КВІТЕНЬ. РУДЕНКО. БОГОРАЗ

Смерть за десять днів до Пасхи одного з найвідоміших українських дисидентів і засновників Української Гельсінкської Групи Миколи Руденка збіглася — буквально по днях — зі смертю російської дисидентки, однієї із засновниць Московської Гельсінкської Групи Лариси Богораз. Цей збіг очікування одного з найголовніших християнських свят і прощання з двома незвичайними людьми дозволяє провести певні, досить важливі для мене паралелі. Руденко і Богораз не побоялися опонувати системі, у якої вони не могли виграти — і не прагнули для себе дивідендів, коли ця самовпевнена, переконана у власній величі й вічності стіна почала руйнуватися. Вони не стали політичними діячами — проте до останніх років життя були діячами громадськими. Бо усвідомлювали, що відрізняє політику від будівництва, або, краще сказати, — лікування суспільства. Ніде правди діти, ті з дисидентів, котрі захоплювалися політичною діяльністю, виявлялися або особами із суперечливою репутацією, або поганими професіоналами — не завжди, звісно, але й так було. Й їхні поразки в новому часі кидали тінь на чистоту мотивацій у минулому. І все-таки ця чистота потрібна нам — бо дисидентський рух не так боровся з системою, як змагався за збереження в чистоті нашого власного сумління, нашої власної гідності. Микола Руденко і Лариса Богораз, напевно, усвідомлювали, наскільки важливо залишитися в білих халатах лікарів, не змінюючи їх на політичну уніформу. Вони й померли гідними людьми, життя яких не дає підстав для пересудів...

Звичайно, біографії не можуть бути лінійними. Ось і в житті Миколи Руденка є сюжет, що його так полюбляють журналісти, — віра в Сталіна, притаманна фронтовикам, усвідомлення облудності ідеології, якій він служив довгі роки... Але життя дисидентів комуністичних часів нагадує мені інколи не політичний, а релігійний сюжет — історії про перших християн. Вони також ішли до своєї віри в світлий образ через поневіряння, помилки, неправильні вчинки. Однак те, що є в людині невмирущого, підказувало їм правильний шлях. Такий шлях може відкритися навіть не тоді, коли людина приходить до розуміння ситуації, тверезо аналізуючи політичні події чи стан справ у суспільстві. Ні, потрібний особливий моральний стрижень, особлива готовність до самопожертви, щоб приєднатися до маленької громади не просто тих, хто вірить, а й тих, хто діє заради своєї віри. І без усякого сподівання, що тобі за твою віру побудують якийсь, хай і невеличкий, собор або куритимуть фіміам... Ні, до церкви з її пишнотами ще далеко, єдине, що може на тебе чекати, — це довге життя в катакомбах... Нам, людям, які ніколи не наважувалися на таке відкрите протистояння із системою, які звикли ставитися до неї вкрай цинічно, сподіватися, що вона сама помре від старості й дурості, дуже важко собі пояснити, що керувало цими людьми, коли вони приймали рішення діяти. І дуже важко погодитися, що без їхніх дій невідомо скільки б ще простояла ця невмируща будівля. Але, звичайно, просто чекати було безпечно й комфортно. Тому дія заради оцієї нашої безпеки і комфорту може бути порівнянна тільки з покутою, з розп’яттям — як і вперше, абсолютно добровільним і без сподівань на власний порятунок. Але із впевненістю в порятунку нашому...

Особливо це простежується у найвідомішій події в житті Лариси Богораз — демонстрації на Красній площі, на яку вона і ще шестеро дисидентів вийшли на знак протесту проти радянської окупації Чехословаччини 1968 року. Сподівання розбудити суспільство у цьому вчинку, швидше за все, не було — суспільство не прокинулося, газета «Правда» про цей вчинок не написала, навіть перехожі на самій площі — згадувала потім Лариса Богораз — щиро не розуміли, про що йдеться... Проте це був намір спокутувати наш спільний гріх байдужості до цієї окупації, до радянських танків на вулицях Праги і Братислави. Я й тепер не впевнений, що пострадянське суспільство усвідомило всю історичну масштабність цього, на перший погляд, епізодичного й безглуздого — нічого не змінилося ж — вчинку. Але саме такі вчинки поодиноких людей на безмежному майдані примирять нас із сумлінням, мораллю й історією. Чим більше ми наближатимемося до цивілізованого світу, тим краще усвідомлюватимемо, що зроблено для нас людьми, які створили Українську і Московську Гельсінкські групи. Тим більше будуть наші нащадки дивуватися з часів, коли випадкові маленькі люди ставали політичними факірами на годину, а колишні дисиденти помирали призабутими і незрозумілими...