Культура бідності чи соціальна ізольованість? - Соціум - dt.ua

Культура бідності чи соціальна ізольованість?

26 січня, 2012, 14:36 Роздрукувати Випуск №3, 27 січня-3 лютого

Бідним соціалізація ніби й не заборонена, проте здатність брати активну участь у житті суспільства у них істотно послаблена.

© Андрій Товстиженко, ZN.UA

Без соціокультурних надбань сучасна людина не може вижити навіть економічно. Кошти дають людині змогу брати повноцінну участь у житті суспільства — і тут уже йдеться як про соціально-економічну нерівність, так і про відносну та абсолютну бідність. У сучасних соціології та соціальній психології людина вважається бідною навіть тоді, коли їй вистачає грошей для фізичного виживання, але бракує для підтримання придатних для суспільства стандартів життя.

Наш співрозмовник — доктор психологічних наук, завідувач лабораторії психології мас і спільнот Інституту соціальної та політичної психології НАПН України Вадим Васютинський — разом зі своїм колективом ґрунтовно вивчає проблему культури бідності. У рамках дослідження було опитано жителів шістьох великих міст України — Києва, Львова, Харкова, Донецька, Одеси та Севастополя (всього — 2100 респондентів). До «забезпечених» дослідники зарахували тих респондентів, чий середній дохід на одного члена сім’ї становить понад 2 тис. грн., до «середньозабезпечених» — від 1 до 2 тис. грн., і до «малозабезпечених» — до 1 тис. гривень. 

Коли прагнути нормальних статків не до снаги 

— Бідних у нас, за самооцінками, приблизно третина населення. А за європейськими стандартами — близько 70%. Проте потреби в нас (як і ціни) нижчі, ніж у пересічного європейця. Відповідаючи на запитання про те, чого їм найбільше бракує в житті, наші респонденти найчастіше (57%) називали матеріальний добробут. 

Бідним соціалізація ніби й не заборонена, проте здатність брати активну участь у житті суспільства у них істотно послаблена, оскільки вони, з власної волі відгородившись від інших, не відчувають у цьому потреби.

Автор терміна «культура бідності» Оскар Льюїс звернувся до означеної проблеми ще 1959 року. Культура бідності — це стан незаможних верств населення, який характеризується не тільки матеріальними злиднями, а й соціальною, культурною та психологічною обмеженістю. Люди, які звикли до такого способу життя, не прагнуть подолати його, а відповідно, не хочуть «перестати бути бідними». Вони ніби й не проти якось змінити своє життя, але коли доходить до реальних зусиль, до наполегливих прагнень, здебільшого відступають.

У розумінні причин бідності маємо дві тенденції: перша, об’єктивніша, —  структурно-економічна, друга — суб’єктивно-психологічна. Перша — це коли незаможні об’єктивно не можуть подолати різницю між собою і багатшими верствами населення, не можуть «вибитися в люди», навіть почавши заробляти більше. У суспільстві є мільйони людей, котрі вважають, що для отримання більших статків не варто докладати зусиль, бо все одно з того нічого не вийде і краще й далі жити як живеться. Друга тенденція — це коли людина ніби сама винна у своїй бідності й безпорадності, бо не може, а насправді не хоче змінити своє життя. Проте в кожному індивідуальному випадку ці причини поєднуються.

Візьмімо для прикладу якесь віддалене село, де люди роками сидять без роботи, не маючи реальних можливостей заробляти. Усі вони перебувають у приблизно однакових економічних умовах, але насправді живуть по-різному: хтось тримається більш-менш заможного рівня, а хтось зовсім бідує. Насамперед через бідність потерпають багатодітні сім’ї, інваліди, сироти. Але хіба мало серед бідних здорових людей середнього віку? 

Психологія не дає відповіді на запитання, що робити, коли немає роботи. Вона вивчає те, чому люди так по-різному дають собі раду. Одні базарують — вирощують щось на продаж, особливо якщо поблизу велике місто, інші їдуть у пошуках роботи до Києва чи за кордон. Способи заробляння існують, і частина людей до них удається, зрештою натрапляючи на певний придатний для себе варіант, який виводить їх із занепаду. Але завжди є люди, котрі з-поміж різних можливостей не використовують жодної. Чому вони не можуть упоратися з труднощами, почуваються безсилими, неспроможними діяти?

На перший погляд, що заможніша людина, то краще вона дає собі раду. Але насправді залежність тут обернена: що краще людина дає собі раду, то вона заможніша. До того ж заможні зазвичай більше дбають про свою професійну ефективність, вище цінують освіту, отримуючи від неї задоволення. Натомість бідні цінують освіту менше, а якщо й здобувають її, то ставляться до неї більш утилітарно: якщо вигоди від «зайвої» науки не передбачається, вона їм нецікава. 

Ще одна особливість людей, здатних давати собі раду, — вони точніше і на довшу перспективу планують своє життя і наполегливіше досягають поставленої мети, а відповідно, можуть отримувати плоди своєї праці за місяць, за рік, за кілька років. А дуже бідні люди часто воліють попрацювати сьогодні так, щоб до вечора вже отримати гроші. А працювати на зарплатню, яка буде за місяць, — це для них уже проблема. Ще важче їм працювати на віддалену перспективу. Водночас бідним часто нелегко усвідомити свою професійну неефективність, тому вони шукають інші пояснення свого безталання — як-от чиясь підступність, несприятливі обставини, випадковості або банальне «не щастить». 

Заможні і бідні люди істотно різняться психологічно — так, як інтернали відрізняються від екстерналів. Інтернали шукають причини своїх невдач чи досягнень у собі самих, співвідносячи поразки і заслуги із власними здібностями або недоліками. Екстернали пояснюють усе, що з ними відбувається, збігом обставин, впливом інших людей, які сприяють або перешкоджають їхнім діям. «Чистих» інтерналів та екстерналів практично не існує, у кожному характері можуть лише переважати риси тих чи тих. Проте загалом виявляється, що заможні люди більш інтернальні, а незаможні — більш екстернальні. І тут також в основі лежить обернений психологічний зв’язок: інтернали, які здатні краще регулювати свою поведінку, частіше досягають успіху, ніж екстернали, котрі більше залежать від зовнішніх обставин і не вміють як слід зосередитися на досягненні поставлених цілей. 

Наприклад, як показали результати нашого опитування, роз­раховувати в скрутних обставинах на самих себе (принаймні на словах) більше схильні «забезпечені» (74%), менше — «середньозабезпечені» (64%), ще менше — «малозабезпечені» (54%). 

Політизовані злидні 

— Ще Еріх Фромм писав, що люди, прагнучи компенсувати якісь свої негативні переживання та низьку самооцінку, намагаються ідентифікувати себе з певною ідеологією, обирають собі ідеологічний ресурс — таким чином вони відчувають свою «велич». Радянські люди, як відомо, жили бідно, але дружно, були оптимістами, бо знали: попрацюють іще трішки— і настане комунізм. Тобто вони компенсували своє вбоге існування оцінками загальної величі, могутності країни, прекрасного майбуття. Така особливість характерна не тільки для радянського суспільства. Практично всі люди тією чи іншою мірою долучаються до якоїсь ідеології, відчувають від того певне задоволення, і це допомагає їм жити. І що більше людина зазнає життєвих негараздів, з яких не може виборсатися, то більше тяжіє до якихось зрозумілих їй пояснень. Коли людина шукає виходу і не може його знайти у своїх повсякденних справах і досягненнях, тоді вона шукає те, що «над нею». 

У нинішніх умовах в Україні прагнення людей компенсувати переживання своєї матеріальної неспроможності часто втілюються в орієнтації на одну з двох провідних ідеологічних моделей, наявних у нашому суспільстві, — умовно кажучи, на «помаранчеву» і «біло-синю». Перша — в дусі щирого українського патріотизму, друга — українсько-російського єднання. 

Отримані у згаданому вище опитуванні дані показали, що серед україномовних громадян саме незаможні є найбільш проукраїнськими, а серед російськомовних «їхні» незаможні засвідчили найбільшу прихильність до спільних українсько-російських цінностей. Як приклад наведу ставлення респондентів до ідеї офіційної двомовності: серед російськомовних респондентів таку ідею підтримали 77% малозабезпечених і 69% забезпечених, а серед україномовних, відповідно, — 7 і 12% (різниця в обох мовних групах нібито невелика, але статистично значуща). От і виходить, що бідні російськомовні є найбільш «російськомовними», а бідні україномовні — найбільш «україномовними».

Малозабезпечені громадяни компенсують своє почуття упослідженості, гіршості, низькостатусності тим, що активніше приєднуються до політико-ідеологічних цінностей, які функціонують у суспільстві. Вони ніби шукають емоційну поживу для задоволення своїх комплексів. Так, «малозабезпечені» частіше давали позитивну оцінку комуністам (22%), ніж «середньозабезпечені» (13%) та «забезпечені» (7%), погоджувалися з думкою про засилля мафії в суспільстві (77, 70 і 66% відповідно), нарікали на недотримання законів — і владою, і пересічними громадянами (84, 79 і 74%). Зрозуміло, що матеріальний рівень — не єдиний чинник наведених відмінностей, але самі ці відмінності є показовими: незаможність дужче спонукає громадян удаватися до емоційно насичених протестних оцінок.

Відносно бідні —
відносно активні?

— Є поняття абсолютної бідності — коли людина перебуває на межі виживання. Відносна бідність — це неотримання певних соціальних стандартів, і психологічно вона не менш дражлива, ніж бідність абсолютна. Ска­жі­мо, в містах до бідної категорії належать пенсіонери, а в селах вони не вважаються дуже бідними, бо мають гарантовану «живу копійку». А суб’єктивне сприйняття бідності виникає, коли людина співвідносить те, що має, з тим, чого потребує. Є люди, яким усього мало. А є такі, яким майже нічого не треба і які для себе самих аж ніяк не бідні. 

Пригадаймо, як у 90-х роках минулого століття наші громадяни, не маючи належного досвіду, часто абияк обирали народних депутатів, бо тоді була популярна теза: «Голосуймо за цього кандидата — він уже накрав, а отже, більше не крастиме». Це чистісінька ілюзія, бо в абсолютній більшості випадків багатства не буває досить — хоч би тому, що багатство дає владу, а жага влади ніколи не насичується до кінця. Тому людина, яка правдами чи неправдами досягла високих статків, сама вже не може зупинитися.

А як ставитися до себе тим, хто не став і вже не стане багатим? Психологам відомо, що найкомфортнішою є середня (точніше, трохи вища від середньої) самооцінка, така собі «золота середина». Коли ми у своєму дослідженні просили людей розташувати себе на щаблях умовної «соціальної драбини», виявилося, що переважна більшість (55%) обрала для себе середній рівень. На найнижчий щабель поставили себе 6% опитаних, на низький — 30%, на високий — 8%, на найвищий — 1%. Реально люди мали б розташува­тися на цій «драбині» дещо рівномірніше, проте на середньому рівні їх виявилося більше, ніж це може бути об’єктивно (тут ішлося не про матеріальний рівень як такий). Людям дискомфортно почуватися гіршими за інших (як і незручно оцінювати себе набагато вищими від загалу). Чому ж «малозабезпечені» досить часто (37%) обирали для себе середній соціальний статус? По-пер­ше, таким чином вони стверджують: те, що вони бідні, не означає, що вони гірші. По-друге, їхній соціальний статус не обо­в’язково повинен бути низьким. Тут маємо і компенсацію своїх негативних рис, і своєрідний самозахист: ми бідні, але горді! 

Часто запитують: чи сформувалася в нашій країні субкультура бідності?

Варто знати, що культура бідності — це тип культури, способу життя, в яких постійно перебувають бідні люди. А субкультура бідності охоплює певне середовище — конкретних людей, сім’ї, місцевості, регіони, де ця культура бідності домінує. Відо­мо, що, наприклад, у США така ієрархізація дуже виразна: залежно від того, в якій частині міста людина проживає, автоматично робиться висновок про її соціальний статус. А коли вона багатіє чи бідніє, то переїжджає до відповідного району. У нас віднедавна теж почали з’являтися замкнені райони, де живуть самі багатії. Ця субкультура ще не усталилася, а тому, проїхавшись довкола Києва, можна побачити, що халупи досі сусідять з палацами. Проте процес відмежування вже розпочався. 

Малий досвід соціальної нерівності призводить до того, що ті, хто розбагатів, не можуть утриматися від демонстративного хизування своїми статками (це теж прояв їхніх комплексів). А така поведінка багатіїв викликає у відповідь заздрість і навіть класову ненависть бідняків. Вважаю, що в умовах зростання соціальної нерівності класові суперечності тільки посилюватимуться і поширюватимуться (ось і новий простір для комуністичної ідеології). А соціально-майнова нерівність у нас розростається так, що кінця-краю їй не видно. У свою чергу це спричиняє посилення соціальної напруженості: адже гармонійне суспільство неможливе там, де заможні зухва­ло демонструють своє багатство, нехтують закони та суспільні норми. Внаслідок такого розшарування, коли багаті стають іще багатшими, а бідні — ще біднішими, культура бідності має підстави поширюватися й міцніти. 

Не варто забувати, що культура бідності стосується не тільки безпосередньо бідних, а й більшості населення, бо всі ми вийшли з відносно незаможного середовища. Навіть наші заможні люди великою мірою залишилися носіями культури бідності (згадаймо: не дай Боже з Івана пана) — негативні прояви цього мало не на кожному кроці. 

І тут мають бути претензії до держави, яка ці процеси повинна регулювати, а натомість, як видається, іде шляхом заохочення великого капіталу та придушення малого (тобто масового) бізнесу. Разом з тим і все наше суспільство не надто прогресивне: громадяни продовжують ставитися до ринкових реформ з певним острахом. Так, із думкою про те, що перетворення якомога більшої кількості громадян на приватних власників є запорукою економічного розквіту країни, погодилися всього 34% опитаних, при цьому серед «малозабезпечених» таких 31%, серед «середньозабезпечених» — 33%, серед «забезпечених» — 42%. Тож подолання культури бідності та бідності як такої — нагальне зав­дання всього суспільства — і бідних, і багатих, і держави.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №27, 13 липня-19 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво