КВІТЕНЬ. БРЮССЕЛЬ

…Більшість міжнародних конференцій, присвячених Україні, останніми роками проходить за схожим сценарієм. Поважні західні учасники в дорогих костюмах, поблискуючи оправами модних окулярів, пояснюють дорогим українським друзям, що якщо так триватиме і далі, ніякої інтеграції на Захід не буде, ви маєте самі вирішувати свої проблеми, де реформи, чому у вас такі погані олігархи, навіщо… Дорогі українські друзі в дорогих костюмах, поблискуючи оправами модних окулярів, відповідають, що все ж таки ми стараємось, ну не все виходить, не звертайте уваги на цифри, головне — бажання, воно в нас є, ми так багато зробили… Потім для плюралізму слово надають представникам опозиції — це все ж таки Захід. Представники опозиції в дорогих костюмах, поблискуючи оправами модних окулярів, викрикують, що ніякого бажання насправді немає, що скоро Україна потрапить у Росію, що кримінальна ситуація не дає змоги провести справжні реформи, що Захід має тиснути. «Ми ж тиснемо», — розгублюються організатори. «Ви мало тиснете. Ви недостатньо натискаєте», — зауважують опозиціонери. «Та нормально вони тиснуть. І взагалі, що це за лексика. Ми незалежна держава. Ми хочемо інтегруватись. Не треба на нас тиснути. Нам потрібно допомагати», — відповідають офіційні особи… Найдотепніші організатори запрошують до виступу Російського Політолога. Російський Політолог у дорогому костюмі, аж сяючи престижною оправою — в Європі такі бачили тільки в журналах мод, — із нахабною посмішкою пояснює, що вже ніхто нікуди не йде. І взагалі, ви знаєте, скільки вони нам винні? Ви що, самі будете сплачувати їхні борги? Яка експансія? Ніякого імперського мислення, ми просто хочемо взяти участь у приватизації. На дніпропетровській зустрічі… «Ви чули? Ви чули?» — вибухають у кулуарах представники опозиції. Організатори такі налякані, ніби й не чули цього позавчора на конференції, присвяченій Росії… Офіційні особи зневажливо кидають журналістам: «Та не звертайте уваги. Це ж не офіційна думка. У нас партнерські взаємини зі східним сусідом. На дніпропетровській зустрічі…»

Як у самій Україні, так і в світі тепер є дві наші реальності. Одна — комфорт міжнародних дискусій, коли про важку сучасність і світле майбутнє України говорять у перервах між качкою й десертом. Інша — існування українських гастарбайтерів, які вже успішно інтегрувалися, хто — на Схід, хто — на Захід… Люди, безправні перед кожним міліціонером у Москві і кожним поліцейським у Лондоні та Брюсселі. Люди, що тяжко гарують за гроші, які громадянам країн, до яких вони приїхали, звичайно дають як чайові… Люди, котрі потроху вивчають абетку кримінальних кварталів європейських мегаполісів. Звичайно, можна зневажливо поставитися до цього тіньового світу: мовляв, ніхто й не примушував їхати. Як не примушували? Саме й примусили. Примусила держава, яку ми всі разом так і не спромоглися збудувати. А дітей треба годувати, попри економічні перспективи, — чи не так? Отож державі цими людьми й опікуватися. І перш ніж іти до Європи, може, слід би перетворити на людей тих наших співвітчизників, які вже в Європі?

Поки одні будуть бадьоро розповідати у європейських столицях, як усе рухається, а інші гарувати на підмосковних дачах і європейських фермах, боячись носа в місто вистромити, — наші слухачі сприйматимуть нас не як європейців, а як класичних представників «третього світу». Там усе саме так — еліта в мерседесі, громадянин — за кордоном на нелегальних заробітках. Зустрітися не можуть. Отож нам, щоб перестати бути «третім світом», слід насамперед зінтегрувати наших два світи. Так зінтегрувати, щоб у кожному повірили, що живемо в одній державі…