Козацька гетьманщина XVII—XVIII століть: історія «без брому» - Соціум - dt.ua

Козацька гетьманщина XVII—XVIII століть: історія «без брому»

4 серпня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №30, 4 серпня-19 серпня

Історія своєї країни завжди трагічна — інакше про неї не варто було б писати з таким пафосом, який личить лише вітчизняній історії...

Клейноди України часів Гетьманщини. Корогви з Михайлом Архангелом і «Абданком» — 
 гербом Хмельницького, булава Богдана Хмельницького
Клейноди України часів Гетьманщини. Корогви з Михайлом Архангелом і «Абданком» — гербом Хмельницького, булава Богдана Хмельницького

Історія своєї країни завжди трагічна — інакше про неї не варто було б писати з таким пафосом, який личить лише вітчизняній історії. Легендарне минуле стає містком, що зв’язує покоління співвітчизників, принаймні тих, кого єднає одна спільна риса історичної пам’яті, іменована в сучасній науці модним словом «ідентичність». Ідентичність українців складається з безлічі рис минулого і теперішнього.

Головна з них ґрунтується на сприйнятті коренів національної культури та державності — не таких віддалених у часі, як хотілося б романтикам. Принаймні Хмельниччина середини XVII ст., що розметала на своєму шляху «сміття Середньовіччя», і наступні трансформації гетьманської держави є, безперечно, тим Рубіконом, із якого починається відлік «національного» минулого України. Від розуміння цього минулого залежить багато в чому уявлення і про наше сьогодення, і, можливо, доля нашого майбутнього. Який він, той історичний «месидж», сотні років тому відправлений нашими попередниками?..

Клейноди України часів Гетьманщини. Корогви з Михайлом Архангелом і «Абданком» — 
 гербом Хмельницького, булава, бунчук і печатки Богдана Хмельницького
Клейноди України часів Гетьманщини. Корогви з Михайлом Архангелом і «Абданком» — гербом Хмельницького, булава, бунчук і печатки Богдана Хмельницького

Спадщина Богдана

Богдан Хмельницький був надто харизматичною постаттю, щоб із його смертю згасла справа всього його життя. Навіть після 1657 р. серед старшини зберігалася установка на створення незалежної козацької держави. У виборі союзників продовжував домінувати принцип найменшої залежності і максимального компромісу, а ніяк не «братерства народів», як твердила радянська (і сучасна російська) історична наука. В останні місяці свого життя Богдан Хмельницький спробував знайти альтернативу союзу з московським царем, що не виправдав своєї мети. Головна ставка робилася на короля Речі Посполитої Яна II Казимира (1648-1668). Останній був певною мірою ставлеником Хмельницького (після смерті Владислава IV саме в результаті досягнутого коронними послами і запорізькою старшиною компромісу вдалося висунути на трон кандидатуру ліберального до «українського питання» і водночас антитурецьки налаштованого Яна II Казимира). Переговори з ним продовжив Іван Виговський — наступник великого гетьмана, геніальний дипломат і стратег.

Гетьман Юрій Хмельницький. Невідомий художник XVIII ст.
Гетьман Юрій Хмельницький. Невідомий художник XVIII ст.

Виговський був, безсумнівно, найяскравішою постаттю серед Богданової старшини, в руках котрого, як генерального писаря, перебувала вся зовнішня політика Гетьманату. Його кар’єра була хоч і несподіваною, але передбачуваною. Після навчання в Києво-Могилянській колегії Виговський, як і личить юному шляхтичу, присвятив себе військовій службі. Спочатку в званні ротмістра служив у війську Речі Посполитої. У трагічній для коронної армії битві з козаками під Жовтими Водами (1649 р.) Виговський був полонений татарами і відвезений до Криму. Двічі намагався втекти з полону, але був упійманий і засуджений до страти. Ось тут фортуна і звела його з Богданом Хмельницьким, який прибув для переговорів у ханську ставку. Заради дружби із союзним гетьманом хан віддав йому Виговського, а той присягнув служити Хмельницькому «головою».

Здібності Виговського забезпечили йому блискучу кар’єру в гетьманській канцелярії. Починав він писарем у гетьмана, був автором кількох універсалів, займався зовнішніми зносинами і шпіонажем. По суті, його можна назвати першим «міністром закордонних справ» козацької України. Виговський був близький до Хмельницького як ніхто інший. Здавалося, кому як не йому продовжувати справу великого гетьмана. Однак сам Хмельницький бажав передати булаву своєму єдиному ще живому сину Юркові (старший Тиміш, на якого Богдан покладав надії, загинув у Молдавську кампанію 1653 р.). З одного боку, таке рішення відповідало звичним для політичної культури того часу династичним уявленням, з другого — могло б охолодити амбіції старшини і запобігти усобицям. Формально волю гетьмана було виконано: на Чигиринській раді 1657 р. старшина поклала гетьманські обов’язки на писаря Івана Виговського, але тільки до досягнення Юрасем повноліття.

Спадщина Богдана була в руках ще однієї, не менш колоритної особистості першого покоління гетьманської старшини — Юрія Немирича. На відміну від більшості представників козацької еліти епохи Хмельниччини, Немирич походив із старовинного магнатського роду, одного з найбагатших у Речі Посполитій. На початку XVII ст. родина Немиричів навернулася на протестантизм. В умовах постійної боротьби з католиками за сфери впливу заможні протестантські родини прагнули дати своїм дітям найкращу на той час освіту. Розпочавши навчання в социніанській академії в Ракові (Польща), молодий Немирич поповнив багаж знань в університетах Лейдена, Амстердама, Оксфорда, Кембриджа та Парижа. Навчаючись у Сорбонні, він захистив і опублікував дисертацію магістра права, присвячену порівнянню політичних і юридичних систем Речі Посполитої та Московської держави. Перу Немирича належать також кілька теологічних трактатів, зокрема надрукований у Парижі «Опис і виклад духовного арсеналу християн». Ця людина по праву може бути названа першим українським гуманістом, попередником великого Сковороди.

Закінчивши «свої університети», молодий і амбітний магнат повернувся на батьківщину і відразу ж очолив протестантську шляхту Київщини. Козацьку революцію, як і більшість представників магнатерії, він сприйняв насторожено, проте гучні перемоги повстанців змусили Немирича, як і Адама Киселя — лідера православної антикозацької «партії», шукати компромісу з цією новою політичною силою. Певне, усвідомлюючи, що сонце Речі Посполитої двох народів хилиться до заходу, 1657 р. Юрій Немирич зробив безпрецедентний в очах сучасників крок — він переїхав до Чигирина під протекцію Хмельницького і прийняв «руську» віру — православ’я, релігію своїх предків. Знатність і багатство гарантували йому блискучу кар’єру в гетьманській старшині. Немирич відразу ж дістав чин полковника, а після смерті Хмельницького, завдяки своїй фундаментальній освіченості, став генеральним писарем — правою рукою Івана Виговського. Часи Виговського і Немирича були зенітом утвердження Гетьманщини, піком її бойової та політичної слави.

Велике князівство Руське

Щодо анархії, пануючої серед козацтва (із якою не завжди міг упоратися і «батько Хмель»), Виговський зайняв дуже жорстку позицію. Вгамувавши 1658 р. бунт полковника Мартина Пушкаря і січового кошового Якова Барабаша, гетьман узявся за встановлення мирної угоди з королем Яном Казимиром. Спробою домогтися прав і вільностей і водночас принести мир у «свою Річ Поспoлиту Руську» стало підписання 16 вересня 1658 р. договору в Гадячі. Основний текст договору, складений Юрієм Немиричем, у разі ратифікації Великим вальним сеймом гарантував Україні чудові перспективи для самостійного розвитку в рамках польсько-литовської держави.

За умовами Гадяцького трактату Річ Поспoлита «двох народів» перетворювалася в Річ Поспoлиту «трьох народів» — тепер і руського. «Велике Князівство Руське» (як це виглядало мовою оригіналу) набувало свій виборний парламент, казну, суд і 40-тисячну армію, підпорядковану довічно обраному гетьманові. Православна церква зрівнювалася в правах із католицькою, а православний митрополит і п’ятеро єпископів діставали місце в сенаті Речі Посполитої, а головне — на території князівства ліквідувалася Унія. Окремим пунктом обумовлювалося створення в Україні двох університетів. Києво-Могилянська академія зрівнювалася в правах із Краківською, знімалися всі обмеження на створення колегій і гімназій.

Угледівши в укладених у Гадячі угодах бунт, Москва розгорнула грандіозну пропагандистську кампанію серед низових козаків і черні. Ставка робилася на нелюбов простого люду до поляків і шляхти, спробу продати прабатьківську віру «латинам» тощо. Натомість Виговський видав універсал, у якому звинуватив Москву в поневоленні України і закликав козаків відстояти «кров’ю здобуту свободу, щоб уберегти і передати її нащадкам». Ідея свободи і «своєї Речі Поспoлитої» виявилася козацькому вуху ближчою і зрозумілішою від соціальної демагогії московського піару. На початку квітня 1659 р. об’єднане козацько-татарське військо, підкріплене найманцями із сербських і волоських земель, зійшлося в смертельній битві з московською армією під командуванням князів Трубецького, Ромодановського і Пожарського. Попри дворазову перевагу в силах — сто тисяч проти п’ятдесяти — московські війська під Конотопом зазнали нищівної поразки.

Але історія Гетьманщини — це історія виграних битв і програних війн. Можна було перемогти під Конотопом, але заплутатися у павутинні московської дипломатії. Нарешті, не слід переоцінювати далекоглядність польської політики. Навіть після Конотопа сейм не поспішав ратифікувати Гадяцький трактат, і надії на міцний мир між шляхетською Польщею та козаками танули з кожним днем.

Відсутність чіткого політичного пріоритету розхитало підвалини молодої козацької «республіки», загрожувало кривавою усобицею в середовищі самої старшини, викликаною боротьбою за гетьманську булаву і «Богданову спадщину». Опоненти Виговського били безпрограшною картою: «гетьман запродав Україну ляхам». На так званій Чорній раді, зібраній 20 вересня 1659 р. з ініціативи низового козацтва, гетьманським послам Івану Сулимі і Прокопу Верещаці навіть не дали слова — їх зарубали на місці. Сам Виговський змушений був рятуватися втечею. Через кілька днів у Білій Церкві гетьманом було проголошено Юрія Хмельницького. В Україні настала так звана Руїна, один із найпохмуріших періодів її історії — історії, яку, за безсмертним висловом Володимира Винниченка, «неможливо читати без брому».

Юрась Хмельниченко

Гетьманство Юрася остаточно знищило хитку політичну рівновагу, котрої рік за роком домагався його батько. Нащадок славної фамілії був не тільки бездарним політиком, а й дуже неврівноваженою особою. Хоча реальна влада була зосереджена в руках старшини, забагато речей ще залежали від особистої харизми лідера. У результаті Україна опинилася на порозі розпаду на Право- і Лівобережну. У братовбивчій різанині не було переможців; незалежно від того, кому діставалася булава, вигравали від цього лише сусіди — Москва, Варшава, Стамбул, із якими новий гетьман був змушений ділитися якщо не частиною України, то своїми владними повноваженнями.

Особливий випадок — взаємини з Москвою, адже юридичний грунт тут був найбільш хитким. Попри кількаразові вимоги гетьманських послів виконувати угоди, досягнуті на Переяславській раді 1654 р., Посольський приказ продовжував сліпо ігнорувати українські інтереси. Зрештою, безталанного Хмельниченка просто обкрутили навколо пальця. Його запросили до воєводи Трубецького для підтвердження нібито Переяславської угоди, де підсунули на підпис фальшивий текст. Згодом саме цей документ увійшов до Повного зібрання законів Російської імперії. Суть же укладеної Богданом 1654 р. угоди й досі залишається похованою «під спудом» історії.

Союз гетьманича з Москвою не міг бути стійким, у самій його природі був закладений односторонній інтерес і глибокі внутрішні протиріччя. Московські воєводи розглядали гетьманську старшину як «государевих холопів», тоді як козацьким соціальним уявленням про «народ-шляхту» такі взаємини були не знайомі. Попри явні антипольські настрої й однакове віросповідання з підданими Московського царя, козацтво усвідомлювало себе усе ще речьпосполітським соціумом, звикши цінувати свої «права та вільності» та домагатися їхнього визнання авторитетом шаблі. Натомість не було гіршої крамоли, ніж заявити про обопільні «права» в переговорах із царськими емісарами — у московському політичному лексиконі просто не існувало такого поняття. Чималий пролом у політико-правових уявленнях «двох братніх народів» проявився вже на першому етапі переговорів, коли бояри на знаменитій Переяславській раді відмовилися присягати від імені царя у відповідь на козацьку присягу вірності (що, строго кажучи, звільняло козаків від присяги).

Протиріччя спливли під час воєнної кампанії 1660 р., коли під Чудновом поляки оточили об’єднане московсько-козацьке військо під командуванням князя Шереметєва. Гетьман був на грані розгрому, але встиг підписати з коронними послами угоду. Щоправда, цього разу умови Гадяцького трактату було суттєво урізано — ні про яке «Велике князівство Руське» вже не могло бути і мови. На знак протесту полковник Яким Сомко на чолі кількох лівобережних полків приніс повторну присягу Московському цареві і був проголошений наказним гетьманом. В умовах наростаючого хаосу Юрась вирішив умити руки та зректися булави. Коли на Корсунській раді 1662 р. він заявив про свій намір податися у монастир, останні ілюзії стосовно славного Богданового імені вже розвіялися. Старшина з полегшенням прийняла зречення Хмельниченка й висунула кандидатуру Павла Тетері.

Тетеря продовжив політику Виговського на досягнення компромісу з королем і запровадження миру в Гетьманщині на прийнятних для козацтва умовах. Натомість промосковські опоненти проголосили гетьманом Івана Брюховецького — висуванця запорожців і низового козацтва. Так Україна на ціле століття виявилася розділеною на два береги, жоден із яких не представляв спадщини Богдана — суверенної козацької держави.

Берег лівий, берег правий...

Епоха Руїни вступила у свої права не тільки на правому березі Дніпра, який постійно балансував між Варшавою та Бахчисараєм, а й на Лівобережжі, здавалося б, вірному Москві. Тут за вплив на старшину і козацтво змагалися два свояки Хмельницького — полковники Яким Сомко і Василь Золотаренко, котрі в якийсь момент прогавили щасливого конкурента — висунутого запорожцями Івана Брюховецького. Останній не мав особливих політичних дарувань, зате всіляко демонстрував свою лояльність Москві, що й відіграло визначальну роль у його затвердженні на гетьманстві.

Події Руїни оголили як слабкість і незрілість національної еліти, її нездатність піднятися над вузькокорпоративними інтересами, так і реальні пріоритети геополітичних сусідів — Москви, Варшави, Бахчисарая, Стамбула. Особливо підкреслено це виявлялося в підмосковській Україні. З кожним новим гетьманським обранням, яке поступово переходило у призначення, дедалі більш виявлявся формальний характер «кров’ю добутих вільностей», в ім’я котрих усього кількома роками раніше в битві під Конотопом було розгромлено московське воїнство.

Уже Іван Мазепа при своєму «обранні» (1687) був змушений підписати Коломацькі статті, в яких, окрім традиційних зобов’язань зі збереження прав старшини, до обов’язків гетьмана входило «народ малороссийский всякими мерами и способами с великороссийским соединять и в неразрывное и крепкое согласие приводить». Через століття малоросійський генерал-губернатор Петро Румянцев поставить за мету вже «привязать их (козаків — Д.Р.) к России и возбудить патриотизм к общему отечеству».

Після демаршу, здійсненого Мазепою під час Північної війни, до числа гетьманської старшини увійшли люди «стороннього» походження — серби Антон Танський і Михайло Милорадович, а також російський дворянин Петро Толстой. Ці люди не мали ілюзій стосовно «прав і вільностей», зате були абсолютно лояльні до царської влади, яка їх облагодіяла.

1715 р. гетьман Іван Скоропадський був позбавлений права призначати полковників без згоди російського міністра-резидента (згодом Малоросійської колегії), а з 1730-х рр. призначення полковників узагалі перенесли до Петербурга. Про такі факти у вітчизняній історіографії заведено говорити з підкресленим пафосом. Навряд чи це доречно в історії, яка не потребує «брому»... Провина імперії лише в тім, що вона Імперія, і в жертву «єдинодержавію» приносилася не тільки Гетьманщина.

Утім, у самій Гетьманщині політичні традиції Речі Посполитої виявилися на подив життєздатними як у середовищі старшини, так і рядового козацтва. Попри найжорстокіші репресії, що обрушилися на голови козацької еліти у зв’язку зі «зрадою богохульника» Мазепи, вже 1723 р. в тому ж коломацькому похідному таборі було підписано чолобитні до Петра I, в яких містилися скарги на безкарність царських чиновників в українських містах і вимоги вивести царську армію за межі Гетьманщини. Петиція так розлютила Петра, що «бунтівників» негайно викликали до Петербурга для допиту. На них чекав Сибір, а самого наказного гетьмана Павла Полуботка (за доносом його ж співвітчизника Феофана Прокоповича) — імовірніше за все, плаха. Розв’язка настала несподівано: у казематі Петропавлівської фортеці помер Полуботок, а через місяць зійшов у могилу і Петро I.

Останній гетьман

Коли про колишні козацькі вільності трохи забули, а нащадки славетної старшини віддавали перевагу не жупанам, а мундирам, приміряючись до імперських чинів і титулів, на політичному обрії України знову замаячіла ідея гетьманського правління. Цього разу поштовхом послужили не стільки політичні амбіції козацької еліти, скільки особисті почуття імператриці Єлизавети (1740-1762). Дочка Петра I була насамперед правителькою наймогутнішої імперії, а тому не мала легітимного права на особисте життя. Втім, серцю не накажеш, і вона таємно пошлюбилася з простим півчим придворної капели Олексієм Розумовським. Гарненький козачок із села Лемеші на Чернігівщині зробив блискучу кар’єру при петербурзькому дворі, удостоївшись графського титулу, а його молодший брат Кирило 1750 р. несподівано був проголошений гетьманом. Імператриця особисто вручила йому булаву, клейноди та військовий прапор. Попри те, що «декоративному» гетьманові ледь виповнилося 16 років, козацькі полковники цілком серйозно поставилися до реконструкції гетьманату і зрештою домоглися свого — територія Гетьманської України звільнялася від постоїв російських регулярних полків, старшині було повернуто рангові маєтності і скарбницю.

Здавалося б, милостям імператриці не буде кінця, але історія завжди мала схильність розвиватися непередбачувано. Імператриця Катерина II (1762-1794) не поділяла надій своїх малоросійських підданих. 1763 р. на старшинській раді в Глухові було вироблено петиції до нової імператриці, що передбачали не тільки затвердження за Кирилом Розумовським спадкоємного гетьманства, а й відновлення договірного характеру взаємин між імператорським престолом і Гетьманщиною — на основі усе тих же Переяславських статей 1654 р. До такого повороту в Петербурзі були явно не готові. Гетьман Розумовський був викликаний до столиці для пояснень, де, не чекаючи долі Полуботка, поквапився зректися не лише спадкоємного, а й особистого гетьманства. Натомість йому було даровано графський титул і велетенські маєтності в Україні, а як «бонус» за лояльність — призначено щедру довічну пенсію.

У полоні історії

Гетьманщину не можна вважати просто однією зі сторінок української історії — це грандіозний шар історичної пам’яті народу. Епоха гетьманів надихала Котляревського і Шевченка, Гоголя і Лисенка, стала невичерпаним джерелом українського національного епосу. 1918 р. консервативна еліта українського дворянства, несхильна до соціал-демократичних експериментів, проголосила гетьманом представника саме старшинського роду Павла Скоропадського, колишнього флігель-ад’ютанта імператора Миколи II. Цього разу, щоправда, опорою для нової влади були не сентименти імператриці, а стратегічні інтереси німецького командування, яке прагнуло відтягти свою неминучу поразку в Першій світовій війні.

2005 р. при вступі на посаду нового президента України зі спецхранів було знову витягнуто гетьманські клейноди — репліку української історії, мабуть, також звернену до нашого майбутнього...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво