Кошмарний сон Семена Семеновича - Соціум - dt.ua

Кошмарний сон Семена Семеновича

27 березня, 2009, 13:50 Роздрукувати Випуск №11, 27 березня-4 квітня

Усе так легко й просто. Ця фраза прозвучала з вуст Віктора Ющенка 22 січня, у День соборності: «Треба...

Семен Могильовцев
Семен Могильовцев
Усе так легко й просто. Ця фраза прозвучала з вуст Віктора Ющенка 22 січня, у День соборності: «Треба дати Будинку вчителя національний статус, відновити його ім’я — Центральна Рада — і перетворити на сучасний музейний комплекс із вивченням і поширенням знань про визвольну боротьбу». Може, вже настав час сонму чиновників виконувати бажання або побажання глави держави...

От і поговоримо про фундатора цього самого «музейного комплексу». Котрий ніколи, до речі, не носив імені Української Центральної Ради. І закарбованого в пам’яті киян не одного покоління як Педагогічний музей імені цесаревича Олексія (до лютого 1917 р.), Пролетарський музей, Музей історії революції та історії партії, Музей Леніна (1938—1982) і, нарешті, Будинок учителя і Педагогічний музей. Розповімо про непросте, але гідне життя Семена Семеновича Могильовцева (1846—1917), про величезний внесок цього невтомного мецената в розвиток та облаштування Києва наприкінці XIX—початку XX століття.

В історії Києва чимало меценатів відіграли неоціненну роль. Галшка Гулевичівна, гетьмани України Петро Конашевич-Сагайдачний та Іван Мазепа, митрополит Петро Могила, Іван Фундуклей, Михайло Дегтярьов, Микола і Олександр Терещенки, Лев Бродський, Григорій Галаган, Богдан і Варвара Ханенки (список, звісно ж, неповний) залишили свої неповторні мазки на топоніміці Міста. Кожен меценат мав свою «спеціалізацію». От і наш герой відзначився передусім на ниві народної освіти та охорони здоров’я столиці тоді ще Південно-Західного краю Російської імперії. Чимало він зробив і для розвитку банківської справи, в орбіті його інтересів були також вищі навчальні заклади та музеї.

З ім’ям С.Могильовцева у столиці суверенної України пов’язані не одна вулиця, особняк чи будинок. У Брянську, на малій батьківщині Семена Моги­льовцева, на засіданні міськради зов­сім нещодавно обговорювали питання про встановлення йому пам’ятника. Місто завдяки сімейст­ву Могильовцевих отримало водогін. Але повернімося до Києва та купця 1-ї гільдії, дійсного статського радника Семена Могильов­цева, котрий по праву входив до першої п’ятірки меценатів нашого міста.

С.Могильовцев народився в родині відомих лісопромисловців. Родина була старообрядниць­ка, зі своїм закритим уставом. Не секрет, що в царській Росії старо­обрядці, завдяки дбайливос­ті, чесності та тверезому способу життя, мали сильні позиції в купецькій спільноті (особливо в Москві і на Поволжі). Закінчив гімназію в Новгород-Сіверському, навчався в Петербурзькому університеті на юридичному факультеті (освіту, втім, не завершив). Понад п’ять років працював у Брянську нотаріусом, і в 30 років переїхав до Києва. Тут С.Моги­льовцев зайнявся торгівлею лісом, відкрив на Подолі першу в місті парову лісопилню. Однією з головних причин переїзду до Києва стало стратегічне значення міста для торгівлі та комерції: деревину сплавляли з верхів’їв Дніпра, його численних приток, передусім Прип’яті та Десни.

Невдовзі С.Могильовцева обирають гласним міської думи. Це був старт великої кар’єри, і вже 1886 року він обіймає посаду директора-скарбника Київсь­кого міського кредитного товариства. А за рік стає членом облікового комітету Київської контори Державного банку.

Семен Могильовцев 1909 року очолив Київське товариство опікування вищою комерційною освітою. Членами правління були такі «акули бізнесу», як Лев Бродський, Абрам Добрий, Ми­хайло Шестаков, а також міський голова Іполит Дьяков. Того ж року С.Моги­льовцев завершує роботу в Бір­жовому комітеті, де три­чі з 1900 р. одностайно обирався головою.

Добрих справ С.Мо­гильовцева не злічити: це й активна участь у створенні та розвитку Київського політехнічного інституту (член ради попечителів), Жіночої торговельної шко­ли; він стояв біля витоків створення і був головним попечителем Комерційного інституту, керував перебудовою будинків на Бібіковському бульварі (нині бульвар Шевченка), які стали основою нинішнього Пе­дагогічного університету ім. Драгоманова. Також був обраний почесним членом комітету Київ­ського художньо-промислового музею, скарбником Товариства старожитностей і мистецтва. У наш час на скарбника дивляться з побоюванням, тоді ж цю посаду могла обійняти тільки людина з бездоганною репутацією. Такий факт: 1914 року Семен Моги­льовцев пожертвував Міському музею дві золоті підвіски (колти) великокняжої доби.

З 1899 року Семен Могильов­цев проживав у розкішному особняку на вулиці Шовковичній, 17/2 (тоді Левашовській, 15-а), котрий називають «Шоколадним будиночком». Архітектор Володи­мир Ніколаєв створив одну з перлин Липок, використавши пишний декор у дусі палацо доби Ренесансу, знайшовши вдалий симбіоз різних стилів у внутрішньому оздобленні кімнат: тут сусідять готика, бароко, модерн, мавританський і російсь­кий стилі. Особняк знає практично кожен киянин — понад 20 років (з
1960-го) у ньому був міський РАЦС. Цікаво, що переїзд столичного РАЦСу в новоспоруджений будинок на проспекті Перемоги («Бермудський трикутник») круто змінив, на жаль, не в кращий бік статистику...

«Шоколадний будиночок» має свою, дуже непросту, історію — за радянських часів неодноразово змінював господарів, був навіть у розпорядженні НКВС. Одне можна сказати: тривала реконструкція колиш­ньої садиби С.Могильовцева також викликає чимало запитань.

Відома діяльність М.Дегтярьова і Л.Бродського на ниві поліпшення системи охорони здоро­в’я в Києві. Але й на цьому шляху С.Могильовцев намагався не відставати: на його кошти було споруджено лікарню на 40 ліжок (ріг Великої Васильківської та Ла­бораторної вулиць). Там же в роки Першої світової війни розта­шовувався госпіталь Червоного Хреста при Київській біржі, над яким також узяв опіку невтомний лісопромисловець. До речі, чоловік не показний, він не випинав на люди свої добрі справи. Піаром, говорячи сучасною мовою, він анітрохи не переймався.

Та все ж головною справою життя комерсанта стала реалізація найграндіознішого власного проекту — будівництво в Києві, на прохання попечителя Київсь­кого навчального округу, нового будинку Педагогічного музею імені цесаревича Олексія. «Народна освіта завжди була близька моєму серцю, і я тим охочіше піду на жертви, чим більшої користі від закладу можу очікувати для народу», — відповів
С.Могильовцев. Вже 5 жовтня 1912 року будинок було освячено, і музей почав свою роботу у спеціально спорудженому (менш як за два роки!) будинку на Воло­димирській, 57. Кошторис будівництва становив 300 тисяч карбованців, але невдовзі зріс до 500 тисяч. Це були величезні гроші, але Семен Могильовцев вирішив не «ділитися» славою ні з ким із меценатів.

Ось як писав Костянтин Ше­роцький у знаменитому «Путів­нику» 1917 року: «...по дорозі до університету стоять чудові палаци, серед яких видається на самісінькому розі Театр. площ. навскоси від театру будівля Педагогіч­ного музею, споруджена у стилі імперії за проектом Альошина — біла і строга з рельєфним оздобленням». Архітек­тору Павлу Альо­шину вдалося створити значну за обсягом, дуже презентабельну споруду, котра, втім, не нависає над навколишніми будівлями. Сам Альошин у 30-ті роки прово­див незначну реконструкцію вже колишнього Педагогічного музею із практично повним збереженням його первісного вигляду.

Після повалення царату та утворення Тимчасового уряду керівництво Російської Республіки було змушене поділитися частиною владних прерогатив із новопосталою українською демократією. Перший протокол засідання Української Центральної Ради було складено 9 березня 1917 року вже в будинку Педагогічного музею на вулиці Володимирській, 57. УЦР була у «приймах» – у двох кімнатках. Серед сусідів була і військова школа льотчиків. Цент­ральна Рада мала право користуватися «невеликою лекційною залою, гарно упорядженою, з амфітеатром на двісті людей, невеликою галереєю і подіумом (сценою), на котрім стояв президіальний стіл і кафедра», — писав глава УЦР Михайло Грушевський.

Помер Семен Могильовцев практично напередодні більшовицької революції, 10 серпня 1917 року. Похований у Брянську. С.Могильовцев ніколи не був одружений і його величезні статки поділили численні небожі.

Нині в Будинку вчителя проводять презентації, неформальні та некомерційні концерти, лекції на різноманітні теми, працює Педагогічний музей. Щотижня проходять акції, працюють клуби («Співуча родина», «Особистість», «Елітарна світлиця», «Лідер»...). Сотні людей уже багато років вважають цей будинок своїм рідним домом.

Владі час задуматися про будівництво нових музейних приміщень і центрів, якщо вже постійно виникають питання про виселення або, у кращому разі, переселення з центральних районів Києва закладів культури, книгарень, видавництв... Серед прикладів вдалого вирішення цієї проблеми, на жаль не в Україні, назвемо створення унікального Музею цивілізації в Оттаві (Канада).

Під час виступу на святкуванні Дня соборності Віктор Ющенко сказав і такі слова: «Як ніколи раніше, сьогодні нам необхідна наша єдність, розважливість, мудрий вибір... Держава не будується завтра і післязавтра — держава будується сьогодні...» Хочеться додати, що держава не будується волюнтаристськими методами, ніби на голому місці (ми вже будували, зруйнувавши «до основанья»), і навряд чи Семен Могильовцев назвав би «мудрим вибором» чергову зміну спеціалізації улюбленого дітища. Ми всі це проходили — від Музею революції до Музею Леніна (вождь пролетаріату так жодного разу й не спромігся приїхати не те що до Києва, а й в Україну, і тому анекдотично виглядала сама експозиція, суцільно складена з копій...). Після будівництва 1982 року монстра навпроти філармонії (котрий дістав згодом назву Українського дому), куди й переїхав Музей Леніна, фортуна знову всміхнулася настільки милим серцю Могильовцева педагогам.

Згадаймо і трагічну, повчальну долю Кловського палацу, зі стін котрого рівно п’ять років тому, у березні 2004-го — за першого прем’єрства Віктора Януковича, — було остаточно викинуто працівників Музею Києва разом з унікальною колекцією (про що, до речі, неодноразово писала і наша газета, див. «ДТ», №31,39—2003, №39—2004, №18,27—2006). Музейники опинилися в непридатних приміщеннях Українського дому, але ніхто й не думає відновлювати справедливість: прецедент цей показав обличчя влади незалежно від її політичного «забарвлення». Навіть за радянських часів можновладці якимось чином реагували на інформацію, що просочилася у пресу. Нині ж влада перебуває у вакуумі і не завдає собі клопоту, аби помічати негативну інформацію (чи то з вини «запопадливих» референтів, чи то зі своєї байдужості — значення не має). Будемо сподіватися, що безрадісна доля безпритульного Музею історії Києва омине Будинок вчителя і Педагогічний музей. А розташований у стінах цього багатостраждального будинку невеличкий Музей Української Народної Республіки (безперечно, необхідний для виховання наших співвітчизників у дусі поваги до своєї історії) не стане таким собі «засланим козач­ком». Можливо, і не з власної волі.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво