КРАХ ВЕЛИКОЇ ІДЕЇ, АБО АНАТОМІЯ РОСІЙСЬКОГО КОМУНІЗМУ І РЕВОЛЮЦІЇ

24 січня 2004 року виповнюється 80 років із дня смерті Володимира Ульянова-Леніна. Цій даті присвячується запропоноване трактування феномена радянського (російського?) комунізму, який, схоже, залишається незрозумілим. Принаймні ні комуно-ортодокси, ні ліберальні буржуа адекватно пояснити цього явища не можуть, оскільки виходять з офіційно узаконеної хибної думки про історію як процес, що спрямовується виключно свідомістю й інтересами людей, а також якимись об’єктивними соціальними законами. Але є й нетривіальна, однак цілком наукова точка зору, згідно з якою рушійна сила соціуму — переважно ірраціонально-несвідома психічна енергія суспільства. Еріх Фромм (один із найкращих марксистів ХХ століття!) вважав, що ця енергія може бути як творчою, так і руйнівною, авторитарною й угодовською. Соціум може придушувати й активізувати як творення, так і авторитарний садизм і руйнівність або авторитарний мазохізм і угодовство. Цікавий результат дає поєднання цих теорій із найглибшими одкровеннями нашого земляка Миколи Бердяєва про сенс російської революційності та комунізму.

За браком психологічних знань у ХIХ столітті, Маркс трохи помилявся, коли казав, що, оволодівши масами, ідея стає матеріальною силою. Ідеї часто впливають лише на поверхневу свідомість і активізують глибші несвідомі змісти, що кореняться в «соціальному характері» (Фромм) і архетипах (Юнг). Гуманістичні по суті, марксизм і російське правдошукання обернулися, як модно нині казати, гуманітарною катастрофою. Ідеї реалізуються тільки так, як це дозволяє зробити психологія суспільства. А оскільки в ній, окрім пристрасті до творення, роль придушення відіграють ірраціональні авторитарні, угодовські та руйнівні пристрасті, то будь-який, навіть найблагородніший ідеал, неминуче придушується або спотворюється до невпізнанності. Саме це й сталося з воістину великою ідеєю комунізму, яку не Маркс із Леніним вигадали! До речі, саме поняття «марксизм-ленінізм» є абсурдним.

Вважається, що соціологія Маркса — це позитивістська доктрина економічного детермінізму. Нормальною мовою це означає, що суспільством рухають об’єктивні, тобто незалежні від людини, але пізнавані й використовувані нею на практиці соціо-економічні закони, що визначають психологію, ідеологію, культуру тощо. Такий погляд на марксизм сповідують як комуно-ортодокси, так і науково-ліберальні буржуа; примітивний об’єктивізм і позитивізм узагалі верховодять нині в суспільствознавстві. Мало звертають увагу на думку Маркса про те, що об’єктивний соціо-економічний процес — наслідок цілеспрямованої, тобто суб’єктивної психічної діяльності людей. Тобто не тільки економіка формує психологію, а й психіка людей, їхні думки, пристрасті та воля формують економіку, і тут немає ніякого відходу від матеріалістичної парадигми.

Маркс продовжує традиції античності, просвітництва і першохристиянства, навіть попри атеїзм на поверхні. За М.Бердяєвим, марксизм — це не тільки вчення про повну залежність людини від соціоекономіки, а й вчення про вирятування, про прийдешнє досконале суспільство, де людина вже не залежатиме від економіки, про перемогу над ірраціональними силами суспільства. У Маркса є величезна доза релігійного екзистенціалізму.

Леніна марксистом вважати не можна. Він дуже спотворив як об’єктивно-науковий, так і релігійно-екзистенційний бік Маркса. Ленін — це продукт тоталітарної російської революційності, тобто цілком іншого психологічного середовища, в основі якого лежить природний діонісизм, загнузданий православною аскезою, і споконвічний пошук Абсолюту, справедливого Царства Нетутешнього. За Бердяєвим, «росіяни завжди ортодокси або єретики, розкольники, вони апокаліптики або нігілісти». Звідси властиві російській революційності догматизм, аскетизм, жертовність, релігійність у нерелігійних, у т.ч. соціальних, питаннях, чим вирізнялися більшовики, які заперечували Бога. Все це різко дисонує з аполлонічним скептицизмом Заходу. Якщо західний інтелігент у соціо-економічному плані був буржуа, то наші різночинці —пролетаріатом. Російські правдошукачі вважали землю Божою, а селянську громаду — найсправедливішою формою соціалізації. Вони не визнавали священними й абсолютними власність і римське право, відкидаючи самі основи буржуазної цивілізації. Тут коріння ленінізму та колгоспів, а не в західному Марксі! Психології більшовизму передував «шалений» Віссаріон Бєлінський — фанатик із властиво російським шуканням цілісного світогляду, яке обгрунтує ідеал, дасть відповідь на всі питання життя, з’єднає теорію та практику. Особистість придушена соціумом, але для її звільнення Бєлінський пропонує тиранію, оскільки люди такі дурні, що до щастя їх треба вести силоміць, — щоб врятувати все людство, можна стяти голови певній його частині.

Російський нігілізм заперечував свободу, душу, дух, найвищі цінності, Бога, але при тому був релігійним феноменом, втечею від світу, що лежить у злі, вивернутою навиворіт безблагодатною православною аскезою в ім’я соціального ідеалу. Найбільш вираженою формою цього в 1860-х роках стало таємне товариство «Сокира або народна розправа», що централізацією та деспотизмом нагадувало більшовиків. Його глава, фанатик Нечаєв, у своєму «Катехізисі революціонера» закликає повністю підпорядкувати себе руйнуванню набридлого світу, в ім’я «світлого майбутнього спалити іншого і самому згоріти». Автором гасла більшовиків — «для революції все морально, що служить революції», — був Нечаєв. Він говорив, що для повстання мас необхідно більше страждань. Ніякий Маркс до цього не додумався б! Правоту Нечаєва на практиці довів Ленін, який зумів використати епоху світових воєн, крайнього загострення соціальних протиріч і тотального зубожіння для пролетарської революції. Це геніальне одкровення Леніна, що його зубрили мільйони радянських студентів, глибинна психологія цілком коректно пояснює різким загостренням деструктивності масової психіки соціальними катаклізмами.

Маркс вважав, що соціалізм можливий лише в країні з розвиненими капіталістичною індустрією, ліберальними свободами та парламентаризмом, численним освіченим робітничим класом, чого в Росії і близько не було. Бєлінський визнавав позитивне значення капіталістичної індустріалізації, хоча буржуа терпіти не міг. Подвижник Микола Чернишевський теж був за індустріалізацію, але вважав, що Росія уникне капіталізму, відразу перейшовши до соціалізму. Тут витоки тези Леніна про переростання буржуазної революції в соціалістичну, що суперечить основним принципам соціології Маркса.

Криза привела російських соціалістів до марксизму. Але психологія російських революціонерів «творчо» переробила, а багато в чому просто зіпсувала марксизм, який став для них поверховою раціоналізацією більш глибокого змісту психіки. Поява російського марксизму була мирною — в еміграції наприкінці 1880-х років виник такий собі гурток «Звільнення праці» на чолі з колишніми народовольцями — легендарної Вірою Засулич та батьком російського марксизму Георгієм Плехановим. Бердяєв писав, що марксизм — складніша розумова теорія, ніж ті погляди, на які раніше спиралися російські соціалісти. Психотип народника був в основному емоційний, діонісійський, а тип марксиста — інтелектуальний, аполлонічний. Перші марксисти насамперед боролися з народниками. Вони були проти терору та геройства. Це були інтелектуали-західники, що хотіли спертися на об’єктивний соціо-економічний процес, на детермінізм і еволюціонізм вчення Маркса, на соціальну базу в особі робітничого класу, який у Росії бурхливо розвивався, хоч кількісно був незначним.

І тут виникла колізія. П.Ткачов мав рацію: у чистому вигляді марксизм у Росії неможливий! Застосування західного марксизму в Росії вело до зростання індустрії, капіталу, буржуазії, ліберального парламентаризму і свобод для обраних, буржуазних уявлень про право та власність, пролетаризацію селян. Це суперечило архетипам російської революційності й призвело до розколу. «Економісти» пропонували робітникам лише профспілкову боротьбу за підвищення рівня життя, а політичну боротьбу віддавали на відкуп інтелігентам. На позиціях класичного марксизму стояв Плеханов, який започаткував «меншовизм». Він був проти революційно-комуністичного захоплення влади, змов, якобінства й комітетів, проти бунтарства і розпалювання пристрастей юрби, проти реакційної селянської громади (колгоспу). За Плехановим, визволення робітників має бути справою рук самих робітників, а не революційного гуртка. Для революції потрібна не так сила, як зростання свідомості! Але тоді комуністичній революції довелося б чекати кінця століття, а революційна воля була б розчавлена інтелектуальною теорією. Ленін і більшовики відкинули класичне тлумачення Маркса і поєднали марксизм із далекими йому традиціями російської революційності.

Ленін заявив про перехід до соціалізму в монархічній, напівфеодальній і селянській країні зі слабкими паростками капіталізму, з чим Маркс і Енгельс ніколи не погодилися б і були б зараховані в Росії до «меншовиків». Але це відповідало російським уявленням про «світле майбутнє комунального типу». Ортодоксальний комунізм — по-російськи модифікований марксизм. Він не так сприйняв детермінізм, еволюціонізм і наукову сторону Маркса, як зіпсував його релігійно-екзистенційну сторону, замість свідомості мас висуваючи на перший план боротьбу під керівництвом організованої меншості. За Бердяєвим, більшовизм показав, наскільки велика влада ідеї над масами, якщо вона тотальна і відповідає архетипам масової психіки. Більшовики створили міф про пролетаріат, що замінив міф про «народ-богоносець». Пролетаріат у Росії був мізерний, а тому замінений ідеєю пролетаріату, носієм якої може бути меншість, здатна (якщо вона одержима ідеєю, організована, дисциплінована) здійснити неможливе і подолати детермінізм соціальних законів, і Ленін довів це на практиці (це трактування Бердяєва не зовсім коректне, про що далі). Соціальною базою пролетарської Російської революції був не робітничий клас, а селянство (цей феномен пояснимо нижче). Маркс вважав селян реакційним класом, Ленін говорив про робітничо-селянську революцію, пропонуючи революцію в ім’я Маркса, а не за Марксом, на противагу всьому, що говорив Маркс про соціальні процеси.

Ленін — фатальний приклад ролі особистості в історії. За Бердяєвим, Ленін утілював характерний тип російського нігіліста: простота, цілісність, грубість, нелюбов до прикрас, практичність, схильність до цинізму та моралізування, максималізм, тоталітарний світогляд і гнучкість із опортунізмом, зневага до революційної богеми. Любив порядок і не терпів анархізму, любив працювати вдома і не любив нескінченних суперечок у кав’ярнях, якими захоплювалися радикальні інтелігенти, не терпів комуністичного чванства і брехні. Безкорисливо відданий ідеї, він навіть не був особливо честолюбним і властолюбним, мало думав про себе. (Чи багато зараз таких політиків?!) Але Ленін — не демократ, а імперіаліст. Виключна одержимість ідеєю спричинила страшне звуження свідомості, моральне переродження, аморальні засоби в боротьбі. На відміну від решти інтелігентів, Ленін по-справжньому займався захопленням влади, стягуванням сили для реалізації ідеї. Ленін — втілення думки угорського марксиста Д’єрдя Лукача про те, що революційність визначається не радикалізмом мети і не характером засобів, а тотальністю, цілісністю ставлення до світу.

Однак розхожа байка про те, як Ленін із більшовиками влаштували революцію, абсолютно антинаукова! Політичні партії в Росії початку ХХ століття ні на що реально не впливали, були «гуртками за інтересами», і більшовики — не виняток. Бердяєв писав, що в Росії було лише дві сили — кондове самодержавство і такий же народ. Сам Ленін визнавав, що він здійснив переворот на хвилі революції, а міфологему про революцію Велику Жовтневу (за аналогією з Великою Французькою), кажуть, вигадав пізніше Троцький. Революція — це щонайширший рух мас, і ніякий Ленін організувати його не міг, особливо в 150-мільйонній країні, що займає 1/6 суходолу. Масова психологія Росії на межі століть була авторитарно-угодовською і вирізнялася патріархальністю, релігійною смиренністю, вірою в самодержавство... Але ХХ століття різко загострило протиріччя невирішеністю аграрного питання, ламкою патріархального ладу й виникненням масового суспільства, надконцентрацією національного багатства в монополіях, руйнуванням малого власника і пролетаризацією мас, бюрократією, корупцією. У цих умовах царату вистачило глузду бездарно влізти в Першу світову війну. Вона різко підірвала накопичену масову деструктивність. Якби не війна, зняття деструктивного потенціалу пішло б шляхом соціального угодовства, і подальшого кривавого хаосу могло не бути.

Ленін справедливо говорив, що на початку ХХ століття в умовах надконцентрації капіталу ліберально-ринковий капіталізм через зрощення монополій і держави вироджується у свою протилежність — державно-монополістичний капіталізм, який загострює соціальні протиріччя, а агресивна зовнішня політика веде до світових війн. У Маркса цього не було, він жив в епоху приватно-підприємницького капіталізму. Це ексклюзивний внесок Леніна в соціологію, хоча повністю пояснити цього феномена він не зміг — термінів Маркса й Адама Сміта тут мало, але це окрема тема.

Маркс трохи помилявся, говорячи про пролетарську революцію як про результат зростання демократії, рівня життя та свідомості. Ленін був значно ближчий до реальності, коли визначав революцію як «верхи не можуть, а низи не хочуть» і припустив, що рушійною силою буржуазно-демократичної за завданнями революції буде селянство, а характер революції буде пролетарським. Всупереч розхожому штампу, «пролетаріат» і «робітничий клас» — це не одне й те ж саме. У Стародавньому Римі пролетарем був громадянин, який не має особистого майна і засобів до існування. Він міг навчитися ремесла і, ставши робітником, продавати свою працю, а міг жити милостинею, шахрайством, грабунком. Пролетарем може стати й імущий, котрий втратив кошти, у т.ч. через обвал економіки, війну. Соціальною базою російської революції були не робітники, через нечисленність, а величезні маси селян і солдатів (тих самих селян), пролетаризовані війною, голодом і розрухою. Пролетаризація різко активізує ірраціональну психоенергію мас, яка може мати творчу спрямованість, але найчастіше — деструктивну. Ленін хотів прийти до нового порядку через хаос! Раціонально цього не поясниш, а ось ірраціонально — можна.

Ленін був обізнаний із емпіричною соціальною психологією Г.Лебона і Г.Тарда, яка на прикладі Французької революції показала, що ура-революційні діяння натовпу закінчуються реставрацією раніше поваленого. Натовп шукає вождя, котрий пропагує якусь ідею і впливає на колективне несвідоме. Вождем може бути особистість, соціальний інститут, влада...

Виникло двовладдя. Прагнучи прийти до демократії через скликання Установчих зборів, ряд партій створили Тимчасовий уряд, але він землі не дав, війни не припинив, нічим реально не управляв, із Установчими зборами зволікав і легітимним не був, оскільки його обрала купка інтелігентів з-поміж самих себе. Ради були хаотичною, але досить легітимною формою організації мас, формувалися прямим голосуванням і були, в архетипно-російському сенсі, демократичним началом у революції. Затія з Установчими зборами в Росії 1917 р. взагалі бачиться дуже сумнівною. Перемогти, швидше за все, могли або більшовики, або «білі», що або відновили б монархію, або встановили б диктатуру якогось «верховного правителя всія Русі» на кшталт адмірала Колчака. Авторитарний характер масової психіки Росії дає мало шансів демократії, що й підтверджує сьогодні Росія Путіна. Розлючений війною, голодом і хаосом натовп конституція й парламентаризм цікавили найменше. Лібералізм і буржуазні чесноти донині і в нас, і в Росії викликають підозри. Маси хотіли справедливого поділу національного багатства, у т.ч. землі, і не хотіли вмирати на війні через союзницький обов’язок перед «буржуями й Антантою». Але ради не мали раціональної ідеології, а вихлюпували емоції народу, що сконцентрували відвічні пошуки правди. Ленін раціоналізував ці емоції у псевдомарксистських символах. Більшовики цілком відповідали російській ментальності і були єдиною партією, котра запропонувала зрозуміле масам гасло: «Землю — селянам, фабрики — робітникам, мир — народу»!

Ленін був найбільшим соціо-психологом, він зумів використати психічну енергію величезної маси і раціоналізувати її ірраціональні пристрасті. Зазвичай говорять про потужний інтелект Леніна, і це правильно. Але ще важливіші його інтуїція, чуття, яке підтверджує думку К.Юнга про вирішальне значення несвідомих чинників.

1918 року становище стало критичним: анархія, бандитизм, контрреволюція, інтервенція, розвал Росії. Бердяєв пише, що Ленін вдається до нелюдських зусиль, аби дисциплінувати народ і самих більшовиків, закликає їх до праці, відповідальності, до знання й навчання, до будівництва, а не руйнації, він чинить справжні заклинання над безоднею і таки зупиняє деспотією й терором хаотичний розпад Росії. У термінах Юнга, він вів боротьбу з «Тінню», тобто всією мерзотністю людською, що її викидає біо-психо-соціальна природа людини, коли не діють «соціальні гальма». Так з’являється програмна книга Леніна «Держава і революція». Маркс нічого конкретного про форми здійснення комунізму не сказав. Із Маркса можна зробити анархічні висновки, які заперечують державу зовсім. Ленін фактично відкидає Маркса. У Леніна диктатура пролетаріату, а реально — партійної бюрократії, означає владу сильнішу й деспотичнішу, ніж у буржуазних державах. Держава — організація класового панування, вона відімре й заміниться на самоорганізацію лише зі зникненням класів, а коли це буде — ніхто не знає. Тут відбулося воістину трагічне спотворення глибинної суті марксизму: із вчення про перемогу людини над зовнішніми тяжіючими силами завдяки «творчому розвитку», а по суті — ревізії у вигляді ленінізму, марксизм перетворився на систему покріпачення, перетворення на безправний гвинтик диктатури. За Леніним, спочатку слід пройти через залізну диктатуру стосовно не лише буржуазії, а й робітничо-селянських мас, і тільки коли вони привчаться дотримуватися елементарних умов, диктатура закінчиться. Але підпорядкувати маси самою силою неможливо. Потрібні цілісні доктрина, світогляд, скріплюючі символи. Нова віра має бути виражена в елементарних символах, і російський варіант марксизму для цього виявився цілком придатним.

Ленін не передбачав, що наддиктатура утворить новий привілейований експлуататорський клас у вигляді колосальної бюрократії. «Радянська» Росія була країною крайнього державного капіталізму, який експлуатував сильніше за приватний. Але, схоже, на порозі смерті Ленін і сам почав розуміти, що революція пішла «не туди». Він безуспішно намагається протистояти наростанню тоталітарних тенденцій, але помирає занадто рано. Є версія, що померти Леніну допомогли. Можливо. Але якби він прожив ще років 20, наступна драматургія могла бути іншою!..

Зараз виявилося, що Захід домігся значно більших успіхів у «побудові соціалізму», або welfare state. Маркс говорив про соціалізм як економіку «асоційованих виробників», яка найближча до сучасного західного масового акціонерного капіталу і малого підприємництва. Але західний соціалізм зводиться до досить примітивної ідеї перерозподілу державою національного багатства на соціальні потреби в заможному економічно і психологічно маніпульованому масовому суспільстві, добробут якого багато в чому визначається експлуатацією «третього світу» через міжнародні монополії, світові ринки та фінанси.

Слід гадати, соціалізму в природі ще ніколи не було. Ні західний welfare state, ні, тим більше, радянський тоталітаризм такими вважати не можна. Що ж таке ідеал комунізму? Комунізм — це досконале суспільство, яке дозволить вийти за межі рутинного буття, забути самі поняття «економіка», «держава», «гроші» тощо задля реалізації вищого призначення людини в нескінченному творчому пізнанні й перетворенні безмежного Космосу. Практика «реального соціалізму» зіпсувала цей глибокий архетипний ідеал і надовго його дискредитувала. Ідея зазнала майже фіаско і ледве жевріє у підсвідомості. Людство ще жорстоко заплатить за це, якщо, звісно, не схаменеться. А російський комунізм і революція були прологом цього краху.