кокотюха списав з мене, а потім в кіно за мотивами цієї книжки «Тривожна відпустка адвоката Ларіної» цей образ зіграла актриса, роботи якої мені подобаються, — Ольга Філіппова.

— На вашу думку, для чого ми живемо, що маємо дати світові і чого повинні чекати від нього?

— Ми не знаємо, для чого живемо. Ніхто не може знати — ріжки, вінок чи німб домалює над нашою головою Світ. Мені здається, це якраз і є питанням, іграшкою-головоломкою, яку надзвичайно цікаво розгадувати, а процес розгадування, з’ясування цього і є цікавим життям.

Із досьє «ДТ»

Лариса Денисенко — письменниця, автор і ведуча культурологічної програми «Документ +» на телеканалі «1+1», адвокат, фахівець з міжнародного публічного права. Народилася в Києві 17 червня 1973 року. Литовсько-грецького походження. Українську мову опанувала в 23 роки, коли почала працювати в Міністерстві юстиції України.

Закінчила юридичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Центрально-Європейський університет (Прага), курс законопроектування при Міністерстві юстиції Нідерландів. Має ліцензію на юридичну практику в Торонто і Оттаві щодо справ, пов’язаних із біженцями і мігрантами. Є одним з адвокатів, які представляють інтереси громадян в Європейському суді з прав людини (Страсбург). Працювала директором департаменту міжнародного права Міністерства юстиції, радником міністра юстиції, науковим консультантом парламентських комітетів, очолювала національне відділення міжнародної антикорупційної організації Transparency International (Берлін).

Літературну кар’єру розпочала перемогою в конкурсі «Коронація слова» з романом «Забавки з плоті та крові» (Гран-прі конкурсу-2002).

Серед виданих творів — романи: «Забавки з плоті та крові» (2003); «Кавовий присмак кориці» (2005); «Корпорація ідіотів» (2005) — відзначено премією «Літературний олімп-2006» як книжку, яку найчастіше крали в книгарнях; «Танці в масках» (2006, випущено також як аудіокнигу) — премія «Гармонія слова» за 2006 рік, роман включено у шот-лист конкурсу «Книга року» за версією Бі-бі-сі, шот-лист конкурсу «Краща книга 2006» за версією тижневика «Кореспондент»; «24:33:42» (2007); «Сарабанда банди Сари» (2008); дитяча книжка «Про Лізу та
Цюцю П.» (2006, 2007).

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво