КОСТЯНТИН МОРОЗОВ: «Я ГОТОВИЙ СЛУЖИТИ СВОЄМУ НАРОДОВІ» - Соціум - dt.ua

КОСТЯНТИН МОРОЗОВ: «Я ГОТОВИЙ СЛУЖИТИ СВОЄМУ НАРОДОВІ»

25 липня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №28, 25 липня-1 серпня

Навряд чи хтось із читачів пам’ятає всіх міністрів оборони, які за 12 років пройшли вервечкою політичним подіумом України...

Навряд чи хтось із читачів пам’ятає всіх міністрів оборони, які за 12 років пройшли вервечкою політичним подіумом України. Напевно чимось вони різняться поміж собою: чи то політичною поставою, чи то рівнем фаховості і вже очевидно зовнішніми даними — зростом, шириною плечей, «генеральськістю» голосових зв’язок. Єднає ж їх усіх одна спільна, наперед задана функція — другорядність виконуваних ролей. Бек-вокал за визначенням зобов’язаний вигідно відтіняти талант соліста. Зрештою, не бачу в цьому нічого лихого — класики вчили нас, що всі професії почесні. Сумнів бере ось чому: в період становлення держави, коли то один, то другий сусід нишком норовить урвати шмат території, бо вона ж, поза сумнівом, «ісконно їхня», до зваженого голосу Президента повинен приєднатися «генеральський» голос, щоб назавжди відпала охота у «доброзичливих» сусідів заглядати через тин, або ж прийти непроханим гостем і залишитися навічно. За весь час, доки ми будуємо-розбудовуємо-надбудовуємо, здається, лише раз із уст міністра оборони України прозвучала сольна партія, гідна воїна-оборонця Вітчизни — Чорноморський флот не підлягає поділу, він, згідно Бєловезьких рішень трьох президентів, належить Україні. Цією людиною був перший міністр оборони Костянтин Морозов, наш сьогоднішній співрозмовник.

М.М.: Типова для України змішана сім’я: батько — росіянин, мати — українка; виріс в денаціоналізованому регіоні в російськомовному середовищі, де вчителі української мови у кращому разі розмовляли суржиком. Потім Радянська армія з її великодержавним імперським духом. І раптом — міністр оборони України. Чи не було тут елементу політичної мімікрії?

К.М.: Дійсно, моя самоідентифікація як українця була непростою. Оскільки виріс я в регіоні, який зазнав найбільшої русифікації, то, зрозуміло, моє оточення не сприяло вихованню національної свідомості. І все ж не всі нитки, що пов’язували мене з українським корінням, були обірвані. Школярем я читав українською книжки, в родині збереглися певні українські звичаї. Ставши офіцером, служив в основному за межами Краю, — такою була загальноприйнята практика: вихідці з національних окраїн не повинні служити на своїй етнічній території. І хоча мій зв’язок з Україною ослаб, але не розірвався геть, адже я з родиною щороку приїздив до України якраз в період піднесення українського національного руху. І коли час і обставини поставили мене перед вибором: бути в таборі імперських сил чи бути зі своїм народом, я не вагався.

М.М.: Чи є в українському війську офіцери, чий патріотичний дух досяг такого рівня, що в лиху годину, коли доведеться відстоювати свободу Вітчизни, вони готові всім пожертвувати заради неї?

К.М.: Немає жодних сумнівів, що в лавах українських Збройних сил є прошарок високопрофесійних офіцерів-патріотів. Якби їх не було, неможливим було б і проведення реформ, спрямованих на перетворення формально української армії на армію, українську за суттю. Але саме ці офіцери тривалий час зазнавали переслідувань і всіляких цькувань у період становлення української армії…

М.М.: Перепрошую, але дозволю собі нагадати, що «у період становлення» Президентом був щирий патріот Леонід Кравчук, а військовим міністром Костянтин Морозов…

К.М.: Період становлення характеризувався не лише особистими прорахунками й помилками, але й обмеженими можливостями в реалізації програми створення української армії. Офіцери-патріоти і на сьогоднішній день належно не оцінені і небагато з них займають вищі командні посади, а вони б могли здійснити величезну роботу з патріотичного виховання своїх підлеглих.

М.М.: Та армія, яку ми маємо сьогодні, відрізняється від тієї, про яку мріялося десять років тому?

К.М.: Так. І вельми суттєво. Відсутність державного плану проведення воєнної реформи призвела до того, що майже 12 років ми говоримо про військову чи воєнну реформу, забуваючи, що реформа Збройних сил є лише складовою загальнодержавної воєнної реформи. Реформування армії розпочинається лише тепер. Доктрина оборони «по всіх азимутах» не виправдала себе — для цього ми не маємо достатніх економічних ресурсів, окрім того, в сучасному світі оборона окремої країни планується у співробітництві з партнерами, маю на увазі європейську систему безпеки. Інтеграція України в цю систему є запорукою її безпеки, в свою чергу добре озброєна і вишколена українська армія зміцнить європейську систему безпеки.

М.М.: Непослідовність, нестроєвість дій вищого політичного керівництва країни, коли ледь не щомісяця змінюються вектори, пріоритети, оголошуються нові стратегічні партнери, також уплинули на те, що воєнна і військова реформи ніяк не зрушать з мертвої точки?

К.М.: Україна всі ці роки мала багатовекторну зовнішню політику, весь час вибираючи між західним і євразійським векторами, як наслідок — вона ніяк не могла визначитися щодо своєї оборонної політики, тому й реформи відбувалися без урахування західного досвіду. Співробітництво з євроатлантичними структурами мало політичний характер. Участь українських військових підрозділів у миротворчих силах — єдиний приклад воєнного співробітництва Україна—НАТО. Цього недостатньо, і час вимагає розширення і поглиблення співпраці у всіх напрямках.

М.М.: Чи використовується український військовий досвід, набутий протягом століть — від скіфських часів й епохи князя Святослава до періоду діяльності УПА?

К.М.: Цей досвід сьогодні практично невідомий. Бракує як професійних військових істориків, здатних його дослідити, так і бажання вищого керівництва його вивчати і застосовувати.

М.М.: Але УПА — це вже новітня історія, і ще живі учасники визвольних дій…

К.М.: Військовий досвід УПА належить до особливих сфер, тому скажу коротко: він не втрачений і вивчається. Найбільшою цінністю УПА було те, що всі — від рядового вояка до найвищого керівництва — були патріотами і захищали свою українську землю.

М.М.: Яка ваша оцінка рівня військової майстерності УПА і рівня проведених нею операцій?

К.М.: Партизанські дії не є головним чинником у досягненні перемоги у військових операціях, але це надзвичайно важливий чинник у народній війні.

М.М.: А сьогоднішнє технічне забезпечення Збройних сил відповідає сучасному рівню?

К.М.: Ні. На озброєнні в основному застаріла техніка ще з радянських часів: Україна не спромоглася налагодити виробництво сучасної техніки. Не вдалося реалізувати плани спільного виробництва озброєнь і техніки із потенційними західними партнерами. Ситуація з фінансами унеможливлює програми закупівлі озброєнь в країнах Заходу. Водночас зростає залежність від військово-промислового комплексу Росії.

М.М.: Сходяться у двобої дві військові потуги, які перебувають на різних технологічних рівнях, як це було у Першій і Другій війнах у Перській затоці. Що може протиставити сторона, яка програє технологічно, можливо, автономні невеликі мобільні військові одиниці диверсійного типу? В такому разі людський фактор виходить на перше місце і в кінцевому рахунку перемога буде за тим, у кого вищий рівень патріотизму, міцніший бойовий дух?

К.М.: Диверсійні операції є важливою складовою воєнних дій. Про це свідчить історія попередніх воєн. Воєнна наука передбачає у майбутньому формування цілих з’єднань оперативних одиниць для проведення операцій як у тилу ворога, так і на власній окупованій території. Диверсійні оперативні групи мають діяти виключно проти військових з’єднань і воєнних об’єктів ворога. Почавши ж діяти проти мирного населення і цивільних об’єктів, вони перетворюються на терористичні групи. У цьому питанні необхідна чіткість і ясність. Три «П» мають бути присутні під час проведення будь-яких воєнних заходів — професіоналізм, патріотизм і порядність.

М.М.: Порядність? Розглянемо найближчу до нас війну — війну Росії проти Чечні. Про яку порядність, милосердя, зрештою, повагу до військової майстерності чеченців може йти мова, коли зверху солдатові нав’язується просто біологічна ненависть до «звірів»? Це що, деградація військового духу, честі вояка у планетарному масштабі чи локальний випадок?

К.М.: Ні, радше, прикрий виняток із воєнної практики. Гадаю, що тут превалює оцінка супротивника не як військових людей, а як «бандформувань», як повстанців, як сепаратистів і т.ін., тому й застосовуються зовсім інші критерії для оцінки його як ворога.

М.М.: Побутує думка, що українські миротворці — одні з кращих у світі…

К.М.: Я б не перебільшував і не називав би їх одними з кращих, і ось чому… Ми долучилися до цієї справи лише в 1992 році і нам бракує досвіду. Є низка країн, чий досвід проведення миротворчих операцій у всьому світі незрівнянно більший за наш. Приємно однак відзначити, що, спілкуючись із військовими спеціалістами США, Франції, Польщі, я ніколи не чув негативних оцінок. Навпаки, всі вони відзначали, що українські вояки мають такі традиції, які дозволяють їм легко вписатися в загальну міжнародну систему проведення миротворчих операцій.

М.М.: Чи дух ксенофобії, расизму із Радянської армії не потрапив до нашої? Українські вояки десь у Африці, на Близькому Сході чи деінде не ставляться зверхньо до місцевого населення?

К.М.: Я з гордістю можу відзначити (те саме кажуть і колеги з інших країн), що моральність, людяність українського вояка є на високому рівні, і ми маємо всі підстави пишатися ним. Зрештою, зверхність до інших народів не властива українській ментальності.

М.М.: Ви нещодавно обіймали посаду посла України в Ірані. Чи достатній рівень співробітництва між нашими країнами?

К.М.: Коли я приїхав до Тегерана в 2000 році, вже існувала досить міцна правова база для розвитку двосторонніх відносин. Та більшість із двосторонніх угод не працювала. І не тому, що змінилися інтереси сторін чи була відсутня матеріальна база для співробітництва. Причина лежить у політичній площині — співробітництво Ірану і України не можна відокремити від співробітництва Росія—Іран. У цьому трикутнику постійно виникали політичні протиріччя: оскільки Іран є зоною геополітичних інтересів Росії, вона всіляко намагалася обмежити дії України. Іран і Україна зацікавлені економічно у транспортуванні до України нафти і газу, та щоразу беруть гору сторонні політичні чинники. Є низка інших взаємовигідних проектів, але на заваді їхній реалізації так само стоять інтереси інших, потужніших країн, і подолати ці перешкоди ні Іран, ні Україна неспроможні.

М.М.: Чому шлях України лежить до Брюсселя, хіба на НАТО світ клином зійшовся? Що наша країна виграє, ставши членом цієї спільноти?

К.М.: Моя відповідь однозначна — вступивши до НАТО, Україна забезпечить свою безпеку, територіальну цілісність. Розумної альтернативи немає і бути не може, оскільки в сучасному світі жодна країна, навіть США, не спроможна самотужки гарантувати власну безпеку, залишаючись осторонь від інтеграційних процесів, уникаючи співробітництва з іншими країнами. Всі європейські держави рішуче крокують в напрямку НАТО, тож Україна, змінюючи вектори, може лишитися на узбіччі світової політики. В кожному разі, рішення, які колективно приймуть країни НАТО, будуть їй нав’язані, але вже без урахування наших інтересів, бо інтереси враховуються на стадії розробки тих чи інших рішень. Лише будучи повноправним членом європейської системи безпеки, Україна зможе нарівні з усіма дати відповідь новим геополітичним викликам.

М.М.: Пан Збігнев Бжезинський розглядає Україну як важливу ланку в системі не тільки європейської, але й світової безпеки. На геополітичній шахівниці він відводить нашій країні далеко не другорядну роль. Його стратегічна система не лише тішить мій національний гонор, але й видається цілком вмотивованою. Зрештою, треба нарешті класти край нашому задавненому почуттю власної ущербності.

К.М.: Мені близькі погляди Збігнева Бжезинського, але щоб вони стали реальністю, Україні належить пройти довгий шлях воєнних, економічних, політичних реформ. Сьогодні говорити про таку роль нашої держави передчасно.

М.М.: Ви зробили блискучу воєнну кар’єру, досягши найвищої планки для військової людини — обійняли посаду міністра оборони. Мали успіх і як дипломат. А от у політиці ваші починання закінчуються цілковитим крахом…

К.М.: Так, я тричі робив спроби стати народним депутатом і тричі зазнав фіаско. Причини своїх поразок бачу в тому, що був невигідним кандидатом для влади, не розкидався популістськими заявами й обіцянками, у відсутності підтримки з боку національно-демократичних сил, а останнього разу спрацювали дуже великі гроші і чорні технології мого суперника в боротьбі за депутатський мандат. Щоразу відсоток на мою підтримку зменшувався і я дав собі слово більше не висувати свою кандидатуру у депутати. Тож в останніх виборах участі не брав.

М.М.: Після розмови з вами у мене склалося враження, що було б передчасно і хибно списувати Морозова як політика. Програти битву — ще не означає програти війну. У вас є чітка програма, достатньо досвіду й енергії, щоб успішно реалізуватися як політик…

К.М.: Так, я вважаю, що міг би ще принести користь своєму народові. Хоча державної служби мені ніхто не запропонував…

М.М.: Час Морозова минув чи, навпаки, ще не минув?

К.М.: Я ніколи не приховував своїх поглядів. Я готовий служити своєму народові. А про час не мені судити…

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №43-44, 16 листопада-22 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво