«Консул» на зв’язок не вийшов - Соціум - dt.ua

«Консул» на зв’язок не вийшов

5 жовтня, 2007, 12:12 Роздрукувати Випуск №37, 5 жовтня-12 жовтня

Галузевим державним архівом Служби зовнішньої розвідки України за результатами виявлення профіл...

Галузевим державним архівом Служби зовнішньої розвідки України за результатами виявлення профільних документів історико-культурної спадщини нашої держави розсекречено документи про одну з наймасштабніших операцій розвідки Радянської України у 20—30-ті роки XX століття. Отримавши оперативним шляхом інформацію про намагання Великої Британії сформувати на півдні України агентурну мережу із метою добувати відомості військово-політичного характеру, представники української розвідки спрацювали на випередження, створивши так звану легендовану розгалужену антирадянську організацію. Її керівника вміло «підставили» іноземній спецслужбі, і згодом він очолив «українську лінію» англійської розвідки в Бухаресті. Цю роль вдало зіграв одесит Пантелеймон Калюжний — у минулому професійний художник, активний есер, поборник ідеї створення самостійної України. Протягом семи років він постачав Лондон дезінформацією про політичну ситуацію в Україні, збройні сили Червоної армії. Через нього передавали також матеріали, які спонукали Англію до зближення з Радянським Союзом на тлі відродження військового потенціалу гітлерівської Німеччини.

В ексклюзивному матеріалі вперше розповідається про долю розвідника.

Легенда

У 1927 році від одного зі сво­їх закордонних агентів, який очолював на Дністрі українсько-румунський пункт переправи у місті Резіна, представникам іноземного відділу Державного політич­ного управління (ДПУ) УСРР стало відомо, що англійці відчувають гостру нестачу розвідувальної інформації у Південному регіоні України і шукають будь-яких можливостей для зміц­нення своїх позицій на цьому напрямку. Необхідно було зіграти на випередження і терміново підібрати таку людину, яка могла б зацікавити їх і водночас не вик­ликала б жодних підозр. Це мав бути чоловік, який би переконли­во зіграв роль якщо не ворога радянської влади, то принаймні осо­бу з критичним ставленням до неї, у біографії якої були б епізоди участі в боротьбі з більшовиками. Він мав бути «своїм» і в колі прихильників самостійної України, адже за легендою йому належало діяти у тісній співпраці з центрами політичної еміграції. Не кажучи вже про те, що це мала бути людина смілива, вольо­ва, освічена, спроможна виважено діяти в екстремальних ситуаціях. Її потрібно було швидко знайти, перевірити і навчити усіх тонкощів розвідувальної роботи.

Зрештою, з-поміж кількох десятків кандидатур зупинилися на особі викладача Одеського інституту образотворчих мистецтв Пантелеймона Федоровича Ка­люж­ного. Родом він із селища Рів­ного Зінов’ївського округу (нині — Кіровоградська область). Батьки-хлібороби не бідували, але й особливими статками похвалитися не могли. Під час Першої світової війни воював у піхотній частині, отримав чин поручика. Потім почалася революція. Згодом — громадянська війна. 20-річний Пантелеймон вступив до партії есерів, активно, з великим піднесенням вів пропагандистську діяльність, був членом центральної організації «Се­лянська спілка». Умів переконувати і запалювати своїми ідеями інших. Він радо зустрів проголошення Української Народної Республіки, усім серцем прагнув бачити Україну вільною, квітучою, заможною. Зі зброєю в руках під прапорами Симона Петлюри пішов боронити рідну землю від більшовиків. Деякий час був офіцером із доручень командувача 3-го корпусу, згодом дослужився до отамана куреня. Здобув авторитет і визнання в колі борців за самостійну Україну... Потім були поневіряння, роздуми, розчарування... П.Калюжний зближується з отаманом Григор’євим і працює в його штабі, бере участь у бойових діях проти більшовиків аж до ліквідації повстанської армії Нестора Махна...

Після певних хитань Калюж­ний усе ж таки визнав радянську владу, яка дала йому можливість здобути добру освіту. В інституті він навчався за фахом художника декоративно-монументального (фрескового) живопису. Як успішного і серйозного студента його після закінчення навчання залишили на викладацькій роботі.

Перш ніж зустрітися з Калюж­ним особисто, начальник Одеського окружного відділу ДПУ Із­раїль Леплевський іще раз уважно переглянув його досьє. Увагу привернула одна з характеристик: «...українець-самостійник із цілком визначеними переконаннями. Людина упевнена в собі, яка вважає свої думки і аргументи непорушними. У розмовах за зовнішнім виглядом безтурботності й несерйозності проглядає типова хитрість українця. Мовляв, я все добре знаю й розумію, але при цьому чиню так, як вважаю за потрібне...».

«Що ж, сподіватимемося, що ця притаманна українцям хит­рість допоможе ввійти в довіру представникам англійської розвідки», — вирішив Леплевсь­кий.

Калюжний спочатку навіть не уявляв, яку роль йому належало зіграти. Мережа очолюваної ним легендованої антирадянської організації на півдні України в перспективі мала охоплювати міста, де дислокувалися військо­ві частини, що були предметом особливої уваги іноземних розвідок. Операція дістала умовну наз­ву «Представництво», а голов­ний фігурант — псевдонім «Консул». До її проведення залучили кілька відділів ДПУ. Іноземний відділ забезпечував виведення «Консула» за кордон та його просування в поле зору англійської розвідки. Контррозвідувальний мав координувати роботу з вивчення спрямувань іноземних розвідок до України та нейтралізації засланої агентури. На особливий відділ покладалася підготовка матеріалів дезінформаційного характеру про радянські військо­ві об’єкти, які планувалося передавати через нашого розвідника.

Виробили загальну лінію поведінки, а саме: Калюжний продовжує працювати в інституті і поступово опановує роль керівника контрреволюційної організації, яка збирає інформацію про політичне та економічне життя на півдні України, про невдоволення народних мас правлячим режимом, прагне повалення більшовицької влади і шукає зв’язків із закордоном для координації своєї роботи та її спрямування в потрібне русло. Ідеологічна позиція — боротьба за самостійну Україну, що дасть змогу швидше налагодити необхідні контакти з українськими центрами політичної еміграції в Румунії, а вже через них встановити зв’язки з представниками британської розвідки, яка посилила свою присутність у цій країні і намагається активно використовувати емігрантів для проникнення на територію СРСР.

Співробітник британської розвідки «3-В»

Перше виведення «Консула» за кордон у 1928 році готувалося особливо ретельно. На той час інформацію про очолюване ним антибільшовицьке підпілля і про його можливості добувати важливі відомості закритого характе­ру було доведено до одного з керів­ників англійської розвідувальної мережі в Румунії емігранта Вік­тора Богомольця. На підтвердження було передано кілька підготовлених «Консулом» інформаційних матеріалів про становище в Україні загалом і в Одеському військовому окрузі зокрема. Інформація викликала неабиякий інтерес. Мало того, за відомос­ті військового характеру «Консулу» навіть передали грошову винагороду. А згодом надійшла пропозиція організувати особисту зустріч на території Румунії.

Позитивно оцінивши під час зустрічі діяльність підпільної організації, Богомолець зазначив, що надані «Консулом» матеріали все ж носять переважно загальний характер. Тому надалі йому даватимуть перелік запитань, на які з допомогою інформаторів потрібно буде конкретно відповідати. Найбільше британську розвідку цікавило озброєння частин Червоної армії (зокрема про хімічну зброю та засоби захисту від неї) і особливо — стан справ в авіації, штати і структура шостого стрілецького корпусу в Одесі в мирний і воєн­ний час, характеристики нових пушок і снарядів, результати практичних стрільб, передисло­кація підрозділів, прізвища коман­дирів... Для документування матеріалів «Консулові» передали невеликий фотоапарат із набором плівок до нього і проінст­руктували, як ним користуватися.

Після звіту про поїздку за кор­дон Калюжний продовжив посилено опановувати особливос­ті розвідувальної роботи. Згодом усі доповіді про роботу йому належало писати невидимим чорнилом. Калюжного навчили їх готувати і наносити тайнописи. Він запам’ятовував паролі для зв’язку, вчився виявляти за собою стеження. Опановував інформацію про особливості роботи румунської генеральної сигуранци та англійської розвідки.

До найменших дрібниць продумувався сам процес остаточного виведення його за кордон. Зреш­тою було вирішено злегендувати втечу нібито через переслідування з боку органів ДПУ. Для цього в організації з’явився студент художнього інституту. Йому «Консул» нібито доручив переправити за місто в більш надійне місце пакунок з антирадянською літературою. Але сусід студента по кімнаті в гуртожитку випадково розгорнув пакунок і доповів про знахідку в органи ДПУ. Діз­навшись про це, «Консул» вирішив утекти, не очікуючи, поки студент розповість про нього під час допитів. Перед цим він отримав відрядження від інституту на Київщину і Поділля. Так що все було враховано і передбачено.

У Румунії через відому переправу в Резіні «Консул» з’явився 1 березня 1930 року. Він одразу прийшов до Віктора Богомольця і розповів йому про всі обставини своєї раптової втечі.

— Дякувати Богові, що самі не потрапили до рук ДПУ, — поспівчував Богомолець. — Залиши­теся в Бухаресті і будете тут приймати своїх кур’єрів, керувати їхньою роботою, готувати завдання для інформаторів.

Ганна Калюжна
Ганна Калюжна
Завдяки зусиллям радянської розвідки інформаційна мережа «Консула» в Україні поступово розрослася і вже охоплювала Харків, Полтаву, Житомир, Умань, Проскурів, Ананьїв, Бердичів, Одесу, Севастополь та інші міста. По суті, через нього англій­ська розвідка отримувала переважну більшість інформації по Ук­раїні. До того ж від самого початку в нього склалися довірливі стосунки з Богомольцем. Зреш­тою, це закінчилося тим, що Бого­молець сам запропонував Калюж­ному офіційну посаду свого помічника. Представникові англійсь­кої розвідки одразу сподобався «самостійник» — як він любив його називати, імпонувала його прямота, рішучість, наполегли­вість в обстоюванні ідейних переконань.

Під час першої ж зустрічі з Богомольцем Калюжний поставив питання руба: він є політичним працівником, есером за переконанням. Свій зв’язок з англій­цями розглядає як можливість для політичної роботи. Для цього йому необхідно мати контакт з українським емігрантським центром і можливість вільно переправляти літературу через кордон. Натомість через свою мережу він надаватиме інформацію військового характеру, оскільки Червона армія для нього є окупаційною. Про це він сказав і представникові дипломатичної місії УНР в Румунії Дмитрові Геродоту. Заперечень не було.

З кожним роком напруженої роботи позиції «Консула» лише посилювалися. В одному зі звітів із-за кордону, якими рясніє 20-томна архівна справа, він повідомляв: «Зі зміною керівників англійської розвідки в Румунії було посилено конспірацію в роботі і змінено організаційну струк­туру самої служби. Якщо при Богомольці вся робота будувалася навколо його особи, і англійців мало цікавили люди, які стояли за ним, то його наступник Міллер виділив працівників, які керували певними лініями роботи, мали свої мережі інформаторів, і підніс їх на новий рівень. У зв’язку з цим окреслено дві секції: російська (білогвардійська), якою керує Аксаков, і українська на чолі зі мною. Нас відрекомендували центру, після чого затвердили в штаті англійської розвідки та надали особисті номери (мій 3-В)».

За погодженням із представництвом англійської розвідки Калюжний згодом переправив до Бухареста дружину. Ганна Григорів­на, пройшовши попередню під­готовку в іноземному відділі ДПУ й отримавши необхідні інструкції та завдання, готова була стати надійним помічником своєму чоловікові у його небезпечній і відповідальній роботі. Тепер вони жили в окремому двоповерховому будинку і навіть мали змогу наймати прислугу. Регулярна непогана платня від англійської розвідки давала змогу впевнено почуватися у добірному товаристві емігрантів.

Ішлося навіть про отримання Калюжним англійського громадянства. Але несподівано англій­ці дізналися, що в їхній румунській розвідувальній резидентурі перебуває радянський «кріт». Почалися повальні перевірки, стеження. Серед інших потрапив під підозру і «Консул».

Льова Задов у ролі координатора переправ

Одним з основних кур’єрів Калюжного з часу його виведення за кордон був «Андрієнко». Уродженець Гуляйполя, він з 1918 по 1921 рік воював в армії Нестора Махна, дослужився до командира кулеметного полку. Після розгрому повстанської армії і втечі Махна за кордон залишився на Гуляйпіллі і згодом був заарештований органами ДПУ за участь у розбійному пограбуванні місцевої комуни. Спочатку його засудили до розстрілу, але потім вирок замінили на десять років ув’язнення і через кілька років достроково звільнили. До цього доклав руку колишній начальник контррозвідки батька Махна Льова Задов, який, змінивши прізвище на Зіньковський, у той час уже служив в іноземному відділі ДПУ в Одесі.

Із цим здорованем Пантелей­мон Федорович неодноразово зустрічався і спілкувався в стінах цієї установи ще перед своїм виведенням на румунську територію. В операції «Представницт­во» уповноважений ІНВ Зіньков­ський мав забезпечувати перепра­ву кур’єрів через Дністер в районі Резіни і приймати посланців від «Консула». Хоч як дивно було усвідомлювати, що колишній грізний махновець перебуває на відповідальній службі у більшовиків, але цьому було логічне пояснення. Калюжний сам це зрозу­мів після спілкування із ним.

Як з’ясувалося, Зіньковського брали на службу із цілком конкретним прицілом: він мав працювати із чисельною колонією колишніх махновців, які після втечі опинилися на території Румунії і Польщі, переконувати їх повернутися на батьківщину, залучати для збору розвідувальної інформації, знаходити серед безлічі тих, хто залишився в Україні і порвав зв’язки із минулим, надійних людей для засилання з конкретними завданнями за кордон. Зі своїм сильним вольовим характером, своєрідним досвідом перебування на службі в Махна, а потім протягом кількох років у вигнанні за кордоном, знанням румунської мови, величезним авторитетом серед махновців Зіньковський був незамінний на цій роботі. Про це свідчили й неодноразові заохочення його по службі. Тепер йому доручили забезпечувати одну з важливих ланок в оперативній грі з англійською розвідкою — зв’язок.

Протягом кількох років він діяв дуже надійно. «Консул» сам неодноразово приїздив на переправний пункт у Резіні, зустрічав і проводжав кур’єрів, передавав через них послання — і офіційні, погоджені з керівництвом британської резидентури, і таємні, призначені для своїх безпосередніх керівників в Одесі. Він мав добрі стосунки з прикордонниками і представниками румун­ської сигуранци. Неоднора­зово за одним столом відзначав із ними успішне проведення операцій.

Лише керівник пункту та його помічники, які всі були членами монархічної організації «Російська загальновійськова спілка», якось косо дивилися на «самостійника» Калюжного. Схожа ситуація була й у стосунках із монархістами в Бухаресті. Во­ни бачили в «Консулові» свого реального конкурента і при нагоді намагалися всіляко дошку­лити. Цьому сприяла й нервова обстановка недовіри, яка запанувала в резидентурі на кінець 1935 року. Під підозрою був практично кожен емігрант, залучений до роботи в місцевих спецслужбах. Особливо старалася румунська контррозвідка, яка діяла в тісному контакті із шефом англійської резидентури.

У такій ситуації «Консул» готував своє чергове важливе повідомлення в Центр. Він передав «Андрієнку» два пакети. В одному були завдання інформаторам, підготовлені спільно з Міллером, в іншому — належні за роботу гро­ші, загорнуті в чисті аркуші паперу. Але чистими вони були лише для стороннього ока. На­справді на них невидимим чорни­лом було написано звіт про виконану роботу. «Андрієнко» звично поклав пакети в кишеню. У супроводі капітана румунської при­кордонної служби вони втрьох зайшли до приміщення казарми на території прикордонного пікету. Там їх зустрів начальник місцевої поліції і несподівано дав вказівку обшукати кур’єра.

Пантелеймон Калюжний
Пантелеймон Калюжний
Після того як вміст кишень перекочував на стіл, шеф поліції почав ретельно оглядати пакети, розгортати пакунки з грошима, а потім підносити кожний аркуш до лампи і роздивлятися його на світло. У Пантелеймона Федоро­вича похололо в грудях, серце мало не вискакувало. І хоча він знав, що ніхто нічого там не побачить, що навіть після нагрівання тайнопис не проявиться, бо для цього потрібна обробка спеціальними речовинами, на душі було неспокійно.

— Так тут румунський герб проступає, — несподівано мовив поліцейський. — У такому папері не можна нічого переправляти на радянську сторону. Якщо помітять, у кур’єра будуть неприємності.

Після цього він ретельно склав усі сім аркушів і сховав до кишені, порадивши загорнути гроші в інший папір. Дозвіл на переправу було дано.

Додому «Консул» дістався без якихось пригод і, оскільки вперше за всі роки обшукали кур’єра, терміново підготував листа із попередженням. Наступ­ного дня дружина опустила його в одну зі скриньок на залізничному вокзалі Бухареста.

Пантелеймон Федорович не став чекати додаткових вказівок із Центру: одразу знищив або надійно сховав усе, що могло викликати підозру під час можливого обшуку, обговорив з дружиною лінію поведінки на випадок непередбачених обставин. Він продовжував ходити на роботу, періодично помічаючи за собою стеження. Проте заспокоював себе думкою, що проти нього не може бути жодних доказів. Хіба що кур’єри дадуть якісь свідчення. Але відправка кур’єрів з радянської території припинилася. Це було і добре, і погано. Румунська контррозвідка, яка вже вела активну розробку «Консула», після чергового зриву наміченого терміну ухвалила рішення заарештувати його прямо на переправному пункті.

Арешт

Арешт «Консула» пройшов дуже тихо: ніякого розголосу, гучних заяв, преси. Попередньо все узгодили з представниками англійської розвідки. Ніхто не хотів виносити сміття з хати. Адже по суті виходило, що всередині спецслужб протягом тривалого часу працював радянський розвідник. Хоча це й не було доведено, все одно відповідати хтось мусив.

Англійці якось одразу відсторонилися від офіційного розслідування справи. Ще деякий час вони навідувалися до Ганни Григорівни додому, виплачували встановлену чоловікові платню, заспокоювали її, казали, що це якесь непорозуміння, і скоро все з’ясується. Після обшуку в квартирі капітан Міллер навіть приїхав особисто, запевняв, що все було зроблено без їхнього відома і що він усе владнає.

Пантелеймона Федоровича тримали під охороною на конспіративній квартирі нібито для з’ясування обставин справи. Спочатку намагалися з’ясувати, чому перестали прибувати кур’єри. Мовляв, після його ізоляції робота зупинилася. Отже — нею керує хтось інший. Або ним самим керує хтось інший.

«Консул» зробив висновок, що якби проявили тайнопис, із ним розмовляли б по-іншому. Ос­нов­ну причину провалу він вбачав у дещо поспішній перевербовці одного з емігрантів. Той свого часу був затриманий органами ДПУ в Одесі і засуджений до десяти років ув’язнення нібито за шпигунство. Але йому вдалося втекти зі слідчого ізолятора й перейти кордон із Румунією. Тут він потрапив на гачок румунської таємної поліції і був завербований для роботи в російсь­кій колонії. Але життя в еміграції якось не складалося, він дедалі більше розчаровувався у своєму становищі, плекав надію повернутися на батьківщину. У цей час відбулося його знайомство з «Консулом». Той привернув його увагу своїми широкими зв’язками, глибокою обізнаністю в обстановці серед емігрантів. Центр дав згоду на його залучення до роботи на радянську розвідку, пообіцявши залагодити його проблеми в разі переходу на територію СРСР.

Але, як свідчать матеріали справи, невдаху-емігранта румунська контррозвідка просто використала як привід. А «Консул» цього вчасно не розкусив і потрапив в одну з розставлених перевірочних пасток. Про це він згодом сам дізнався під час допитів. Із ним уже не церемонилися і ставили питання прямо: хто й коли його завербував, хто спільники, їхні адреси і паролі? Калюжний мовчав.

Так тривало всю весну до середини літа. А вранці 25 липня 1936 року в районі сіл Карагаш і Слободзея радянські прикордонники знайшли на березі кілька трупів чоловіків, яких прибило течією Дністра з румунського берега. В одному з них упізнали «Консула».

Як видно, іноземні спецслужби вирішили таким чином поставити крапку в цій не вельми приємній для себе історії. Проте «Консул» був одним із перших представників радянської розвідки, яких вдалося підставити англійцям. Після нього був Борис Ла­го, який раніше спільно з Вік­тором Богомольцем служив у контррозвідці генерала Денікіна. За легендою він був керівником нібито розгалуженої антирадянсь­кої організації в Москві, до складу якої входили високопосадовці з різних міністерств і відомств, навіть Московсь­кого комітету ком­партії. Цю операцію під кодовою назвою «Тарантела» було з успіхом проведено в 30-ті роки. Згодом, уже після Другої світової війни, на радянську зовнішню розвідку почав працювати і сам Бого­молець. Документи про це нещодавно розсекретила Служ­ба зовнішньої розвідки Росії.

«Консула» поховали в Тирасполі. Його дружина повернулася на батьківщину після закін­чен­ня війни у 1945 році. Вона також зазнала переслідувань. Але згодом, за клопотанням органів дер­жавної безпеки, їй призначили персональну пенсію. Було навіть підготовлено подання про нагородження орденом Червоної Зір­ки. Однак у бюрократичній круговерті довести це питання до логічного завершення так і не вдалося. Г.Калюжна тривалий час працювала в університетській бібліотеці Чернів­ців, але ніхто до останніх днів її життя не знав, що вони з чоловіком були голов­ними дійовими особами масштабної операції зовнішньої розвідки Радянської України у 20—30-ті роки минулого століття.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №27, 13 липня-19 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво