КВІТЕНЬ. ЮЩЕНКО

В краківському «Тигодніку повшехнєму» прочитав присвячений нашим виборам ентузіастичний текст великої приятельки України Богуміли Бердиховської — «Весна Ющенко». Бердиховська — не якийсь далекий від подій оглядач — останнього разу я бачив її на нічній прес-конференції Віктора Ющенка відразу після оприлюднення перших підсумків голосування. Отже, головна теза її тексту — «вибори показали, що Україна пробудилася від летаргії: бажає змін і вірить, що вони є можливими» — є тезою, вистражданою цілим десятиріччям очікування цього пробудження. Насправді, сьогодні найкращий привід про нього говорити: стверджувати, що Україна пробудилася, після двох перемог Леоніда Кучми на президентських виборах або після комуністичних успіхів на парламентських було б недоречно…

Ніде правди діти, я щось подібне формулював у розмові з Богумілою в ту післявиборну ніч. Бо вважав, що парламентські вибори — в незалежності від подальшої долі блоку «Наша Україна» та особистої долі Віктора Ющенка — зафіксують кількість людей, які прагнуть змін у суспільстві. Тобто для мене це були навіть не вибори — я усвідомлюю, що в українському парламенті діють скоріш механізми неполітичного впливу і в ньому навряд чи можна щось змінити — а референдум, який має таку кількість людей виявити. І саме тому для мене особисто ці вибори закінчилися зовсім непогано.

Однак водночас вибори продемонстрували, до чого насправді тяжіє українське суспільство. Не є великою таємницею, що ті прихильники «Нашої України», які віддали за неї голоси на сході країни, голосували насамперед за зарплати і пенсії, які їм почали виплачувати за часів ющенківського уряду. А не за якісь абстрактні реформи, сенс яких досить важко пояснити у збіднілій країні. Ці десять років українці були позбавлені найголовнішого — стабільності існування. Коли ти не знаєш, чи заплатять тобі завтра зароблені гроші — тут, вибачайте, не до реформ… А прихильники «Нашої України» на заході країни також голосували не стільки за реформи, скільки за блок, який вигідно вирізнявся своєю державницькою спрямованістю від інших, лідери яких подорожували перед виборами до кремлівських кабінетів, та ще й хизувалися цим…

От вам і портрет переможця українських президентських виборів. Не месії і не адепта порядку, а політика, який буде ототожнюватися з економічною стабільністю (не з багатством, а саме із стабільністю) і водночас не здаватиметься неукраїнським виборцям західних областей. Варто нагадати, що болгарський екс-монарх Сімеон, із яким порівняв Віктора Ющенка на сторінках «Дзеркала тижня» Дмитро Видрін, прийшов до влади у рідній країні після кількох — підкреслюю, кількох — спроб провести економічні реформи. А в Україні ще не було жодної, так що більшій частині нашого електорату сьогодні потрібний не реформатор, а людина, яка забезпечить регулярну виплату грошей. Володимир Путін став популярним серед росіян тому, що почав «наводити порядок» у наляканій вибухами будинків країні. А в України немає своєї Чечні. І не буде в ній свого Путіна, як не буде і свого царя Сімеона. Бо Путін буває тільки після Єльцина. Сімеон — після реформаторів. А наш третій президент буде після Кучми. І для того, щоб він виграв вибори, потрібно небагато — щоб він хоча б півтора року перед ними в якості прем’єра регулярно сплачував населенню зарплати і пенсії і хоча б трішки зменшив податки. А ще розмовляв українською, відвідував Львів і регулярно розповідав, як він любить батьківщину. Віктор Ющенко в цій ситуації буде просто керівником невеличкої парламентської фракції в парламенті або — якщо влада все ж таки вирішить, що краще розплачуватись не із населенням, а із московськими політтехнологами та власними телевізійниками — найбільш вірогідним кандидатом на посаду президента країни. Бо президентом оберуть того, хто платив останнім — і при цьому — це теж непоганий висновок з минулих парламентських виборів — його можна просто не показувати по телевізору…