Кредо полковника Скоробрехи

Більшість моїх сусідів по будинку — військові пенсіонери. Багато з них ще недавно командували сотнями або навіть тисячами людей. Хтось у тиші високих штабних кабінетів розробляв військові операції для захисту кордонів нашої батьківщини, а хтось керував ракетними частинами, тримаючи під прицілом зовсім не паперові мішені.

Сьогодні всі вони на заслуженому відпочинку. Проте байдикувати «на гражданці» не хоче ніхто. Поспішає на роботу невисокий кремезний чолов’яга, який до виходу на пенсію відповідав за протиповітряну оборону округу, — сьогодні він працює на автостоянці. В огрядному, вайлуватому охоронці гаражного кооперативу ніхто не розпізнає начальника розвідки цілої армії. Комусь навіть вдається організувати власний бізнес. Наприклад, лисуватий, із невеличким черевцем колишній штабіст утримує продуктову крамничку з кафе. І тільки колишні військові лікарі, усі до одного, працюють «на гражданці» за фахом.

Усе життя полковник медичної служби у відставці В’ячеслав Скоробреха, колишній начальник неврологічного відділення 411-го шпиталю і головний невропатолог Одеського військового округу, лікував людей від тяжких нервових захворювань. Нині В’ячеслав Захарович — завідувач неврологічного відділення Одеської міської клінічної лікарні №10.

Закінчив В’ячеслав Уманське медичне училище — і прямісінько на строкову службу до Середньої Азії фельдшером у зенітно-ракетні війська. 1967 року, в розпал війни у В’єтнамі, він потрапляє туди у складі групи зенітно-ракетних комплексів, на яких в’єтнамців навчали збивати американські літаки. Тут і відбулося його бойове хрещення, яке майбутній лікар-невропатолог запам’ятав на все життя.

Під час першого бомбардування він, відповідно до статуту, із фельдшерською сумкою вискочив із бліндажа під сопкою. Американські бомбардувальники Б-56 завдали масованого бомбового удару по дислокації зенітно-ракетних комплексів. Ревіння і гул літаків, гуркіт бомб, що розривалися, свист осколків — від усього цього молодий фельдшер у стані істерії побіг зовсім в інший бік.

Його перестрів заступник командира частини, бувалий фронтовик, який пройшов Велику Вітчизняну та Корейську війни.

— Чого ви панікуєте? — осадив він молодого фельдшера тихим, упевненим голосом.

Цього було достатньо, щоб Скоробреха опанував себе. Той випадок, каже В’ячеслав Захарович, сильно вплинув на його майбутню професію. Адже одна з функцій невропатолога — виводити молодих бійців зі стану істеричного розладу.

Демобілізувавшись, Скоробре­ха повернувся із В’єтнаму до рідного села Тихий Хутір під Жашковом із бойовою медаллю «за відвагу». Попрацювавши фельдшером, він вступає до Вінницького медичного інституту, а після четвертого курсу переводиться до Куйбишевської військово-медичної академії. Після її закінчення служить у групі радянських військ у Німеччині.

Перспективного військового лікаря направляють для подальшого навчання до Ленінградської військово-медичної академії на факультет керівного медичного складу — на спеціальність невропатолога. Потрапити туди на навчання було дуже важко: з армії на цей фах щороку вступало лише шість осіб. Після навчання Скоробреху відправляють на службу до шпиталю на Далекий Схід, начальником неврологічного відділення на 400 ліжок. Тут він прослужив вісім років. В окружному госпіталі в Хабаровську його два роки поспіль обирають старшим ординатором (серед сорока осіб), а потім призначають головним невропатологом Далекосхідного округу.

До речі, командувач Далеко­східним військовим округом Дмитро Язов, який пізніше став міністром оборони СРСР, та його сім’я жодних інших лікарів, окрім В’ячеслава Захаровича, не визнавали. Саме Язов розчерком пера вирішує долю полковника Скоробрехи, перевівши його 1989 року до 411-го окружного госпіталю в Одесі начальником неврологічного відділення і головним невропатологом Одеського військового округу.

В Одесі полковник Скоробреха склав присягу на вірність незалежній Україні й прослужив тут до 2000 року, віддавши армії 28 календарних років. Вийшовши на пенсію, В’ячеслав Захарович так і не зміг оцінити всі принади заслуженого відпочинку: йому відразу ж запропонували посаду завідувача неврологічного відділення на 60 ліжок у міській лікарні №10. Він, не роздумуючи, погодився і незабаром зумів перетворити своє відділення на одне з кращих.

Тут, «на гражданці», Скоробреха нарешті взявся за науку, в короткий термін написав і блискуче захистив кандидатську дисертацію на тему «Конверсійні розлади в осіб молодого віку» під керівництвом славнозвісного невропатолога, доктора медичних наук, академіка та професора Юрія Курако, який, на жаль, нещодавно пішов із життя.

Ось що каже про Скоробреху його безпосередній начальник, головний лікар лікарні №10, заслужений лікар України, кандидат медичних наук Володимир Закалинський: «Після приходу до відділення Скоробрехи було зроблено дуже багато, передусім, внесено живий діагностико-лікарський струмінь. Створено палати поліпшеного спостереження за тяжкохворими, тобто палати інтенсивної терапії. В’ячеслав Захарович — великий ентузіаст своєї справи, він чудово володіє багатьма методиками лікування, зокрема мануальною терапією і голкотерапією. У нього є учні. Останніми роками до нас надходить сила-силенна пропозицій від інтернів, котрі хочуть потрапити на навчання до нашої лікарні — саме до Скоробрехи, іде великий потік хворих, які бажають лікуватися саме в нього. А це багато про що свідчить».

…Лікар Скоробреха кремезний та стрункий, швидко рухається і ніколи не байдикує. Нізащо не скажеш, що йому шістдесят два. Та й сам В’ячеслав Захарович не відчуває свого віку. Нещодавно взявся за написання докторської дисертації на тему «Психологічні аспекти конверсійних розладів» під керівництвом академіка Тетяни Вісковатової.

Три роки тому В’ячеслав Захарович одружився з жінкою, яку палко кохав багато років. Дружина народила йому сина. Півторарічний Антоній як дві краплі води схожий на батька, такий самий енергійний і жвавий.

— Впевнений, він теж стане лікарем, — посміхається щасливий батько.

Є в лікаря й одна багаторічна пристрасть: колекціонування старих радіоприймачів, яких у нього налічується кілька десятків. Причому всі вони в робочому стані. На дозвіллі він ремонтує свої новопридбані раритети, бо ж змалечку захоплювався радіотехнікою, якщо треба, може самотужки полагодити й телевізор.

Я прошу В’ячеслава Заха­ровича розкрити читачам секрет його життєвої позиції, яка дозволяє йому впевнено почуватися у буремному, мінливому сьогоденні, що викликає депресії та істеричні розлади в десятків тисяч наших співвітчизників.

На мить замислившись, він цитує видатного німецького психіатра та психолога Ернста Кречмера: «Істеричні розлади можливі тоді, коли настає не параліч волі, а параліч мети».

— А якщо є мета, є й майбутнє, — резюмує своє життєве кредо полковник Скоробреха.