Королі можуть не все - Соціум - dt.ua

Королі можуть не все

16 вересня, 2011, 13:31 Роздрукувати Випуск №33, 16 вересня-23 вересня

На зміну державним структурам, які практично перестали функціонувати, в Україну має прийти щось нове.

© Колаж Олексія Чурюмова

Людина звикає до всього. До того, що обіцянки кандидата у владу — порожній звук. До того, що закони пишуться, як романи, — аби місце на полиці заповнити. Що будь-яка проблема — лікування, освіта, самозахист, транспортне сполучення — особиста проблема кожного. Кожен вирішує її, як може, — їде лікуватися чи навчатися за кордон. Або збирає гроші на весілля замість навчання і на похорон замість лікування. Склад­ніше із самодіяльним виконанням функцій безпеки. Порядний поліцейський — не шпроти, з Польщі не привезеш. Хоча глухі чутки з Карпатського регіону про раптові кончини неадекватних лікарів та лісників наводять на думку, що і в тому напрямі соціальні експерименти відбуваються.

Суспільство задихається, опинившись у вакуумі — ціннісному, соціальному, політичному, правовому. Національний проект, покликаний замінити тоталітарну державу, за двадцять років не став не те що успішним — бодай трохи виразним. Державні структури, покликані охороняти правопорядок, опікуватися здоро­в’ям, будувати шляхи й підтримувати фундаментальну науку, натомість «освоюють кошти». За цим байдужо спостерігає влада, яка збирає чималі податки і стверджує, що будує «національну державу». На це з апатією дивляться громадяни, які заслужено не вірять владі, але обмежуються добуванням насущного хліба й рідкісними спалахами політичної активності, що коли й приводять до змін еліт, однак жодним чином не позначаються на їхніх, еліт, способі життя та манерах поведінки.

З ослабленням в українській суспільній свідомості національного чи то міфу, чи то надії, чи то й узагалі мрії можуть виникнути (і вже виникають) структури, які більше відповідають потребам та інтересам людини. Вони зароджуються повсюди — за географічними ознаками, за інтересами, за колом читання або геймерськими уподобаннями, без жодної географічної чи культурної прив’язки. Ці спільноти можуть бути як цілком матеріальними (ОСББ або сільські громади), так і суто віртуальними. Незалежно від цього вони мають свої закони, способи обміну і підтримки своєї мережі, а в окремих випадках навіть зачатки власних систем безпеки.

На зміну державним структурам, які практично перестали функціонувати, в Україну має прийти щось нове. Інакше повільний або не дуже демографічний колапс. Попросту — смерть.

Що саме це буде — сказати практично неможливо. Можна припустити, що на сході й заході країни структури, котрі замінять державну владу, сформуються різні.

Якщо на сході олігархічний капітал продемонструє бажання подбати про людей, які працюють на шахтах і в цехах, — за мінімумом, аби трохи повільніше вимирали, — створивши для них належну соціальну підтримку, зродиться щось на кшталт нового фео­далізму, тільки об’єднаного не навколо панського замка, а нав­коло панських заводів. На заході країни, де великого виробничого капіталу менше, шанси на розвиток і підтримку соціальної стабільності є в системи сімейно-дружніх кланів, різні члени яких мають відносно вузьку спеціалізацію, що сприятиме загальному виживанню клану.

Деякі моделі вже тепер діють або, щонайменше, формуються, хоч, може, й не мисляться поки що як альтернатива «державному проекту», який себе вичерпав. Вони різняться рівнем тотальності: одні мають удосталь сил та амбіцій, щоб поглинути всю чи хо­ча б більшу частину функцій держави, ставши її замінником для членів свого ком’юніті. Інші пог­линають лише частину цих функ­цій, але їх багато, вони взаємо­пов’язані, і членство в кожній із цих спільнот не заважає отримувати вигоди від членства в інших.

Зразком тотальної моделі може бути, наприклад, велике підприємство. Прототипи цієї моделі можна бачити в японських «сімейних корпораціях» або активній корпоративній опіці приватного життя працівників заводів Форда. Ці приклади — сміливі соціальні експерименти, не більше. Американські робітники, які потрапляли в штучну суспільну реальність, цілком могли прожити і без неї, оскільки могли покладатися ще й на державну соціальну програму. Інша річ Україна. Тут підприємливий власник великого промислового об’єднання щосили намагається забезпечити собі міцне лобі або, краще, власне крісло у високому кабінеті. Він мусить вступати в політичні ігри й платити — зазвичай дуже багато — просто за те, щоб його бізнес не постраждав від «політичних розкладів». Рано чи пізно йому спаде на думку проста ідея, що платити рекетирові, у ролі якого зараз виступають ті, хто називає себе «державною владою», менш надійно, а може, і менш вигідно, ніж організувати власну квазідержаву.

Ця модель не видається такою вже фантастичною. Велике підприємство, як правило, може забезпечити відомчі школи, конт­ракти у вузах, медичне обслуговування у відомчих лікувальних установах або в приватних клініках, воно має власну систему безпеки, яку, було б бажання, можна розширити до формату загонів із нагляду за громадським порядком, власний юридичний відділ. В ідеалі кожен працівник підприємства за потреби набирає не «102» чи «103», а телефони свого відділу безпеки, своєї відомчої клініки або тих фірм, із якими підприємство уклало договір. Тобто все те, чим користуються топ-менеджери, може бути розширене (хай у скромнішому варіанті) на кожного працівника підприємства. Це буде затратно, але, можливо, не більше, ніж коштує задовольнити апетити держави. А на випадок протистояння забезпечить власникові можливість досить ефективно захищатися, — адже його гарантії значно реальніші для мас, ніж «національний проект», що існує лише як медійний міф, на який спирається державна влада.

Насправді десь у «цивілізованому світі» такі фірми з широкими гарантіями для своїх працівників і тепер успішно працюють, однак там нікому й на гадку не спаде відмовитися при цьому від інститутів державних, бо ці інститути теж старанно виконують свої функції. Це структури паралельні, не взаємовиключні. Бо фірма зацікавлена в існуванні держави як арбітра і гаранта законності.

Така модель, очевидно, мог­ла б відбутися в індустріальних регіонах України. У неіндустріальних існують у зародку інші системи інтеграції, які цілком можливо назвати «клановими». Найбільш чітко вони просту­пають у соціальній структурі Західної України. Тут успішний український «осередок суспільства» обростає павутиною сімейно-дружніх зв’язків. І замість того, щоб працьовито створювати додаткову вартість на підприємствах господарів життя, перетворюється на непросту й гнучку систему виживання з максимальним збереженням коштів усередині мережі. Вона досить широка географічно й професійно, можна сказати — чим ширша мережа, тим більші шанси кожного її члена на успішне вирішення своїх завдань та проблем. Одні учасники такої системи заробляють гроші в Португалії або в Польщі, інші працюють удома, але на благо закордонних замовників, треті шукають лазівки в законодавстві, намагаючись отримати соціальні пільги, а четверті трудяться, приміром, в охороні здоров’я або «правоохороні», надаючи за потреби відповідні послуги «своїм». Інколи цю кооперацію розцінюють як корупцію. Можливо, з погляду «національної держави», так і є. Але де ця «національна держава»? Зате кланові структури досить реальні. Кому з нас не доводилося лікуватися «по знайомству»? Влаштовувати дитину в пристойну школу, посилаючись на знайомих спільних знайомих? Кому з нас не доводилося надавати комусь послугу, робити ласку? Не обов’язково з корисливою метою «потім скористатися», але несвідомо накопичуючи тим самим власну «карму», яка не дасть потонути у тяжку хвилину.

Це неусвідомлене існування у «сфері послуг» стає абсолютно чітким і усвідомленим у клановій системі виживання. Системі досить складній, заплутаній, максимально децентралізованій (на відміну, скажімо, від описаної вище моделі центру-підприємства) і тому майже зовсім невразливій. Уся ця структура прошита інформаційними й фінансовими зв’язками, реалізованими з допомогою особистого спілкування, електронної пошти, Skype, Western Union та інших благ цивілізації, майже не контрольованих державною машиною. І державна машина в нинішньому вигляді стає для таких систем або чимось витісненим на периферію, або, частіше, тягарем, позбутися якого в той або інший спосіб було б найрозумніше.

Деякі моделі можливого відриву громадянина від державної структури існують абсолютно легально й поки що непогано інтегровані в цю ж таки державну структуру. Один із найрельєфніших прикладів — церква. Її можливості в цьому плані проявлені історією. Наддержавна структура з колосальним потенціалом мобілізації, яка не тільки не підпорядкована владі земних владик, а й сама впливає на рішення владик та долі їхніх країн. Не дивно, що так багато сил було витрачено на дискредитацію церковних інститутів, на спроби зробити церкву частиною державного проекту й державної машини. Тобто на те, аби зробити її безпечною для держави.

В ідеалі церква охоплює максимум проявів людського життя. Вона має вдосталь коштів (пожертви — аналог податку, тільки без прямого примусу) на освітні програми та програми соціальної підтримки. А той, хто виховує, користується майже необмеженим впливом на голови. Церква, попри все, навіть в Україні має високий рівень довіри населення. Можливо, згодом вона зуміє цим кредитом розпорядитися. І фінансово — церковні страхові компанії та пенсійні фонди напевно можуть мати успіх, якщо належним чином організувати справу, — і ідеологічно. Поки що українські церкви надто скуті своєю роллю в національному державному проекті — у ньому вони шукають самовиправдання й підстави для інтеграції. Але ідеї «національного християнства» вже тепер видаються досить надуманими. А варто церкві відпустити «національну ідею» і знай­ти інші, більш відповідні церкві способи інтеграції, — і зв’язок із «державним проектом» буде розірвано. Хоч як смішно, найближче до цієї ідеї підійшла РПЦ зі своїм «Русским миром». При­кри­ваючись «підтримкою російської державності», вона прагне сформувати щось на кшталт паралельної квазідержавної структури, яка захищатиме російську ідею краще, ніж прогнила й розжиріла держава. Точніше — держави, оскільки проект наддержавний. Проблема тільки в одному — малій довірі до нинішньої еліти РПЦ як усередині краї­ни, так і в країнах потенційного «русского мира».

Випереджаючи обвинувачення в сепаратизмі, можна сміливо стверджувати, що умовний поділ на «переважно східну» і «переважно західну» моделі не призведе до «розколу країни», яким нас так люблять лякати. Він або призведе до того, що «країна» взагалі перестане бути цікавою навіть своєму населенню і, отже, перестане існувати, або єдність усе ж таки вдасться зберегти центральній владі. У тому разі, звісно, якщо вона зуміє знайти виправдання своєму існуванню. Тільки вже не як скарбника, який «усе збирає» і потім «усе ділить», попутно відвантажуючи все, що до рук прилипло, у глибокі кишені. А в ролі сполучної ланки, в існуванні якої будуть зацікавлені всі і будь-які спільноти, що існуватимуть на території країни.

Усе описане вище — загальні моделі «паралельних» квазідержавних реальностей, які могли б заповнити вакуум, що утворився в Україні на тому місці, де належало бути державі з усім набором її функцій та обов’язків стосовно своїх громадян. На­справ­ді типів ком’юніті може бути безліч, і способи їх співпраці та функціонування теж можуть бути різними. Усе, про що йшлося, слабко стосується, наприклад, суто інформаційних віртуальних спільнот, які формуються за найбільш несподіваними принципами (любителі тріп-хопу, фандом «Гаррі Поттера», любителі велотурів по Карпатах, заводчики африканських цихлід, розробники промислового дизайну), входять водночас до інших ком’юніті (як віртуальних, так і реальних) і схильні своїм «справж­нім» життям вважати саме комунікацію. Віртуалізація людського життя та способів інтеграції рано чи пізно має привести до нових форм взаємодії людей і спільнот, а старі форми, зважаючи на їхню очевидну некорисність для людини та спільноти, або, ще гірше, — їхню репресивну позицію, відмиратимуть. В інформаційному полі для цього не потрібно навіть попу з крісла піднімати, не кажучи вже про барикади та інші страшні речі, — тут той, кого ігнорує більшість, просто безсилий.

Не те щоб світ такого раніше не бачив і не передбачав. Соціальні мережі вже давно куштують на смак віртуальні «міста» і навіть цілі «країни». А в цілком реальному світі окремі райони вже не просто «не контролюються поліцією», а й отримують автономний статус і в межах свого гетто живуть за своїми законами й самі забезпечують законність (недавно такий статус отримала данська громада хіпі, наприклад, задля легалізації в межах свого району легких наркотиків).

Можливо, якісь зрушення у зміні соціального устрою можуть відбутися де завгодно. Насамперед, здавалося б, у розвиненій частині світу — адже величезну роль у цьому переході мав би відігравати ефективний обмін інформацією. Так, величезну, але не вирішальну. У світі, де держава виконує свої функції — хоча б деякі — досить ефективно, такий перехід може відбуватися в рамках або гри (ще на світанку Інтернету в англомовному середовищі з’явилося поняття netizen, що нібито ішло на зміну традиційному citizen, але ідея ця так і не отримала відтоді якогось серйозного розвитку), або якихось маргінальних проектів на кшталт згаданої громади хіпі.

Власне, майже нічого оригінального. Трохи підретушоване глобалізацією Серед­ньовіччя, про яке довго — ще з минулого століття — говорили кібербільшовики.

Але ми всі вважали, що це знову станеться не в нас. Що ми просто підхопимо, як завжди, чужу тенденцію й будемо сперечатися тільки про те, як її адаптувати —й чи можливо — під нашу особливу духовність та неповторну традицію. Ми не були готові до того, що наше — безглузде, як нам здається, — становище виштовхне нас, можливо, на передній край соціальної еволюції. Навіщо проводити соціальні експерименти якомусь західному бюргерові, впевненому і в податках, і в соціальному забезпеченні? Втім, як свідчать останні події, і з бюргерами не все так просто, але в масі своїй вони поки що до соціальних експериментів ставляться прохолодно — їх і так непогано годують. На відміну від їхнього стабільного «суспільства загального доб­робуту» (яке останнім часом де-не-де й похитнулося), у суворій українській реальності влада забезпечує виключно власні ділові інтереси та інтереси своїх партнерів по бізнесу. Держава не виконує своїх функцій, а може, реально взагалі не існує, окрім збирання грошей під будь-яким приводом. Решта — інерція, паліатив або імітація. Інерція рано чи пізно закінчується (зазвичай це називають «інфраструктурним колапсом»), паліативи випадково виявляються й так само несподівано кануть у Лету, імітації, через убогість уяви імітаторів, хутко набридають. Міф про «сильну державу» з «кордоном на замку», «пріоритетом національних інтересів» та «соціальною програмою» ще так-сяк діє на уми телеглядачів. Хоча б виключно як нездійсненна мрія. Але міфом ситий не будеш — рано чи пізно люди, які прагнуть вижити, муситимуть шукати альтернативних форм кооперації.

Що робити державі, яка прагне зберегти саму себе перед викликом, що готує їй власний народ? Викликом не «атомізації», тобто самотності людини перед чимось більшим і нелюдським — Ідеєю, Народом чи бодай бюрократичною машиною, в яку для «маленької людини» в минулому перетворювалася Держава. З цією маленькою людиною, чий голос, як відомо, «тонший за писк», державі було по-своєму просто. Але що робити з «молекуляризацією» — цим розпаданням гіпотетичного «народу», «нації» на спільноти «своїх», які триматимуться купи, чиї узи міцні інколи незалежно від географічних відстаней, а приналежність до «своїх» визначається за суто внутрішніми алгоритмами?

Середньовіччя саме й подає модель того, чим держава мог­ла б стати. Роль короля, чиє королівство було часто меншим, ніж лен якогось барона, зазвичай зводилася до арбітражу і мобілізації. Завдяки одній цікавій рисі, яка набуває нового звучання в сучасних умовах, — довірі. Доки вони її мали, вони залишалися арбітрами в майнових спорах, вершителями політичних доль тощо. Позбувшись довіри, окремі з них позбулися заодно й голови.

У «молекулярній» системі розкиданих по величезній території спільнот знову обростає втраченою колись плоттю ідея про те, що влада і довіра — нерозривний зв’язок. Без довіри влади немає. Тобто будь-якій машині, що несе тільки функцію збивання грошей із населення — якою наразі є наша держава, наприклад, — можна і треба протистояти у будь-який спосіб. Від простого економічного переходу «в тінь» і соціального ескапізму тих, хто не хоче мати справу «з усім цим цирком», — до надання фізичної підтримки «організаціям довіри», які зуміють цю довіру здобути і чиє місце поки що вакантне.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1287, 21 березня-27 березня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво