Крокодилячі сльози

Останнім часом постійна турбота про територіальну цілісність України, досі прописана за домашнім відомством регіональних політиків, захопила й наших стратегічних друзів із півночі. Корисно прислухатися до їхньої думки, оскільки росіяни мають багату практику як поборники територіальної цілісності Молдови (Придністров’я) і Грузії (Аб­хазія, Південна Осетія), не кажучи вже про «мочивосортирний» досвід відновлення конституційної єдності власної території.

Отже, російська газета «Известия», номер від 13 березня цього року. Стаття з діагностико-категоричною назвою «Ющенко веде до розколу України».

«Навіщо він занапащає власну країну? Не можна ламати людей через коліно!», — із щирим болем, ніби його, а не нас україн­ський лідер ламає через коліно, запитує автор.

Припустивши на мить, що великоросійський «аналітик» не помиляється у своєму діагнозі і наш усенародний президент справді веде Україну до розколу, з’ясуємо, по-перше, де те місце на її тілі, куди націлилося ющенківське коліно.

У статті йдеться про Україну як країну яскраво виражених національних околиць, «де є не лише Львів і Тернопіль, а й Крим, Донецьк, Луганськ». Таким чином позначаються західна і східна лінії геополітичного розламу. Причому точність нанесення їх на карту підтверджується збігом даних, отриманих як з позиції зовнішнього московського спостереження, так і з погляду рефлективної української свідомості (див. «Де насправді проходить лінія розколу України?», «День», 01.12.2007).

Друге запитання продиктоване генетично здоровим укрскепсисом щодо москальських побрехеньок. Якщо сказано «навіщо?», то мається на увазі «не треба!», а якщо москалеві чогось не треба, то нам того дуже навіть треба (як у давньому малоросійському анекдоті: «Хто там, синку? — Чорт! — Добре, синку, аби не москаль»). Так, може, Віктор Ющенко не занапащає Україну, а навіть рятує нашу неньку?

Що трапиться, окреслює умо­ви політологічної задачі глибоко­мудрий «ізвєстінець», коли приїдуть до Донецька і Луганська «пре­зидентські опричники й із добре знайомою нам ревністю українських старшин Радянської армії почнуть вимагати, щоб вулицю Пушкіна чи Льва Толстого перейменували на честь гетьмана Виговського? І примушуватимуть російських дітей у російських шко­лах заучувати глави з україн­ських підручників історії?». Росій­ські люди, яких ламають через націоналістичне коліно, не зможуть прийняти те, що їм «генетично чуже». Трапиться ж те, що піднімуться ці російські люди, втретє з’їдуться до Сєверодонецька й візьмуть нарешті свою російську долю у власні російські руки.

І залишиться Україна без До­нецької і Луганської областей, і втратить проросійська (в Україні) Партія регіонів 2,653 тис. своїх виборців, що становить рівно тре­тину її всеукраїнської підтримки (дані останніх парламентських виборів). А БЮТ втратить при цьому всього 158 тис. (2%), «НУ—НС» — 61 тис. (1,8%). ПР вже не зможе хизуватися титулом «переможниці загальнонаціональних виборів» (ними із солідним восьмивідсотковим відривом будуть «біло-сердечні»). Верховна Рада і взагалі українська влада стануть українськими, а не російськими...

От саме цього сценарію і не хочуть — навіть у страшному сні — бачити наші великі брати з півночі. Тому й проливають крокодилячі сльози з приводу можливого розколу України.

Нам не зайво пам’ятати, що історична попередниця ПіСУАР, Донецько-Криворізька радянська республіка, спочатку планувалася в Москві як федеративна частина більшовицької Росії, що завадило б останній претендувати в майбутньому на всю Україну, і Донбас швиденько охрестили «українським» (див. «Дітище «полум’яного революціонера» Арте­ма. До 90-річчя Донецько-Криворізької радянської республіки», «ДТ», №9, 2008). Небезуспішно спланувавши, що незабаром «все будет Донбас».

Саме цей елемент сюрреалістичного московського сценарію і лякає найбільше — коли До­нецьк і Луганськ називають «Ін­шою Україною» (див. у тому ж номері «ДТ» матеріал «Інша Ук­раїна: підміна понять»). Із цією підміною понять потрібно боротися так само рішуче, як греки протестують проти наміру грома­дян колишньої югославської республіки називати себе славетним ім’ям «македонці». Хоча сценарій анексії FYRMом (Former Yugoslav Republic of Macedonia) грець­кої Македонії — таким можливим розвитком подій Еллада пояснює сьогодні свої претензії до екс-югославів — виглядає не більш сюрреалістично, ніж розкол України.