Константинопольський патріархат і українські церковні проблеми

Великий резонанс у середовищі українських православних і деяких політичних кіл викликала заява архієпископа Скопелоського Всеволода (Майданського) — архієрея у юрисдикції Константинопольського патріархату — про те, що Константинопольський патріархат визнає канонічну територію Московського патріархату (Російської православної церкви) лише в межах 1686 р., тобто до приєднання до нього Київської митрополії, а також про те, що саме це приєднання було здійснене «без згоди і затвердження Святого і Священного Синоду Великої Церкви Христової», себто Константинопольського патріархату, у юрисдикції якого Київська митрополія в той час перебувала.

Заяву було зроблено під час зустрічі офіційної делегації Константинопольського патріархату із президентом України В.Ющенком. Хоча владика Всеволод не зробив остаточного висновку з власних тверджень, цей висновок напрошується сам собою: територію Київської митрополії у межах до 1686 р., тобто, щонайменше, Україну і Білорусь, Константинопольський патріархат вважає своєю канонічною територією.

Проблема ця має давню історію, у подробиці якої ми не заглиблюватимемося. Нагадаємо лише, що невизнання законності передачі Київської митрополії Московському патріархату послугувало правовою підставою для дарування Константинопольським патріархом Григорієм VII 1924 р. автокефалії Польській православній церкві. Цей акт не був визнаний Російською православною церквою, яка сама дарувала ППЦ (Польській православній церкві) автокефалію 1948 р. (після того як значну частину її парафій, що перебували за межами повоєнної Польщі, було переведено в юрисдикцію РПЦ).

Москва і Константинополь:
з історії суперництва

Загалом у взаєминах Константинополя і Москви протягом ХХ ст. виникало чимало проблем, першопричину яких варто шукати в політичних перетвореннях у Європі, змінах державних кордонів, переосмисленні ролі та місця православ’я у сучасному світі, принципів його внутрішньої організації і регуляції. Утім, передумови для цього почали закладатися ще в ХІХ ст. Можливо, саме такі обставини, як утрата величезної частини своєї канонічної території внаслідок утворення нових автокефальних церков, і віруючих — унаслідок вигнання православних греків із Туреччини 1922 р., а з другого боку — утворення потужних православних діаспор у Західній півкулі, змусили константинопольських патріархів докласти максимум зусиль для наповнення реальним змістом свого титулу «Вселенський». Зокрема це виявилось у претензії на пряму канонічну юрисдикцію над усіма православними діаспорами у світі, незалежно від їхнього національного походження, а також на верховний арбітраж у всіх спорах, що виникають між православними церквами.

Така позиція Константинополя неодноразово вступала у суперечність з інтересами інших церков і насамперед — Московського патріархату, який, не без впливу з боку світської влади, вже давно почав претендувати на реальну першість у Вселенському Православ’ї. Черговий виток погіршення їхніх відносин розпочався у 90-х роках минулого століття після прийняття патріархом Варфоломієм I під свій омофор у березні 1995 р. двох закордонних українських церков — УПЦ у США й УАПЦ у діаспорі та рішення Священного Синоду Константинопольської церкви про відновлення Естонської автономної православної церкви Константинопольського патріархату. Останній акт спричинив формальний розрив між Москвою, яка вважала Естонію своєю канонічною територією, і Константинополем. Хоча пізніше канонічні відносини було поновлено, «естонську проблему» не розв’язано й донині, незважаючи на численні переговори церковних делегацій.

З певного часу активність Константинопольського патріархату торкнулася безпосередньо України, втім, зазначимо заради справедливості, не без ініціативи місцевих політичних і церковних кіл. Приводом стала неврегульована проблема розколу в українському православ’ї, зокрема канонічного статусу УПЦ-КП і УАПЦ. Оскільки Московський патріархат зайняв щодо цієї проблеми абсолютно неконструктивну позицію, виникла ідея залучити до її розв’язання Константинополь, використовуючи як правову підставу заперечення канонічної коректності передачі Київської митрополії Московському патріархату і вищезгаданий прецедент початку ХХ ст.

Вочевидь, бажання української сторони збіглися з намірами самого Константинопольського патріархату. Українські делегації мали теплий прийом на Фанарі (район Стамбула, де розташована резиденція Константинопольського патріарха) і їхали на батьківщину, плекаючи певні надії. Принаймні їм жодного разу чітко і недвозначно не дали зрозуміти, що їхні намагання марні і розв’язання українських церковних проблем варто шукати деінде. Водночас Константинопольський патріарх намагався, наскільки це було можливо, не загострювати зайвий раз відносини з Москвою через українські проблеми.

Під час своїх візитів до Росії 1993 р. і України 1997 р. патріарх Варфоломій І заявляв, що визнає в Україні канонічною тільки Українську православну церкву (Московського патріархату). Під час переговорів між делегаціями двох патріархатів константинопольська сторона намагалася не висувати неприйнятних пропозицій і формулювань щодо ситуації в Україні. Представники Константинопольського патріархату неодноразово наголошували: український розкол треба перебороти лише канонічним шляхом (що, втім, можна було розуміти по-різному).

Криза у відносинах сталася 2000 р., але радше не з Москвою, а з Києвом, приводом для чого було звернення до патріарха Варфоломія І архієрейського собору УПЦ від 28 липня 2000 р. із закликом не втручатися в її внутрішні справи. За словами митрополита Одеського Агафангела (Савіна), це звернення стало реакцією на відомості про те, що 27 липня того ж року Священний синод Константинопольського патріархату оголосив Україну своєю канонічною територією. Зазначимо, що пізніше секретаріат Священного синоду категорично спростував ці відомості. Архієрейський собор УПЦ прийняв звернення до Вселенського патріарха на підставі лише неперевірених чуток, до того ж із поспішністю, зовсім не характерною для церковного стилю вивчення питань.

У своїй украй різкій відповіді патріарх Варфоломій відмовився визнати собор УПЦ архієрейським, назвавши його «зборами 35 єпископів України». Також і предстоятеля УПЦ митрополита Володимира (Сабодана) було названо преосвященним митрополитом Київським, а не блаженнійшим митрополитом Київським і всієї України, що відповідає його офіційному титулу. В УПЦ це було розцінено як невизнання її самостійною церквою.

Цей «обмін нелюб’язностями» не мав жодних наслідків, і рік по тому делегація Константинопольського патріархату була присутня в Києві на святкуванні 950-річчя Києво-Печерської лаври. Проте й тут проблем уникнути не вдалося. У наступному листі до патріарха Варфоломія патріарх Московський і всієї Русі Алексій ІІ висловив здивування у зв’язку з тим, що глава константинопольської делегації, генеральний секретар Священного синоду митрополит Філадельфійський Мілітон залишив лавру до закінчення святкової Божественної літургії. Зверталася увага й на те, що в тексті поширеного від імені патріарха Варфоломія І «Послання у зв’язку з 950-річчям заснування Києво-Печерської лаври» не було навіть згадки про главу УПЦ митрополита Володимира, а за змістом воно нагадувало звернення до своєї пастви, а не «братнє вітання предстоятеля дружньої Церкви».

У пошуках точки опертя

Випадки такого роду можна було б перелічувати й далі, але й наведені вище дають досить повне уявлення про те, наскільки малопослідовним є Константинопольський патріархат у своїй «українській політиці». Послідовним до кінця він, на нашу думку, є лише в одному — в намірі затвердитися нарівні з Московським патріархатом повноправним суб’єктом українських церковних справ. Це, так би мовити, програма-мінімум, яку все ще не можна вважати повністю виконаною, оскільки, хоч як це парадоксально звучить, патріарху Варфоломію І досить важко знайти надійних партнерів в Україні, незважаючи на бажання багатьох виявити себе в цій ролі.

До певного часу такою могла здаватися УПЦ-КП — досить велика, добре організована церква з розумним і вольовим предстоятелем, який, хоч і твердив постійно «головне, щоб ми самі себе визнавали», ніколи не полишав надій на канонічне визнання Київського патріархату або принаймні видимість такого. Останнім пояснюються його інтенсивні контакти з іншими церквами, невизнаними у Вселенському Православ’ї, — грецькими «старостильниками», Болгарською православною церквою, очолюваною нині покійним патріархом Пимоном, Білоруською автокефальною православною церквою з центром у Торонто (Канада) тощо.

Перешкодою для тіснішого зближення Константинопольського патріархату з УПЦ-КП стало, вочевидь, усвідомлення того, що її предстоятель патріарх Філарет ніколи не буде прийнятий як сторона переговорного процесу ні Москвою, ні УПЦ, тим більше що остання піддала його анафемі, а отже, пряма, послідовна його підтримка не має перспектив і навіть є небезпечною, оскільки може спричинити розрив із Московським патріархатом.

З другого боку, і ставлення патріарха Філарета до Константинопольського патріархату неодноразово зазнавало змін. Спочатку він плекав надії на досить швидке канонічне визнання і з огляду на це позитивно оцінював перехід УПЦ у США до юрисдикції Константинополя, користуючись, очевидно, такою логікою: Вселенський патріарх визнав ієрархію УПЦ у США, яка доти вважалася у православному світі розкольницькою, але з якою Київський патріархат перебував у молитовному спілкуванні, отже, надалі аналогічно може бути визнаний і сам Київський патріархат.

Пізніше його оцінки стали стриманішими, оскільки результатом переходу УПЦ у США до Константинопольського патріархату стало її дистанціювання від Київського патріархату. Ще пізніше позиція архієреїв УПЦ у США стала трактуватися ледь не як зрада національним інтересам, як спроба відірвати американських православних українців від їхньої духовної метрополії і підпорядкувати їх грекам.

Патріарх Філарет не міг не бути розчарований і спробами об’єднати УПЦ-КП і УАПЦ під егідою Константинопольського патріархату. Незважаючи на те що 8 листопада 2000 р. у Стамбулі представниками цих церков була підписана домовленість про початок об’єднавчого процесу, реальних наслідків вона не мала — не в останню чергу через саботаж єпископату УАПЦ. Це засвідчило обмеженість впливу Константинополя або небажання діяти активніше.

Навряд чи Константинопольська патріархія могла вважати надійним партнером і УАПЦ, хоча остання мала ту перевагу, що до неї УПЦ ставилася толерантніше, ніж до УПЦ-КП, і навіть готова була бачити її, нехай і не цілком рівноправним, учасником переговорного процесу. Етапним у відносинах УАПЦ із Константинополем можна вважати її Помісний собор 14—15 вересня 2000 р., на якому предстоятель УПЦ у США митрополит Костянтин (Баган) був обраний «духовним опікуном» УАПЦ. На ньому ж було вирішено обирати не патріарха УАПЦ, а лише предстоятеля у сані митрополита. Ним став митрополит Мефодій (Кудряков). Багато хто в УАПЦ розраховував і розраховує донині, що їхня церква буде прийнята Константинопольським патріархатом у молитовне спілкування, як раніше УПЦ у США.

Зовнішні ризики і неясні перспективи

З другого боку, активніше впливати на ситуацію в Україні патріарху Варфоломію I, очевидно, не дають побоювання щодо реакції інших православних церков. Вплив Російської православної церкви у Вселенському Православ’ї є досить великим, і вона неодноразово давала це відчути Константинополю. Під час кризи 1996 р. Священний синод РПЦ провів переговори із предстоятелями Сербської, Антіохійської, Єрусалимської, Болгарської, Польської православних церков, які висловили свою підтримку Московському патріархату в його суперечці з Константинополем стосовно естонських церковних справ. Таку ж саму позицію зайняли і предстоятелі Александрійської, Кіпрської, Грузинської церков.

Характерною можна вважати заяву архієпископа Люблінського і Холмського Авеля (Польська православна церква), зроблену ним у Києві на святкуванні 950-річчя Києво-Печерської лаври: «У нас добрі, близькі взаємини з Константинопольським патріархатом, та якщо Константинополь утручатиметься у внутрішні справи канонічної церкви в Україні, весь єпископат буде першим
ворогом Константинополя».

З Елладською православною церквою, з якою Константинопольський патріархат традиційно пов’язували найближчі взаємини, він нещодавно опинився на межі розриву через спір про право призначати митрополитів до північних єпархій Греції. Отже, загроза ізоляції у Вселенському Православ’ї є для нього досить реальною і змушує бути обережнішим.

Тому заяву архієпископа Всеволода, що досі не мала жодних офіційних наслідків, можна було б вважати його особистою думкою, якби не низка обставин — те, що зроблена вона була на зустрічі з президентом України, що незадовго до цієї зустрічі за дорученням президента у патріарха Варфоломія I побував у Стамбулі державний секретар О.Зінченко і передав запрошення відвідати Київ і, нарешті, те, що архієпископ Всеволод є досвідченим церковним дипломатом, який неодноразово бував в Україні і добре обізнаний із ситуацією у її церковних колах.

Не виключено, що питання об’єднання українських православних церков і канонічного визнання єдиної помісної церкви можуть знову бути поставлені на порядок денний українською владою. Про складність вирішення цих питань у суто церковній площині ми вже говорили. Та, крім цього, існує й негативний досвід самої влади в церковних справах. Приклади цього — безрезультатні поїздки до Стамбула її представників у попередні роки, провальна спроба президента Л.Кучми домогтися у Москві для УПЦ статусу автономної церкви.

Можливо, державному керівництву доцільніше було б утриматися від ініціатив у цьому напрямі, тим більше що цим може скористатися опозиція для звинувачень нової влади в порушенні конституційного принципу відділення церкви від держави. Та це слушно лише з тактичного погляду, а не з погляду стратегії державного розвитку. Для народу з тисячолітньою православною традицією, який здобув свою державність, стан, коли його православна церква розділена на три частини, причому найбільша і найвпливовіша з них перебуває у юрисдикції закордонного патріархату, є абсолютно ненормальною. Посилання на труднощі або навіть на неможливість зміни ситуації у найближчому майбутньому подібні до посилань на серйозність хвороби та неможливість вилікувати її наявними засобами. Висновок має бути один — необхідно відшукувати дійові засоби, а не дозволяти хворобі прогресувати або переходити у хронічну стадію.