Кремлівський єретик. 2 березня Михайлу Горбачову виповнилося вісімдесят років - Соціум - dt.ua

Кремлівський єретик. 2 березня Михайлу Горбачову виповнилося вісімдесят років

4 березня, 2011, 14:03 Роздрукувати Випуск №8, 5 березня-11 березня

Слідом за зневіреним Чацьким з грибоєдовського «Горя з розуму» він міг би спересердя вигукнути: «В своей стране я словно иностранец».

Громадянин світу, проклятий у своїй країні

Слідом за зневіреним Чацьким з грибоєдовського «Горя з розуму» він міг би спересердя вигукнути: «В своей стране я словно иностранец». Іноді здається, що йому саме час замовити квиток до Лондона в один кінець. Там, у Букінгемському палаці, понад чверть століття тому відбулася зустріч Михайла Горбачова із «залізною леді», яка відкрила йому і його країні двері в цивілізований світ. Але, всупереч всім образам і прикрощам, він живе і працює в Москві, хоча його можна назвати громадянином світу.

В історії останньої чверті ХХ століття немає політичної фігури суперечливішої, ніж Михайло Горбачов. Його прихід до влади у березні 1985 року викликав ейфорію у власній країні і за кордоном. Проте історія зіграла з ним злий жарт. Горбачов незрівнянно більш затребуваний за кордоном, ніж у себе на батьківщині.

У європейських столицях і у Вашингтоні його й сьогодні приймають з не меншим захопленням, ніж тоді, коли він стояв біля керма не існуючої нині супердержави. У Німеччині його шанують як національного героя, а в США гарячі голови пропонують здійснити перебудову. Повний перелік іноземних нагород, премій і почесних титулів Горбачова з коротким їх описом забрав би чималу частину цієї газетної сторінки. Найвища серед них — Нобелівська премія миру. Американський тижневик Time визначив його спочатку «Людиною року», а потім «Людиною десятиліття».

В СРСР і Росії, на противагу Заходу, його зірка закотилася швидко, ще під час правління в Кремлі. Першого й останнього президента СРСР сприймають як головного винуватця розпаду «союзу нерушимого». В очах більшості росіян його перебудова — чорний період в історії. 1996 року на виборах президента РФ Горбачов набрав лише 386,069 (0,51% відсотка) голосів. З 2001-го по 2004 рік він очолював Соціал-демократичну партію, зняту пізніше за рішенням Верховного суду РФ з реєстрації. Горбачову так і не вдалося її відновити.

Він — один з найменш популярних діячів, до якого прислухаються хіба що у вузьких ліберальних колах Росії. Але Горбачов не відійшов від публічної політики. Він стверджує, що «Росія рухається не в тому напрямку», називає нинішню систему «чекістською», а партію «Єдина Росія» — «поганою копією КПРС». Передрікає, що нинішній політичний режим у Росії «може закінчитися гірше, ніж у Єгипті». У переддень свого 80-річчя в інтерв’ю Радіо «Свобода» Горбачов розкритикував правлячий тандем Медведєва—Путіна, стверджуючи, що головне для демократичного процесу в Росії — це «відновлення механізму вільних виборів». У відповідь на форумах пролунали уїдливі глузування: «Коли ж він заспокоїться, прости господи?».

Але вся історія його життя підтверджує: він — невгамовний, і не заспокоїться ніколи.

Шлях до влади

Спостерігаючи навіч, з яким ентузіазмом зустрічали Михайла Горбачова за кордоном (не тільки на державному рівні), я неодноразово розмірковував над тим, у чому секрет його феноменального успіху. Звичайно, його ім’я асоціювалося з падінням залізної завіси, з проголошенням нової політики, в якій проступали людські риси. Американці бачили в привітно усміхненому Горбачові, який невимушено поводиться перед телекамерами, діяча західного типу. Їм імпонувало й те, що він the self-made man — людина, що самотужки досягла високого становища в суспільстві. Це не зовсім те саме, що «з грязі в князі».

До Горбачова навряд чи хтось знав назву його малої батьківщини — село Привільне в Ставропольському краї. Тут 2 березня 1931 року він з’явився на світ у селянській сім’ї. Його предками з боку батька були Горбачов з Воронезької губернії, з боку матері — Гопкало з Чернігівщини.

Селянський хлопець змалку був привчений до праці. У дитинстві пережив голод, що лютував у 30-ті роки, і нацистську навалу. Працював механізатором на МТС і за ударну працю у 18 років був відзначений орденом Трудового Червоного Прапора. Тоді ж отримав картку кандидата в члени партії. Усі козирі були в руках. Закінчивши школу зі срібною медаллю, Михайло вступив на юрфак радянського храму науки — Московського університету, мріючи стати суддею або прокурором. Не збулося. Відверто кажучи, мені важко уявити собі Михайла Сергійовича в цих суворих іпостасях.

Перші роки його навчання збіглися з періодом пізнього сталінізму. «У душі вже зрів протест», — пише Горбачов у мемуарах «Життя і реформи». Але скорбота за мертвим диктатором не оминула і його. «У Колонному залі, — згадує Горбачов, — уперше побачив його зблизька... мертвим. Скам’яніле, воскове, позбавлене ознак життя обличчя. Очима шукаю на ньому сліди величі, але щось із побаченого заважає мені, породжує змішані почуття». Та все ж таки заволока цілком ще не спала з його очей. Частину дипломної роботи випускник МДУ присвятив перевагам соціалістичної демократії над буржуазною. До усвідомлення загальнолюдського змісту основних демократичних принципів було ще дуже далеко, визнає майбутній реформатор.

Після закінчення університету і невдалих спроб кинути якір у Москві він повертається на рідне Ставропілля. Швидко піднімається кар’єрними сходами, і вся його тодішня біографія є переліком комсомольських і партійних посад аж до наймолодшого в СРСР першого секретаря крайкому. За радянськими мірками — блискуча кар’єра.

Горбачов пережив сум’яття в суспільстві, спричинене критикою культу особи Сталіна на ХХ з’їзді КПРС, і хрущовську відлигу, яка не забарилася, крах реформаторського курсу Косигіна, брежнєвський період застою і неосталінізму. Як же йому вдалося здійснити фантастичний переліт з провінційного Ставропілля до Москви, на Стару площу, а потім посадку в Кремлі?

Німецький журналіст і його біограф Хрістіан Шмідт-Хауер переконаний: якби Горбачов був партійним босом, скажімо, у північному Мурманську, то ніколи не став би генсеком КПРС. Проте в південному сонячному Ставропольському краї він постійно був на очах, зустрічаючи за обов’язком служби кремлівських босів — частих гостей на місцевих курортах.

 

Його зоряний час почався у вересні 1978 року, коли на залізничній станції Мінеральні Води зупинився поїзд спеціального призначення. З Москви до Баку в ньому їхав Брежнєв у супроводі свого помічника Черненка. На пероні курортного містечка їх зустрічали голова КДБ Юрій Андропов, котрий проходив курс лікування в Кисловодську, і партбос Ставропольського краю Михайло Горбачов. Зустрілися ті, хто змінить одне одного на посаді генсека ЦК КПРС. Саме ця зустріч визначить його особисту долю і певною мірою долю СРСР.
Майже через чверть століття після закінчення університету та роботи на Ставропіллі Горбачов повертається до Москви. Його мрія збувається. Приїжджаючи у відрядження до столиці і зупиняючись у готелі «Росія», він захоплювався красою Кремля. «Вночі, особливо коли він підсвічений, — із захватом згадує Горбачов, — це не тільки красиве видовище. Виникає якийсь особливий стан духу».
До його висування в Москву, як визнає він сам, «доклав руку» Андропов, хоча не зробив йому на це навіть натяку. 
Горбачов і Андропов 
«Не було в керівництві країни людини, з якою я був так тісно і так довго пов’язаний, якій був би так багато чим зобов’язаний», — пише в мемуарах Горбачов. З Андроповим, хоча їх розділяли майже два десятиліття, у Горбачова були добрі стосунки. Вони зустрічалися сім’ями, разом сиділи біля багаття, смажили шашлики й вели задушевні розмови. Здається, важко знайти особистостей більш несумісних, ніж неосталініст, шеф КДБ, котрий полював за дисидентами, був причетний до радянського вторгнення в Угорщину, Чехословаччину та Афганістан, і схильний до реформаторства представник молодшої партійної порості. Але протилежності, як відомо, нерідко сходяться.
У бесідах з Андроповим Горбачов відверто ділився «крамольними» думками, не приховуючи своїх амбіційних планів.
— Ви думаєте про країну чи ні? — наполегливо запитував він Юрія Володимировича. — Середній вік у Політбюро — 70 років. Протягом найближчих трьох-п’яти років більшість членів Політбюро відійде. Просто перемре. Вони вже на межі...
Старий хворобливий Андропов, наполегливо рвучись до влади, перепиняючи на цьому шляху Щербицького, котрого Брежнєв вважав своїм наступником, розігрував комбінацію у два ходи. Він і поклав при цьому око на перспективного Горбачова. Прийнявши вахту в Кремлі після смерті Брежнєва, Андропов усвідомлював, що йому відведено недовгий строк, і готував собі заміну. Чи міг нещадний борець з інакомисленням припустити, що його протеже обере неправильний шлях? Якби він це знав, то напевне швидко відправив би його в місця дуже віддалені.
Після смерті Андропова до влади в конвульсивних потугах повернулася вимираюча брежнєвська гвардія, привівши на короткий час на партійно-державний престол немічного Черненка. Менш ніж за три роки відійшли один за одним в інший світ три генсеки, кілька найвпливовіших членів Політбюро. 
У березні 1985 року, після смерті Черненка і жорстокої боротьби за владу, в обстановці кремлівських інтриг біля керма опинився 54-річний Михайло Горбачов. 
Перебудова=крах радянської імперії+оновлення світу
Це політологічне формулювання, як на мене, відображає основні наслідки горбачовських реформ. Реформи, власне кажучи, починав Андропов. Як шеф КДБ він мав усю повноту інформації і знав, що країна швидко котиться у прірву. Проте Андропов мислив і діяв у вузьких рамками авторитарної системи, намагаючись утвердити дисципліну і порядок у суспільстві силовими методами.
Широкомасштабна програма реформ, висунута Горбачовим одразу після приходу до влади, грунтувалася на іншій основі. Вона передбачала цілковите оновлення в політичній та економічній сферах суспільства, яке закостеніло в лещатах марксистсько-ленінських догм. Ця програма знайшла словесне втілення у двох лунких словах — «перебудова» і «гласність», настільки популярних у світі, що їх навіть не перекладали іншими мовами. Це була програма спроб і помилок. Конструкцію будував без креслень на піску архітектор-одинак з вузьким колом соратників. 
 

Інтелектуальна Маргарет Тетчер, яка ставилася до Горбачова з незмінною особистою симпатією і підтримувала його в усіх починаннях, попереджала: зважаючи на економічні та психологічні реалії радянської системи, його може спіткати невдача. У міркуваннях прем’єр-міністра, згадує він, вчувалося побоювання, що наростаючі труднощі та опір номенклатури можуть створити нездоланні перешкоди на шляху реформ. Вона бачила й іншу небезпеку: поспішність у їх здійсненні. Тетчер нагадувала про те, скільки часу знадобилося для становлення нинішньої системи в Англії. Її власний досвід проведення реформ показував, наскільки важливо проявляти водночас і рішучість, і обачність, і розважливість.

Проникливий Збігнєв Бжезинський у написаній до початку занепаду комуністичної системи книжці «Великий провал: народження і загибель комунізму в ХХ столітті» відкидав думку оптимістично налаштованих кремленологів про те, що Горбачов має шанси перетворити СРСР на політично більш вільну та економічно більш прогресивну державу. Зміст його аргументів полягав у тому, що економічного відродження можна досягти лише ціною політичної нестабільності, а політичної стабільності — лише ціною економічної стагнації.

Видатний політолог, багато прогнозів якого підтвердилися, доводив: Горбачов, проповідуючи ленінізм, по суті підриває ленінську віру в непогрішність усемогутньої партії, на якій грунтується режим.

На думку Бжезинського, перспективи горбачовських реформ затьмарювалися й іншими чинниками, як-от: посилення міжетнічних суперечностей усередині країни і невдоволення комуністичною системою у Східній Європі.

Порівнюючи розвиток СРСР і постмаоїстського Китаю, він зазначав, що там досягнуто реального економічного прогресу за рахунок іще більшого вихолощування комуністичної догми, ніж у горбачовському Радянському Союзі. На його думку, китайська система більш схильна до реформування, ніж радянська, і має більший шанс на успіх. Децентралізований Китай, пророкував він, залишиться «єдиним Китаєм», а децентралізований СРСР «найімовірніше, розвалиться». Один із ключових прогнозів у книжці Бжезинського: переоцінка цінностей може призвести до повалення комунізму в самому Радянському Союзі.

Минуть роки — і Горбачов, осмислюючи причини краху перебудови, визнає, що варто було б діяти інакше. «Треба було, як у Китаї, — спочатку економічна свобода, а потім політична». Дена Сяопіна з нього не вийшло. Але Росія — не Китай, а інертні у своїй масі радянські люди — не заповзятливі китайці.

А на що обернулася гласність? Вона стала ковтком свіжого повітря для суспільства, яке пробуджувалося від летаргічного сну. Пригадаймо ті часи, коли преса вийшла з-під партійного контролю, коли ми запоєм читали статті в «Новом мире», «Огоньке» і «Московских новостях», а «Аргументы и факты» видавалися мільйонними тиражами. Заборонені теми перестали існувати. Хвиля розвінчання сталінізму досягла апогею, переросла в жорстку критику державної системи та її ідеології. Горбачов особисто сприяв виходу у світ «Детей Арбата» Анатолія Рибакова — книжки, яку зачитували до дірок. У кінотеатрах крутили заборонені фільми.

Але гласність було поховано під четвертим енергоблоком Чорнобильської АЕС, коли Кремль приховував правду про найжахливішу техногенну катастрофу в історії людства, а ще — незграбною спробою невизнання пакту Молотова—Ріббентропа, публічним невизнанням радянським лідером Голодомору-геноциду в Україні і на Кубані. Це і багато чого іншого підірвало віру в перебудову.

 

Сама перебудова не мала чітко розробленої концепції. Горбачов визнає: «Протягом якогось часу ми сподівалися подолати застій, спираючись на переваги соціалізму: планово-мобілізаційні методи, оргроботу, свідомість і активність трудящих». Перейти від адміністративно-командної системи до вільного ринку так і не вдалося.
Однією з найбільших помилок Горбачова, на мій погляд, була його відмова від обрання президентом на всенародній основі, а не в стінах парламенту. Це непомірно звузило масштаби його підтримки, позбавило реальної можливості діяти швидко й рішуче.
Перебудова, як і сама особистість Горбачова, була зіткана з суперечностей. Він повернув з горьковського заслання Андрія Сахарова, але багато в’язнів совісті і далі ниділи в радянських концтаборах. «Горбачов мав би зробити з мене свого союзника, та він протримав мене три з половиною роки в концтаборі. І все ж я ставлюся до нього позитивно», — сказав DT.UA член Української Гельсінкської групи, колишній політичний в’язень Василь Овсієнко. 
Реформатор робив ставку не на тих. Незнищенна партбюрократія заради самозбереження спочатку для годиться підтримала перебудову, а потім благополучно поховала її. 
Історія рухалася замкнутим колом. Замість кукурудзяного хліба в хрущовську відлигу полиці магазинів зяяли порожнечею, а в душах людей зріло невдоволення. Шахтарі Кузбасу влаштували масовий страйк. Країну охопили протести з вимогою відставки президента. Але Горбачов не влаштував кривавої бійні подібно до того, як це зробив Хрущов у Новочеркаську.
В останній період, вважаючи, що він перебуває в політичному центрі, Горбачов порвав з демократами (точніше, вони порвали з ним, ставши під єльцинські прапори) і опинився в політичному вакуумі, прирікаючи себе на поразку.
Прикро, але він був поганим психологом-фізіономістом. У свою команду Горбачов привів колишнього комсомольського вождя з тремтячими руками Янаєва, котрого наполегливо проштовхував у віце-президенти, нікчемного «воєначальника» Язова, підступного шефа КДБ Крючкова і прозваного в народі «свино-їжаком» прем’єра Павлова, який ледь не довів своєю грошовою «реформою» до інфаркту півкраїни. Втім, роль самого Горбачова під час драматичних подій, пов’язаних з ҐКЧП та його ув’язненням у Форосі, багато в чому залишається неясною. Колишній посол США в Москві Джон Метлок попереджав Горбачова про переворот. Чому ж він не відреагував на це?
 

 

Нерозуміння Горбачовим, з його широким поглядом на світ, національної проблеми в СРСР викликає подив. У цьому найважливішому питанні він мислив категоріями... «єдиного народно-господарського комплексу». Криваві січневі події 1991 року в Литві і Латвії, як стверджує він всупереч очевидним фактам, відповідали інтересам «місцевих сепаратистів» і «навряд чи обійшлися без провокацій з їхнього боку».

Коли з Союзу «пішла» Прибалтика, ключовим пунктом стала Україна, яку Горбачов намагався втримати в Союзі за будь-яку ціну. Але його виступ на українському телебаченні із закликом «не йти» не мав ефекту.

Біловезька зустріч, яку Горбачов називає не інакше, як «злочинною авантюрою», поставила крапку в існуванні Радянського Союзу. Але Горбачов проявив властиву йому стриманість, склав із себе повноваження глави держави і навіть звернувся до лідерів Заходу із закликом підтримати нові незалежні держави. Розвитку подій за югославським сценарієм вдалося уникнути.

Горбачов дав шанс багатьом. Дехто цим скористався і, порвавши з комуністичною системою, знайшов для себе гідне місце в сучасному світі. Що ж заважало і заважає нашій самопроголошеній «еліті» створити квітучу і справді незалежну Україну?

 

Здійснюючи перебудову, Горбачов не думав, що це спричинить розвал СРСР. Як висловилася відомий російський політолог Лілія Шевцова, «лідер, який почав як реформатор, закінчив як термінатор». Я назвав би Горбачова, якому історія відвела певну роль на крутому повороті, політиком-ідеалістом, а за наслідками дій — майстром протилежного ефекту. Але категорично не згоден з обвинуваченнями, висунутими йому тими, чий світогляд зашорений догмами. Головних з них три.
Перше — від найконсервативніших кіл партноменклатури, які втратили владу в результаті перебудови. Вони таврують Горбачова за те, що, вирощений КПРС і піднятий нею на найвищий п’єдестал влади, він зрадив партію, завів її у глухий кут і зрікся лідерства. Але всевладдя однієї партії було символом тоталітарного режиму. І він поставив інтереси суспільства вище за вузькокорисливі інтереси «ордену мечоносців», здійснюючи перехід від однопартійної системи до парламентаризму.
Було скасовано статтю 6 Конституції СРСР, у якій КПРС проголошувалася «керівною і направляючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи, державних і громадських організацій». У новій статті Компартію було позбавлено цієї ролі і лише названо серед інших політичних партій і організацій. Цілком втративши довіру народу, вона повинна була завоювати її конкретними справами. Але, опинившись у хвості подій, КПРС зійшла з історичної арени. 
Горбачов дивився на світ незрівнянно ширше від замшілих російських та інших комуністів. Він бачив головну причину глобального занепаду колись магічної ідеї у втраті привабливості соціалізму, втіленого в радянській моделі розвитку. А проголошену Черненковими поплічниками перемогу «реального соціалізму» в СРСР вважав блефом.
Друге. Горбачову закидають те, що він розвалив могутній Радянський Союз. Але чи був він на той час могутнім? СРСР тріщав по всіх швах під напором національно-патріотичних сил у республіках Балтії і в Україні (і не тільки там), а регіональні партноменклатурні «еліти», не боячись, як у сталінські часи, «чисток» і користуючись лібералізмом Горбачова, рвалися до самостійної влади. В Україні це відбувалося під ширмою національного відродження, у Росії — під прикриттям боротьби за демократію. Сам Горбачов був переконаним прибічником союзної держави, оновленої на федеративній основі. 
З урахуванням гіркого досвіду примарно незалежної України останніх двох десятиліть я б віддав перевагу цивілізованій моделі розвитку. Але вона існувала лише в уяві Горбачова. Реформувати СРСР з його сталінським родоводом було неможливо. 
Третє. Горбачова звинувачують у розпаді «соціалістичної співдружності». Але вона вже була приречена в короткостроковій історичній перспективі, оскільки трималася на радянських штиках і на монопольній владі прокремлівських (за винятком Румунії) компартій. На противагу ортодоксальному Брежнєву, який придушив празьку весну, і «реформатору» Хрущову, що розправився з угорською свободою, він не спрямував танки в Польщу, коли там вийшла на арену «Солідарність». 
Новий радянський лідер викинув за борт брежнєвську доктрину «обмеженого суверенітету», яка передбачала, що Москва нізащо не випустить зі своїх чіпких обіймів держави-сателіти в Центральній і Східній Європі і не кине на поталу сатрапам. Горбачов не підтримав політичних динозаврів: партайгеносе Хонеккера, який спокусився славослів’ям, Тодора Живкова і самодержця Чаушеску. За духом йому був близький президент Польщі Ярузельський, котрий провів дострокові вибори і, програвши їх, віддав владу своїм опонентам, які запропонували іншу модель розвитку держави. Горбачов легко знайшов спільну мову з наступником  Ярузельського Лехом Валенсою і Вацлавом Гавелом. 
Образ сьогоднішньої Європи був би цілком іншим, якби з країн Східної і Центральної Європи не були виведені радянські війська, а народам не було надано можливості самим зробити вибір.
Горбачов не перешкоджав розпаду радянської імперії. Але хіба хтось звинувачує Вінстона Черчілля в тому, що йому довелося бути присутнім при занепаді Британської імперії, над якою «ніколи не заходило сонце»? Невже кремлівські зірки яскравіші за небесне світило?
І якщо зайшлося про європейські справи, то ключовим стало неминуче і справедливе вирішення німецької проблеми. Всупереч думці Маргарет Тетчер і Франсуа Міттерана Горбачов не будував бар’єрів на шляху об’єднання штучно розділеної країни, а сприяв цьому. Багато хто може звинуватити його в тому, що він виявився слабким переговірником і не домігся нейтрального статусу для нової Німеччини. Але це вже зі сфери благих намірів. Одностайне прагнення німців належати до західного військово-політичного союзу було настільки ж очевидне, як і їхнє прагнення злитися в одне ціле. 
Роль Горбачова в сучасній світовій політиці очевидна:
— на основі своєї концепції «Європа — наш спільний дім» він будував фундамент об’єднаного континенту; 
— підвів риску під нав’язаним Сталіним несправедливим пост’ялтинським світом і зруйнував залізну завісу, що розділяла європейський континент;
— відчинив радянським людям вікно в закордонний світ, який вони уявляли собі у спотвореному вигляді;
— вивів радянські війська з Афганістану і знайшов ключі до міжнародного політичного врегулювання проблеми;
— усвідомивши безперспективність гонки озброєнь зі Сполученими Штатами, сприяв припиненню холодної війни;
— його доктрина «нового політичного мислення» зумовила чверть століття тому перспективу і методи розв’язання глобальних проблем. 
Приватна особа
Його вічний суперник і схильний до епікурейства ровесник Борис Єльцин давно в землі сирій. На противагу йому Михайло Горбачов енергійний і невтомний. Втративши два десятиліття тому державну владу, зазнаючи у власній країні постійних принижень і нападок, він не впав у розпач.
Горбачов заснував і очолив Фонд соціально-економічних і політологічних досліджень у Москві. Одночасно він — голова Міжнародного Зеленого Хреста. Виступає в університетах і парламентах багатьох країн, у міжнародних організаціях, захоплений здійсненням міжнародних екологічних та інших проектів. Надзвичайна метаморфоза: колишній комуністичний генсек став найвідомішим і найшанованішим громадянином світу! 
80-річний ювілей Горбачов відзначив у Москві у вузькому колі родичів і друзів. А на кінець березня, як повідомляє Горбачов-фонд, у лондонському королівському Альберт-холі планується гала-концерт і доброчинна акція з участю світових і російських зірок. Більша частина зібраних коштів призначена для єдиного в Росії Санкт-Петербурзького центру лікування дитячих лейкозів, створеного коштом доброчинних програм Михайла і Раїси Горбачових.
 

 


Багато хто в Росії злостиво насміхається з екс-президента, який рекламує піцу. А він просто чесно заробляє гроші на благородні цілі. Невже розкрадати державу, як це роблять можновладці в РФ та інших країнах СНД, більш престижно й солідно? На противагу їм і до честі Михайла Горбачова як політика і людини його недруги так і не змогли звинуватити його в причетності до корупційних скандалів.

 

Хоч би що і хто казав, усупереч усім невдачам і падінням, рушієм Михайла Горбачова є величезна внутрішня сила. Він має моральний стрижень, притаманний лише видатним особистостям.

Редакція DT.UA дякує віце-президенту Горбачов-фонду Ірині Горбачовій-Вірганській за ексклюзивно надані знімки.

 

Погляд із Заходу 
Він змінив світ на краще
Мені подобається містер Горбачов. Ми можемо діяти разом. Ми обоє віримо в наші політичні системи. Він твердо вірить у свою. Я твердо вірю в мою. Ми ніколи не змінимо поглядів одне одного. 
Але маємо два важливі спільні інтереси. Ми повинні зробити все можливе, щоб ніколи знову не почалася війна. І ми, сповнені рішучості домогтися успіху, зобов’язані почати переговори щодо роззброєння. По-друге, я вважаю: ми віримо в те, що в нас більше шансів на успіх, якщо ми взаємно довірятимемо одне одному. 
 

 

 Маргарет Тетчер  

Він — цікава людина. Його ставлення до реальності цілковито відрізняється від ставлення інших радянських лідерів — його попередників. Це стосується не тільки обмеження озброєнь, а й потреби змінити саму радянську систему. Я навіть трохи непокоївся про його безпеку.

Рональд Рейган

Горбачов в усьому прорахувався, і з історичної точки зору є трагічною особистістю.

Збігнєв Бжезінський

Рейган, Іван-Павло II, Маргарет Тетчер і навіть Горбачов сприяли тому, щоб у Європі настало нове століття.

Лех Валенса

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №24, 22 червня-25 червня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво