Кримінальна справа «Голодомор — 1932—1933»: правові колізії чи нехтування пам’яттю жертв? - Соціум - dt.ua

Кримінальна справа «Голодомор — 1932—1933»: правові колізії чи нехтування пам’яттю жертв?

19 червня, 2009, 13:24 Роздрукувати Випуск №22, 19 червня-26 червня

22 травня 2009 р. Служба безпеки України порушила кримінальну справу за фактом вчинення геноциду в Україні у 1932—1933 роках, тобто за ознаками злочину, передбаченого ч. 1 ст. 442 Кримінального кодексу України. У зв’язку із цією подією тиражували заяви і коментарі представників окремих політичних сил, в яких постанова СБУ про порушення кримінальної справи розцінюється як піар-акція напередодні президентських виборів і як така, що спотворює історію, провокує внутрішній конфлікт і погіршує відносини з Росією, є несвоєчасною і нелегітимною.

22 травня 2009 р. Служба безпеки України порушила кримінальну справу за фактом вчинення геноциду в Україні у 1932—1933 роках, тобто за ознаками злочину, передбаченого ч. 1 ст. 442 Кримінального кодексу України. У зв’язку із цією подією тиражували заяви і коментарі представників окремих політичних сил, в яких постанова СБУ про порушення кримінальної справи розцінюється як піар-акція напередодні президентських виборів і як така, що спотворює історію, провокує внутрішній конфлікт і погіршує відносини з Росією, є несвоєчасною і нелегітимною.

У хорі критиків опинилися такі фігури українського політикуму, як В.Литвин, В.Янукович, Г.Герман, О.Бондаренко, Г.Москаль, Л.Кравчук, О.Фельдман, В.Колесниченко та інші.

Важко сказати, що переважає в такого роду оцінках — цинізм, брехня, нахабство, правове невігластво чи солідарність із російським керівництвом у зневазі до нашої історії та пам’яті мільйонів співвітчизників, виморених штучним голодом у 1932—1933 рр.

Порушення СБУ кримінальної справи є закономірною, хоча, на мій погляд, запізнілою реакцією на давні вимоги української громадськості провести розслідування злочинів комуністичного режиму, серед яких своїми трагічними масштабами і наслідками виділяється Голодомор.

В Україні перша публічна згадка про Голодомор як злочин проти української нації зафіксована ще в 1989 р. — у преамбулі Програ­ми Народного руху України за перебудову. Після відновлення незалежності України питання про порушення кримінальної справи за фактом Голодомору обговорювалося в рамках створеної у 1992 р. за ініціативи Володимира Маняка Асоціації дослідників Голодомору і на присвячених цій трагедії наукових конференціях.

У грудні 1998 р. асоціація подала генеральному прокурору України клопотання про порушення кримінальної справи за фактом примусової голодної смерті близько 10 млн. українських громадян у 1932—1933 рр.

11 червня 1999 р. асоціація звернулася до прокуратури м. Києва з клопотанням порушити кримінальну справу за фактом примусової голодної смерті в 14 приміських селах (що нині входять у межі Києва) з переліком назв сіл та зазначенням кількості померлих у кожному з них...

Тоді органи прокуратури відмо­вили в порушенні кримінальних справ, мотивуючи свою позицію тим, що з огляду на характер та час подій Кримінальний кодекс України не передбачає відповідальності. Очевидно, формальна відмова була не в останню чергу зумовлена тим, що розсекречення архівних докумен­тів, які стосувалися трагедії Голо­домору, було далеким від завер­шення, бракувало комплексних фахових досліджень, були відсутні політико-правові оцінки Голодо­мору як злочину на офіційному рівні.

Відтоді, крім накопичення критичної маси архівних документів, зростання кількості та підвищення якості досліджень, відбулося кілька важливих, якщо не сказати знакових, подій, які створили надійне підґрунтя для порушення кримінальної справи про вчинення на території України у 1932—1933 рр. геноцидного вбивства голодом мільйонів людей. У 2001 р. було ухвалено новий Кримінальний кодекс України, ст. 442 якого зафіксувала склад злочину геноциду. У 2002 р. Верховна Рада України провела присвячені 70-м роковинам трагедії слухання, під час яких і в документах яких Голодомор на офіційному рівні названо геноцидом. 2006 року Верховна Рада ухвалила Закон України «Про Голодо­мор 1932—1933 років в Україні», ст. 1 якого характеризувала Голодо­мор як геноцид українського народу. Протягом 2007—2008 років Служба безпеки України спільно з Українським інститутом національної пам’яті та міжнародним благодійним фондом «Україна 3000» започаткувала і здійснила низку заходів, спрямованих на виявлення, розсекречення та оприлюднення величезного масиву документів, аналіз яких дає повне уявлення про причини, характер, методи здійснення та наслідки злочину комуністичного режиму проти українського народу.

Нарешті до 75-х роковин трагедії Голодомору було опубліковано «Національну книгу пам’яті жертв Голодомору 1932—1933 років в Україні» у 18 томах, в яких містяться як документи, так і численні свідчення тисяч людей з усіх постраждалих від Голодомору регіонів України.

Правда про злочин, замовчувана комуністичним режимом про­тягом десятиліть, стала надбанням суспільства. Як свідчать результати соціологічних досліджень, сьогодні більшість (близько 60%) громадян України вважають, що в 30-ті роки шляхом штучно створеного голоду цілеспрямовано знищувалась українська нація. (Соціо­логічне опитування «Вибори — 2007 р. в оцінках населення» проведене фондом «Демо­кратичні ініціативи» у грудні 2007 р.). Тому цілком закономірним є те, що до Генпрокуратури і СБУ знов почали надходити звернення про порушення кримінальної справи за фактом геноцидного виморення в Україні мільйонів людей голодом, штучно організованим комуністичною владою у 1932—1933 рр. Так учасники круглого столу «Го­лодомор 1932—1933 років в Україні як злочин геноциду», який відбувся в Національному університеті «Києво-Могилянська академія» 31 січня 2008 р., звернулися до Генпрокуратури України з клопотанням «порушити кримінальну справу за фактом злочину Голодомору на підставі Закону України «Про Голодомор 1932—1933 років в Україні» (статті 442 Кримінального кодексу України та статей 94, 97 та 112 (частина 3) Кримінально-процесуального кодексу України»).

28 січня 2009 р. зі Служби безпеки України до Генеральної прокуратури України надійшли матеріали перевірки за зверненням Асоціації дослідників голодоморів в Україні та товариства «Меморіал» про порушення кримінальної справи за фактом Голодомору 1932—1933 рр. в Україні як геноциду української нації.

13 лютого до Генпрокуратури України надійшло звернення Українського інституту національної пам’яті щодо вирішення питання про порушення кримінальної справи за фактом убивства голодом у 1932—1933 рр. мільйонів українських селян як питомої частини української нації.

11 та 20 березня до Генпрокура­тури України надійшли звернення громадян Глуховської А.Н., Но­сен­ка А.П., Васильєвої Г.М., Соломки В.Т., Манька М.Є., Метли П.А., Красовської Г.К. та інших про порушення кримінальної справи стосовно представників радянської влади, які в період 1932—1933 рр. на територіях Вінницької, Дніпропетровської, Київської та інших облас­тей УСРР (нині — України) приму­сово вилучали у їхніх близьких родичів усі продовольчі запаси, що призвело до масових убивств голодом.

У квітні поточного року до Генпрокуратури України повторно надійшло згадуване раніше звернення учасників круглого столу «Голодомор 1932—1933 років в Україні як злочин геноциду».

Порушуючи кримінальну справу, СБУ діяла відповідно до вимог українського законодавства. Пункт 1 статі 94 Кримінально-процесуального кодексу України передбачає, що приводами до порушення кри­мінальної справи є заяви або повідомлення підприємств, установ, організацій, посадових осіб, представників влади, громадськості або окремих громадян, а стаття 112 цьо­го кодексу встановлює, що досудове слідство у справах про злочин, передбачений статтею 442 Кримінального кодексу України, провадиться слідчими органів СБУ.

Згідно з існуючими в Україні процесуальними нормами, реагуючи на згадані звернення, СБУ була зобов’язана або порушити кримінальну справу, або мотивовано відмовити в її порушенні. З огляду на величезну кількість доказів, що вказують на ознаки злочину геноциду в Україні у 1932—1933 роках, СБУ не залишалося іншого шляху, як ухвалити постанову про порушення кримінальної справи, прийняти її до провадження і проведення розслідування.

У світлі викладеного абсолютно безпідставною і одіозною є опублікована 27 травня ц.р. заява лідера Партії регіонів В.Януковича, який назвав дії СБУ «провокаційними і безвідповідальними». Тим більше що у 2003 р. він як прем’єр-міністр України заявляв таке: «Втра­ти нашого народу надзвичайно великі, щонайменше 7 млн. спів­вітчизників. Отже, не лише було зав­дано значного удару по генофон­ду нації, а й поставлено під сумнів власне існування української нації». Як видно з останньої заяви В.Януковича, його більше турбує позиція Росії, для якої «ця тема є особливо чутливою», а не повага до пам’яті мільйонів замордованих голодом людей, повага до власної держави, її органів та посадових осіб, прав українських громадян та громадських організацій.

Партія регіонів позиціонує себе як партія російської п’ятої колони в Україні і захищає далеку від історичної правди офіційну позицію. Тому вкрай блюзнірськими є твердження її лідера про спроби нинішньої влади в Україні «вкрасти в народу його історію, переписавши її на свій розсуд, на свій смак і на свої короткотермінові потреби».

Мета офіційного розслідування полягає у всебічному з’ясуванні всіх обставин трагедії Голодомору, а отже, у встановленні істини та відновленні історичної правди, яка тривалий час ретельно приховувалася комуністичним режимом.

Розслідування здійснюється не заради задоволення чиїхось короткотермінових потреб, а є закономірним і правомірним етапом офіційної юридичної оцінки трагедії Голодомору, яку має раз і назавжди підтвердити (або не підтвердити) Верховний суд України, керуючись не власним смаком і політичною кон’юнктурою, а ґрунтуючись на доказах і праві.

Спекулятивним і позбавленим здорового глузду є твердження, що внаслідок розслідування «суспільство знову опиняється перед загрозою бути втягнутим у внутрішній конфлікт, спричинений різницею в оцінках причин і наслідків трагічних подій 1932—1933 років». Адже сенс розслідування саме й полягає в неупередженій офіційній оцінці подій на основі аналізу доказів відповідно до вимог законодавства України і положень Конвенції 1948 р. про запобігання злочину геноциду та покарання за нього. Санкціо­нування результатів розслідування рішенням вищої судової інстанції України покладе край політичним спекуляціям навколо питань юридичної кваліфікації Голо­домору і сприятиме консолідації суспільства.

Важливо підкреслити, що СБУ діє в цілковитій відповідності до вимог національного законодавства та норм міжнародного права. Правомірність дій СБУ намагаються заперечити посиланнями на принцип заборони зворотної дії закону та відсутність до 2001 р. у законодавстві України складу злочину геноциду. Такі заперечення ґрунтуються на хибній абсолютизації принципу заборони зворотної дії закону, вибірковому, а не системному підході до аналізу норм українського законодавства та норм міжнародного права і не враховують їхньої взаємодії.

У праві — як національному, так і міжнародному — існує фундаментальна загальновизнана норма, відповідно до якої ні внутрішній закон, ні міжнародний договір не мають зворотної дії, тобто їхня дія не поширюється на ситуації і відносини, які відбулись у минулому до набуття ними чинності. Наявність такої норми та її дотримання покликане забезпечити стабільність правопорядку заради загального блага суспільства в окремих країнах і в рамках міжнародного співтовариства.

Разом із тим, як у національному, так і міжнародному праві також є загальновизнаним, що згадана норма не є абсолютною і за певних умов допускає винятки, визначені відповідно законом або міжнародним договором. Кожна країна застосовує принцип заборони зворотної дії закону відповідно до особливостей національного правопорядку з урахуванням міжнародного права.

Конституція України у ст. 58 встановлює: «Закон та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи». Як бачимо, в одному реченні зафіксовано як принцип заборони зворотної сили закону, так і можливість конкретних винятків із загального правила.

Тим часом ст. 9 Конституції України передбачає: «чинні міжнародні договори, згода на обов’язко­вість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України». Закріплена в цій статті загальна конституційна норма деталізується і конкретизується в законі про міжнародні договори України та Кримінальному кодексі України.

Відповідно до п. 1 ст. 19 закону про міжнародні договори України «чинні міжнародні договори України, згода на обов’яз­ковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства».

У п. 1 ст. 3 Кримінального кодексу України встановлено: «Зако­нодавство України про кримінальну відповідальність становить Кримінальний кодекс України, який ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права». А в Науково-практичному коментарі до Кримінального кодексу України (2002 р.) зазначено, що «Кримінальний кодекс — це система національних законодавчих актів України та імплементованих у них положень міжнародних договорів, що містять норми кримінального права». Водночас у коментарі до ст. 6 Кримінального кодексу України («Чинність закону про кримінальну відповідальність щодо злочинів, вчинених на території України») сказано: «Крім Кримінального кодексу, на території України мають чинність і загальні норми міжнародного права».

Отже, норми Кримінального кодексу України повинні тлумачитись і застосовуватись у контексті загальних норм–принципів міжнародного права і норм конкретних міжнародних договорів України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Як і норми національного кримінального законодавства, загальні норми–принципи міжнародного права і норми згаданих міжнародних договорів є нормами прямої дії. В тому випадку, коли такі договірні норми не імплементовані в національне законодавство, пріоритет визнається за ними. Це прямо передбачено п. 2 ст. 19 закону про міжнародні договори України, який встановлює: «Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства Ук­раїни, то застосовуються правила міжнародного договору».

Сучасне міжнародне право допускає винятки з принципу заборони зворотної дії закону щодо злочинних актів, які на момент їхнього вчинення, визнавалися такими в загальному міжнародному праві. Так, у пункті 1 ст. 7 Євро­пейсь­кої конвенції 1950 р. про захист прав людини та основних свобод встановлено: «Нікого не може бути визнано винним у вчиненні будь-якого міжнародного правопорушення на підставі будь-якої дії чи бездіяльності, які на час їхнього вчинення не становили кримінального правопорушення згідно з національним законом або міжнародним правом». Водночас п. 2 цієї статі передбачає: «Ця стаття не є перешкодою для судового розгляду, а також для покарання будь-якої особи за будь-яку дію або бездіяльність, які на час їхнього вчинення становили кримінальне порушення відповідно до загальних принципів права, визнаних цивілізованими націями». Аналогічну юридичну конструкцію має ст. 15 універсального Міжнародного пакту 1966 р. про громадянські та політичні права.

Україна ратифікувала і Європейську конвенцію 1950 року, і Міжнародний пакт 1966 р. Відповідно до Конституції і законів України норми цих міжнародних договорів є частиною її національного законодавства, зокрема українського кримінального законодавства. Отже, вони в принципі є юридичним підґрунтям для порушення кримінальних справ щодо вчинених у минулому будь-яких злочинів, які визнавалися такими в загальному міжнародному праві.

У спробах заперечити правомір­ність порушення СБУ кримінальної справи за фактом геноциду посилаються на те, що у 30-ті роки минулого століття не існувало навіть терміна «геноцид», що Кримінальний кодекс УСРР 1927 р. не містив складу такого злочину, як геноцид і що чинний Кримінальний кодекс України, ст. 442 якого фіксує склад цього злочину, було ухвалено лише у 2001 р.

Такий підхід є вибірковим, ігнорує міжнародно-правовий компонент національного кримінального законодавства і є інструментом довільного тлумачення як положень Конституції, так і окремих статей Кримінального кодексу України. Подібні методи доведення «повної юридичної безграмотності» СБУ не можна охарактеризувати інакше, як юридичне шахрайство з метою введення громадян в оману та маніпулювання громадською свідомістю. Особливо якщо до них вдається «кандидат юридичних наук, заслужений юрист і народний депутат». Альтернативною причиною застосування такого підходу може бути правове невігластво.

Звичаєві норми і принципи загального міжнародного права, що сформувалися наприкінці ХІХ — початку ХХ століття, забороняли масове вбивство людей, у тому чис­лі і груп людей за національною, етнічною чи релігійною ознакою, навіть під час збройних конфліктів. Переконливим доказом цього стали Гаазькі конвенції 1907 р. про закони і звичаї війни, які були актами кодифікації звичаєвих норм і принципів загального міжнародного права.

Після завершення Першої і до початку Другої світової війни інтенсивне доктринальне вивчення та узагальнення цих норм і принципів відбувалося паралельно зі спробами їхньої неофіційної кодифікації і сприяло формуванню концепції міжнародних злочинів та подальшому втіленню її у практику. Важливим етапом у розвитку міжнародного права став Нюрнберзький процес над головними німецькими воєнними злочинцями, який відбувся після закінчення Другої світової війни. У статуті Нюрнберзького трибуналу було виз­начено три категорії міжнародних злочинів: злочини проти миру, воєнні злочини, злочини проти людяності. В цьому та інших докумен­тах Нюрнберзького процесу термін «геноцид» іще не використовувався. Натомість обвинувальний висновок в узагальненій формі зафіксував поняття, яке ще у 1944 р. Рафаель Лемкін означив терміном «геноцид» і яке нині віддзеркалює і деталізує Конвенція 1948 року. У розділі ІІІ Висновку серед злочи­нів, які інкримінувалися підсудним, було зазначено «навмисне і систематичне винищування людей, що належать до певних рас і національних груп, заподіяння смерті цивільному населенню окупованих територій з тим, щоб знищити окремі раси та прошарки населення, а також національні, расові та релігійні групи».

Важливо зазначити, що Нюрнберзь­кий трибунал виходив з того, що визнання злочинними всіх дій, ін­кримінованих підсудним, ґрунту­валося на договірних нормах і звичаєвих принципах, які сформувались і існували в праві цивілізованих держав — на національному і міжнародному рівнях — задовго до створення цього судового органу. Так, в обвинувальному висновку неодноразово підкреслювалося, що такі злочини, в тому числі і той, який згодом позначать терміном «геноцид», суперечили міжнародному договірному праву, загальним принципам кримінального права, що випливають із кримінальних законів всіх цивілізованих націй, внутрішньому кримінальному праву країн, в яких чинилися злочини.

У вступному слові головний обвинувач від США Р.Джексон, зазначаючи, що Статут Трибуналу є «джерелом оновленого і посиленого міжнародного права», підкреслив: «Право, в тій мірі, в якій міжнародне право може бути встановленим, було встановлене раніше, ніж були вчинені ці злочини». Головний обвинувач від Велико­британії сер Х.Шоукросс заявив: «Хоч цей суд та звинувачення окремих осіб можуть здаватися новизною, насправді немає нічого нового у принципах, які хоче тут утвердити Обвинувачення», оскільки Статут «лише розвиває вже існуючі принципи». У такому ж дусі були витримані виступи головних обвинувачів від Франції та СРСР — Ф.де Ментона та Р.Руденка.

Відповідно до резолюцій Гене­ральної Асамблеї ООН принципи Нюрнбергу стали частиною сучасного міжнародного права і підтвердили наявність загальновизнаних звичаєвих норм, які забороняли масове знищення людей, у тому чис­лі і їхніх груп за національною ознакою, оскільки такі дії суперечили законам людяності, совісті, моралі, загальному благу та інтересам всього міжнародного співтовариства.

Після Нюрнберзького процесу, з огляду на особливу небезпечність для долі людства винищення расових, національних, етнічних та релігійних груп, було розроблено Конвенцію про запобігання злочину геноциду і покарання за нього, яка була відкрита для підписання 9 грудня 1948 року. Україна підписала конвенцію 16 червня 1949 року та ратифікувала її 15 листопада 1954 р. Нині сторонами конвенції є понад 140 держав.

Держави — учасниці Конвенції 1948 р. виходили з того, що геноцид суперечив загальновизнаним принципам міжнародного права і вва­жався міжнародно-протиправним діянням і до її підписання. На це недвозначно вказують преамбула конвенції, де зазначено, що «у всі періоди історії геноцид спричиняв людству великі втрати», та її стаття 1, згідно з якою договірні сторони «підтверджують, що геноцид... є злочином відповідно до між­народного права». Отже, з конвенції випливає, що її сторони не створили нову норму загального міжнародного права, а лише підтверди­ли існування такої норми в минулому. Конвенція договірно закріплює стару загальновизнану звичаєву нор­му у своїй статті 1, лише деталізуючи в наступній статті 2 склад злочину геноциду. За висновком, зробленим у 1950 р. Міжнародним судом ООН, «принципи, на яких ґрунтується конвенція, є принципами, що визнані цивілізованими націями як обов’язкові для держав навіть за відсутності будь-яких договірних зобов’язань».

Таким чином, порушення СБУ кримінальної справи за фактом вчинення геноциду в Україні у 1932—1933 рр., тобто за ознаками злочину, передбаченого ч. 1 ст. 442 Кримінального кодексу України, не суперечить ні принципу заборони зворотної дії закону, ні принципу nullum crimen sine lege (немає злочину без визначення його законом). Воно ґрунтується на принципах загального міжнародного права і нормах Конвенції 1948 р., які є частиною кримінального законодавства України і, зокрема, імплементовані у ч. 1 ст. 442 Кримінального кодексу України.

Необхідно підкреслити, що через відомі причини СБУ порушило кримінальну справу не проти конкретних осіб, а за фактом злочину. Головні ідеологи, організатори та виконавці злочину відомі. Але їм не можна висунути обвинувачення і притягти до справедливого земного суду, оскільки всі вони давно постали перед судом Божим. Отже, мета розслідування полягає не в покаранні когось за злочин і висуненні претензій до когось, а насамперед у з’ясуванні всіх обставин трагедії Голодомору в Україні у 1932—1933 рр. Тому безпідставними є спекуляції на тему антиросійської спрямованості офіційного розслідування трагедії. Звичайно, в його ході буде встановлено механізм, створений і використаний сталінським тоталітарним режимом для геноцидного винищення української нації, роль у його функціонуванні конкретних осіб, що належали до вищого партійно-державного керівництва на рівні СРСР та УСРР. Якщо нинішні керманичі Росії асоціюють себе і свою країну зі злочинним тоталітарним режимом, який канув у небуття з розвалом СРСР, то це їхні проблеми. І аж ніяк не підстава для звинувачення в антиросійських акціях України, яка рішуче засуджує цей режим і прагне подолати наслідки вчинених ним злочинів.

Результатом з’ясування обставин трагедії Голодомору має стати реабілітація (очевидно лише посмертна) осіб, репресованих у ході здійснення цього злочину, за спротив владі та спроби самодопомоги чи полегшення долі інших голодуючих.

Здійснюване в Україні розслідування є необхідним не лише для встановлення історичної правди, вшанування пам’яті мільйонів заморених голодом людей, а й для усвідомлення наслідків трагедії та відвернення подібних трагедій у майбутньому шляхом засудження злочинної комуністичної ідеології, втілення якої у практику було неминуче пов’язане із застосуванням насильницьких методів. Саме це є першопричиною трагедії Голодо­мору та багатьох інших злочинів проти української нації.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво