КОРОВАЙНИЦІ - Соціум - dt.ua

КОРОВАЙНИЦІ

10 листопада, 2000, 00:00 Роздрукувати Випуск №44, 10 листопада-17 листопада

Які короваї печуть у моєму рідному Зінькові на Хмельниччині! Пухкі, високі, смачні, а красиві! Пере...

Які короваї печуть у моєму рідному Зінькові на Хмельниччині! Пухкі, високі, смачні, а красиві! Переплітаються на них колоски із зелом, розцвітають пишно диво-квітки, як живі, тріпочуть крильцями птахи — усе це, майстерно вироблене, випечене й прикрашене гронами калини, красується й духмяніє на весільному столі, перевершуючи усі потуги «городських» кондитерів. Де не бувала — ніде більше таких не бачила. Печуть ці гігантські короваї у моєму селі теж майстрині знатні — коровайниці. Не так уже й багато у них замовлень — не щонеділі тепер у селі весілля, — але ремесло їхнє не занепадає, уміння — не зникає, а естетичний смак під впливом міської конкуренції з кожним роком стає вишуканішим.

Отож на нашому весіллі з торжествуючим відчуттям переваги дивились на вінницький коровай — «з боку молодого» — і трохи запався, і надто загнітився, та й взагалі — куди йому до зіньківського! Ні, не рівня він нашим короваям!

Насправді причина була в іншому. На Вінниччині, виявляється, і досі збереглася традиція пекти весільний коровай «по-справжньому» — з дотриманням усіх обрядів, звичаїв і пресуворих весільних забобонів. І ще — з піснями, жартами і приказками, яких треба дотримуватись так само, як рецепту. Тому, можливо, не завжди суперпрофесіональним видається коровай, зате — справжній, з борошна і пісні, з веселощів і солодощів, приправлений доброзичливими замовленнями впереміш з білками, жовтками і мідними грішми...

Я ж, зіпсована сучасними уявленнями про «коровай» як просто про данину традиції, вважала, що під цією назвою таїться звичайнісінька родинна поміч напередодні весілля. Тому так здивувалася, коли свекруха наш досить ранній приїзд перед весіллям племінника сприйняла як злочинне спізнення. «Ти ж коровайниця!» — докірливо вичитувала вона, нетерпляче підганяючи нас. — Бери ось мито і негайно йди, Валєрік уже тричі по тебе приїжджав!»

«Мито» — це борошно, цукор, яйця — все те, що необхідно для обрядового тіста. Усе це, звісно, в господарів є, але коровайниця мусить принести своє: «Я на коровай йшла, Коробку яєць несла, Здибали мене хлопці, Побили яйця в коробці, Зробили мені біду, З чим на коровай піду?» Яєць, до речі, мусить бути парна кількість — щоб молоді жили в парі. І коровайниць мусить бути тільки парна кількість теж — тож мене, що спізнилась, не допускали до тіста доти, доки не знайшли ще одну коровайницю. Це не така проста справа, як здається: до короваю просять лише заміжніх молодиць, у яких міцні і гарні сім’ї — хай тільки щасливі руки місять весільний хліб! І місити треба стільки, що аж піт зросив чоло: тоді одну пару коровайниць змінює друга, і так — поки тісто не стане пружним і ніжним водночас: бо тільки з праці повинен народжуватись добробут молодої сім’ї — тоді він буде міцним і надійним.

Розпашілі, збуджені й схвильовані, пораються свахи біля короваю — всі в однакових фартухах і хустинках, подарованих весільною матір’ю. З вигадкою і азартом прикрашають, а перед тим, як саджати коровай у піч, запрошують до хати кількох чоловіків — помелів (як правило, це чоловіки коровайниць, яким до цього моменту вхід до хати, де місився коровай, був суворо заборонений) — їм коровай піднімати, в піч саджати, їм же потім його й різати. Всі ролі розписані, всі слова придумані багато століть тому — а тут їх вимовляєш у своєму житті вперше, і вони звучать, як уперше, а хвилюють як!

Якщо наречені живуть по сусідству, яких тільки причин не придумають коровайниці, щоб «заслати розвідку» на, вважай, уже родинне обійстя і побачити коровай-конкурент! І щоб хоч який він був гарний та пишний, все одно знайти в ньому гандж, а свій — похвалити. Яка там самокритичність, яка справедливість — наш мусить бути кращим! І так і є. Висидівши в печі години з чотири, наш коровай не виймається — ні, він сходить, мов сонце, осяйний і багатий. А пахне як!

Після вечері, після роботи й пісень, мати молодого обдаровує коровайниць шишками — міні- коровайчиками, такими ж духмяними й смачними. А сам коровай, обв’язаний рушниками, дружки несуть до весільного столу, і він займає найпочесніше місце — перед молодими. Щоб життя їхнє було таке ж багате і красиве, щоб завжди був хліб на столі і достаток у хаті.

...Може, так легковажать нині родинними узами ще й тому, що не скріплені вони старовинними традиціями, не зміцнені правічними обрядами, не замовлені чар-словами? Усе наче і є на сучасному весіллі — і старости зі свахами, і рушники вишивані, і той же коровай — а чогось усе ж бракує. Бо, ясна річ, рушники ті не руками нареченої вишиті (не до цього сучасній молоді); і часто ікони, якими стало модно нині молодих благословляти, не тільки жодного дня в хаті не висіли, але й у церкві не освячені; і коровай, звичайно, куплений (а дорогий же!), а не спечений процьовитими руками справних господинь. Усе ніби як годиться — а душі нема.

Ніхто не каже — повертатись до старого. Але не втрачати б, не губити, не забувати того доброго, що було, що передавалось, що заповідалось, як дар, як пам’ять, як сокровенне. Хоч у свято згадувати. А весілля — то ж і є справжнє свято, яке може осявати все життя, якщо було — справжнім.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №43-44, 16 листопада-22 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво