Кондотьєри пізнього ренесансу .«Діти гір» — уславлена швейцарська піхота - Соціум - dt.ua

Кондотьєри пізнього ренесансу .«Діти гір» — уславлена швейцарська піхота

10 червня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №22, 10 червня-17 червня

Головна битва, яку ти виграв, знищує наслідки всіх помилок, які ти будь-коли зробив. Нікколо Макіавеллі Найманці, які «працювали» на ниві війни, відігравали велику роль у Стародавній Греції, і в Єгипті, і в Римі...

Швейцарець із папської гвардії на бойовому посту в базиліці Сан-П’єтро у Ватикані.
Швейцарець із папської гвардії на бойовому посту в базиліці Сан-П’єтро у Ватикані.

Головна битва, яку ти виграв, знищує наслідки всіх помилок, які ти будь-коли зробив.

Нікколо Макіавеллі

Найманці, які «працювали» на ниві війни, відігравали велику роль у Стародавній Греції, і в Єгипті, і в Римі. Але саме з кінця XIV до середини XVII століття їхня роль у війнах стає визначальною. На полях битв Західної Європи впродовж двох століть панували іспанські «терції» та найманці — швейцарці, італійські кондотьєри, німецькі ландскнехти, угорські гусари, хорвати-улани… Запорозькі козаки також були діяльними учасниками війн у Європі.

Найпоширеніші назви найманців пізнього Середньовіччя — кондотьєри та ландскнехти. Термін «ландскнехт» стосується виключно найманців із південної Німеччини. Кондотьєри — ширше поняття. «Condotieri» — начальник дружини найманців в Італії XIV—XVI ст. Назва походить від слова «condotta» — контракт між замовником і постачальником найманої військової сили. Як стверджує Майкл Ґовард у своєму дослідженні «Війна в європейській історії», в контракті «вказувалося, яку кількість солдатів слід завербувати в армію, термін їхньої служби й розміри платні». Кондотьєрами були не тільки ватажки різношерстих і багатонаціональних загонів, а й відомі феодали, які мали під рукою досить чисельні армії (іноді до 5—7 тисяч солдатів). Серед італійських аристократів-кондотьєрів відзначимо представників шанованих родин — Ґонзаґо, брати Вітеллі, Сфорца, д’Есте, Джустініані. Платню за свої послуги вони намагалися брати нерухомістю (маєтками та землею). Найманці в італійському варіанті — це переважно рицарі у супроводі щитоносця, пажа та кількох десятків солдатів зі списами й алебардами. Історики епохи Ренесансу Макіавеллі та Ґвічардіні зазначали, що кондотьєри вели війну, як гру; вони не вважали її кривавою справою.

Роль піхоти, що була «попелюшкою» кавалерії з часів занепаду Римської імперії й до початку XIV століття, почала зростати. Лучники англійського короля в битвах під Крессі (1346 р.) та Азенкурі (1415 р.), легко розправилися з важкоозброєними французькими кінними рицарями; в ті часи на полях боїв ще домінували лучники. Але майбутнє належало піхотинцям іншої формації. Їхньою зброєю в боротьбі з кавалерією став спис; і «якщо він був досить довгим, шеренги досить щільними, а бойовий дух людей, відповідно, високим, така шеренга ставала практично непереможною» (Майкл Ґовард).

І де ж були «вирощені» ці неофіти, які так принизили рицарську кавалерію? У бідній, але гордій Швейцарії, у кантонах Швіц, Унтервальден та Урі протягом XIV століття утворилися згуртовані селянські громади з військовою конституцією. Взаємовиручка воїнів, найчастіше найближчих родичів, сувора дисципліна стають фірмовим знаком бойового товариства швейцарців.

Сказати, що Швейцарські війни XIV століття були визвольними, не можна. Самі жителі кантонів здійснювали руйнівні набіги на землі Австрії, півдня Німеччини, П’ємонту та Бургундії. Перш ніж вийти на широку європейську арену, вони стали учасниками численних битв із колишніми суверенами — австрійськими Габсбурґами та бургундцями. У чому полягала сила швейцарських воїнів? Вона «спиралася на масову дію великих зімкнутих колон, у яких кожен окремий солдат був сповнений упевненості у своїх силах, що живилася двохсотлітньою традицією безперервних війн» (Г. Дельбрюк).

Битва під Моргартеном, що відбулася 15 листопада 1315 року, стала першою великою перемогою швейцарців над рицарським військом. Унікальність її в тому, що 1400 воїнів кантонів Швіц, Урі та Унтервальден на чолі з Вернером Штауффахером, заховавшись у вузькому дефіле між горою Моргартен та озером Егеї, розгромили війська австрійського ерцгерцога Леопольда I, які переважали їх, щонайменше, втричі. Розладнавши лави австрійців скиданням валунів, швейцарці буквально скотилися на них із гір і почали трощити ворога алебардами завдовжки 8 футів. Утрати австрійців перевищили чисельність війська переможців — 1500 вояків.

І у відкритому полі двічі — у битві під Лаупеном (1339 р.) і під Земпахом (1386 р.) — алебардами швейцарці трощили чисельніші й добре озброєні армії ворогів. Тож процес відродження піхоти почався, радше, завдяки моральним і певною мірою соціальним чинникам, а не через технічні нововведення. Важливу роль відіграли й природні умови — гори та улоговини були ідеальними для дій в обороні.

21 червня 1339 року лише 5000 швейцарців Рудольфа фон Ерлаха стрімкою атакою списників у зімкнутому строю буквально зім’яли 15000 бургундців та фрейбуржців на чолі з графами Кібургу та Нідау. У цій битві три союзних лісових кантони виступили в ролі найманців у боротьбі між Бернським кантоном і німецьким імперським містом Фрейбурґом, яке мало родинні й васальні зв’язки з Бургундією, що була в розквіті сил та могутності. Саме швейцарці у XV столітті вб’ють «осиковий кіл» у труну фактично не залежного від Франції величезного герцогства.

У битві під Земпахом 5000 швейцарців довели свої виняткові здібності. Їм протистояли 4000 австрійців — важкоозброєних досвідчених воїнів, яким не допомогло й спішування. Каре «дітей гір» із тилу буквально розсікло стрій австрійців. «Спорядження, екіпірування й тактика рицарів були пристосовані до битви на коні, все ґрунтувалося на силі атаки, при якій міць важкого коня підтримувала силу удару списа… Коли рицар брав участь у масовому бої пішим, він був найвищою мірою обтяжений своїм озброєнням» (Ф. Мерінґ). Утрати були непорівнянними — 1500 австрійців проти 120 швейцарців, але серед них — один із ватажків, славнозвісний Арнольд Вінкельрід, який став національним героєм. Битву під Земпахом тільки формально можна назвати оборонною й визвольною з боку швейцарців. Леопольд Габсбурґ, радше, захищався.

1390 року, через три роки після Земпаха, швейцарські кантони (їхній союз розширився до восьми учасників — до Швіцу, Урі та Унтервальдену приєдналися Люцерн, Цуг, Цюріх, Берн, Гларус) уклали із Габсбурґами мир на сім років; надалі його пролонґували на 50 років. Але в
70-х роках XV ст. молодь, яка нудьгувала в суворих горах, почала без дозволу влади вирушати на «заробітки» до Італії та Франції. Вісконті, герцог Міланський, першу угоду (1373 рік) уклав із лісовими кантонами. Результат відомий із хронік — «пастухи» так завзято почали хазяйнувати під час боїв у Тоскані й Венеціанській республіці, що папа Григорій XI випустив окрему енцикліку з докорами швейцарцям.

Блискуча «єзуїтська» операція французького короля Людовіка XI зі знищення свого гордого й войовничого бургундського «васала» Карла Сміливого, здійснена руками швейцарців і герцога Лотаринзького, є, щонайменше, європейською складовою історії військового мистецтва. «Спроба швейцарських істориків подати справу так, начебто кантонам загрожувала небезпека з боку Бургундії, зовсім не витримує критики. Якнайбільше — один кантон Берн мав деякі інтереси в тому, щоб Бургундія не вкоренилася в Ельзасі та Шварцвальді, однак Берн змусив заплатити собі так само, як і семи іншим кантонам, що вели війну як, власне, найманці, без щонайменшого сліду власних інтересів» (Ф. Мерінґ). У цій угоді була ще одна зацікавлена сторона — Габсбурги, які побоювалися бургундського впливу в цьому реґіоні й уклали «вічний мир» із кантонами.

Карл Сміливий був (разом із «грозою турків» Яношем Хуньяді, видатним полководцем і реґентом Угорщини) останнім рицарем Середньовіччя. Занепад моралі, спричинений багато в чому поразкою ідеї Хрестових походів, майже не торкнувся бургундців. Вони намагалися навіть пристосуватися до віянь часу — шукали опору у вогнепальній зброї та артилерії. Але французький король Людовік XI, який зумів поступово «зібрати» під свій скіпетр усі найбільші васальні (часто — номінально) володіння, дуже тонко помітив, що швейцарські квадратні колони, з їхньою дисципліною й тактичною згуртованістю, є важливою силою в боротьбі з рицарським військом Карла Сміливого.

Тричі впродовж трьох років зустрічалися на полі бою бургундці та швейцарці. Біля Ерикура ополчення кантонів (18000 вояків) буквально зім’яло позиції рицарського війська (10000 вояків); утім, головну роль відіграла майже дворазова перевага «вільних селян» над «феодалами-загарбниками» (як писали радянські історики).

І ось у битві біля Муртена (22 червня 1476 р.), швейцарці вперше вийшли дуже далеко за межі своїх гір. Вони «боролися, радше, за інтереси французького короля, ніж за інтереси своєї країни; надалі їхня військова сила почала працювати далеко від батьківщини на службі чужим інтересам» (Г. Дельбрюк). 35000 бургундців на рівнині знову не змогли нічого протиставити натиску швейцарців (до 27000). Втрати у військах Карла Сміливого (рік по тому він загине в битві під Нансі, де швейцарці та лотаринжці вщент розгромили бургундців) сягнули тільки вбитими 8000 вояків; переможці втратили лише 1000.

Як наслідок, інші народи, які остаточно переконалися у значних перевагах швейцарської військової організації, почали їй наслідувати. Найбільших успіхів досягли на цій ниві німці-ландскнехти та іспанці. Спроби військової реформи у Франції — створення ордонансних (від «ordonance» — «патент») рот, французької піхоти міліційного типу з гордовитою назвою «леґіони», а також у численних державах Італії не вдалися. Це сталося не через національні особливості характеру. Радше, через нерівномірність перебігу історичного розвитку в цих країнах. Не можна ж забувати, що італійські кондотьєри у XIII — на початку XIV ст. — найкращі воїни в Європі, а французи за Наполеона I багато років були непереможними.

Завершу розповідь словами Нікколо Макіавеллі з «Государя»: «Наймані та союзницькі війська безплідні й небезпечні; ніколи не буде ані міцною, ані довговічною та влада, що спирається на наймане військо, бо найманці розбещені, честолюбні, схильні до розбратів, задиристі з друзями та боягузливі з ворогом, віроломні й нечестиві... не пристрасть і не будь-яка інша спонука утримує їх у бою, а тільки убога платня, чого, звичайно, недостатньо для того, щоб їм захотілося пожертвувати за тебе життям. Їм цілком до душі служити тобі в мирний час, але варто розпочатися війні, як вони показують спину і втікають».

Швейцарців ці слова стосуються найменше. Вони, на відміну від німців, і особливо італійців, були сильними насамперед своєю патріархальною організацією та духом. Але недовгий час нових формацій.

А тепер ми можемо побачити цих вояків у папській гвардії. Швейцарці в однострої доби пізнього Ренесансу стали таким собі реверансом традиції. Проте без цих «шароварників» сучасний Ватикан уявити важко.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Останні статті < >
Вам також буде цікаво