Кольорові уламки всесвіту - Соціум - dt.ua

Кольорові уламки всесвіту

4 листопада, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №43, 4 листопада-11 листопада

Коли при першій зустрічі я сказала Анатолію Дімарову, що колись читала його повість «На коні й під конем»… Пригадую: літній день жовтогарячого кольору...

Коли при першій зустрічі я сказала Анатолію Дімарову, що колись читала його повість «На коні й під конем»… Пригадую: літній день жовтогарячого кольору. Залита сонцем сільська крамниця. Дух карамелі та оси з їх рівномірним дзижчанням. На дерев’яних полицях підпливають лимонні цукерки. Засмаглі дитячі личка, жадібні ручки протягують п’ять копійок... Це був, мабуть, той світ дитинства, у якому могла відпочити душа письменника. Світ, де можна було знехтувати дерев’яними циркулями соцреалізму.

Анатолій Андрійович розсміявся: «Чомусь усі читають тільки цю дитячу повістину...» Можна зрозуміти іронію письменника, який у послужному списку має щонайменше п’ятитомник художніх творів.

Спочатку була газетярська праця. На початок Другої світової Дімарову ще й двадцяти не було. У визволеному Києві працював у «Радянській Україні», потім доля закинула на Волинь. Належав до покоління, якому добре промили мізки колективізацією, електрифікацією, «жить стало лучше, жить стало веселей». Коли Анатолій Андрійович діставав редакційне завдання написати щось про життя волинських колгоспників, він не ставив собі зайвих запитань. Дотримуйся закону жанру і не помилишся. Все це мало приблизно такий вигляд: журналіст обирає умовно передовий колгосп. В управлінні йому рекомендують багатодітну сім’ю, в котрій господар, доньки і сини працюють на благо радянської влади. Дізнавшись, що все сімейство за один трудодень отримує приблизно 30 кг зерна, у газетному опусі пише: мовляв, кожен член сім’ї в колгоспі «Червоне дишло» заробляє щодня по 30 кг зерна. Уявляєте, які «заможні» були волинські колгоспники? Не думаю, що журналіст Анатолій Дімаров свідомо прагнув ввести в оману радянське суспільство... Це виходило якось само собою, автоматично. Тому не дивно, що з’явилася повість «Гості з Волині», а далі ще щось подібне у пролетарсько-колгоспному жанрі... Зате прийняли до Спілки письменників і дуже хвалили. Анатолій Андрійович згадує всю цю минувшину з гумором. У літньому віці вважав би ганьбою щось перекручувати, підмальовувати і вдавати з себе героя...

Але такий «творчий метод» став набридати. Дімаров спробував оминути соцреалізм і вдався у сімейну тематику. Написав романи «Його сім’я» та «Ідол». Реакція радянської критики не забарилася: «Де Дімаров знайшов такі сім’ї? Куди дивилася комсомольська організація?» Але було пізно. Письменник відчув смак творчості. Надалі не міг уже брехати ні про дюшесних партійців, ні про колгоспний рай. Замислив велике полотно : «І будуть люди» та «Біль і гнів». Дилогію, яка б охопила дореволюційний час та Другу світову війну. Йому не потрібно було напружувати фантазію і щось вигадувати. Перед очима Полтавщина, хутір Гараськи... Там минуло дитинство, звідти мама, вхопивши на руки двійко дітей, серед ночі рятувалась од «благодійників». Батько сказав: «Втікай світ за очі — прийдуть розкуркулювати». Більше з ним не зустрічалися. Мама знала, що дітям розкуркулених життя не буде. Знайшла свідків і через суд записала дітей на своє дівоче прізвище. Про батька навіть згадувати заборонила. Тільки повторювала, наче заворожена: «Батько ваш помер»...

Першу книгу дилогії довго не видавали. Врешті приятелі-письменники порадили: «Якщо хочеш, щоб пішло, викинь оте й оте»... Жити треба, тому «оте й оте» потягнуло на добру третину роману. Видали. Але не без розгромних рецензій. Далі вийшло продовження, про війну — «Біль і гнів». Хоч теж «багато к бісу викинуто і до біса перекреслено». Про 37-й рік не пиши, про розгромні поразки Радянської армії на початку війни не пиши... За другу частину дилогії Дімаров став лауреатом Шевченківської премії. Про існування першої навіть не згадували.

Коли на початку дев’яностих видавництво «Дніпро» запланувало видати п’ятитомник Дімарова, він сказав: «Не видавайте цей п’ятитомник. Натомість заплануйте перевидати дилогію. У повному обсязі. Я все відновлю». Далі була каторжна робота. Щоранку підйом о четвертій годині... Це ж яка праця тільки від руки дев’ятсот сторінок переписати! Натхнення — то панські забавки. Ось уже підписали до друку і вже навіть папір підготовлений... Але не судилося. Прийшов хтось із відомих класиків зі скаргою, що мало його друкують. Мабуть, скаржився переконливо, оскільки приготовлений для Дімарова папір пішов на потреби класика. Анатолію ж Андрійовичу на невизначений час лишилася дірка від бублика — сигнальний примірник. Підозрює, що цей «бублик» може плавно перекотитись у вічність... Письменник не жаліється. Хоч «наші скоробагатьки не поспішають», він доволі затребуваний діаспорською громадою. Має видання французькою та англійською мовами. Щоправда, вже й забув, що то значить — гонорар за книгу... Але надто не сумує. Ніколи не був багатим письменником. Не має ні бажання, ні звички до розкошів. Квартира звичайна, без фетишів на кшталт шкіряних диванів і вмеблювання червоним деревом. Але є те, що миттєво надає їй чіткої індивідуальності: дивовижна колекція каменів. В основному агати. З ними пов’язано дуже багато... Дімаров розповідає.

Усе почалося відтоді, як горезвісному Маланчуку потрапила на очі книжка «І будуть люди». Хтось із доброзичливців підсунув... Секретар ЦК КП України з ідеології «прославився» тим, що викинув із «Кобзаря» цілий цикл віршів, які ніяк не натягувалися на копил філософії атеїзму, і тим, що зіпсував долю не одному українському письменнику. Відчувши крамолу, прирік: «Нехай Дімаров походить у чорному тілі...» На довгих п’ять років про фах довелося забути, як і про підробітки у журналістиці. Щоб якось заробити на життя, Дімаров пішов у мандри з геологами — колектором. «Слухайте, я вдячний тій наволочі Маланчуку, інакше не побачив би світу...»

Де він тільки не був... Кавказ, Тянь-Шань, Алатау, Урал, Забайкалля, Памір. Потенційні місця полювання за фата-морганою всього життя — агатом.

Але ще раніше був Коктебель... Звідти почалась історія хвороби. Щоб «захворіти каменем», треба небагато: тільки б хвиля морська загойдалась і вихлюпнула на берег шматочок живого вогню — сердолік... Письменницький курорт із проросійським душком. У примах — московські метри. Досконалі знавці ідеологічної літкон’юнктури, вони задають тон і стиль відпочинку. Незважаючи на чітке відпрацювання рухів, інколи і самі потрапляють у кумедні ситуації.

Уражена хворобою «каменю», пристрасний колекціонер, письменниця Маріетта Шагінян ще й володіла унікальним нюхом на сердолік. Інколи друзі на її прохання запорпували камінець у пісок, а Шагінян, закусивши тонкі губи, вперто просіювала пісок на вранішньому пляжі... Метр за метром... Завжди знаходила. Якось пані Шагінян надто захопилась улюбленою справою. Впала рядном глупа ніч і довелося ночувати у бухті між скель. Кепська справа... Час, коли пильні радянські прикордонники в постійному очікуванні шпигунів-диверсантів. Молоді хлопці, що вперше були в наряді, сполотніли від жаху, коли велетенський чорний краб заверещав: «Я Маріэтта Шагінян, советская писательница, не трогайте меня!».

Кімната письменника — наче музей академіка Ферсмана. Анатолій Андрійович терпеливо повторює назву кожного каменя. «Ось голубий топаз. Це гранат... Пам’ятаєте Купріна? Традиційно гранат червоного кольору. А цей — зелений, величезна рідкість. Опал... А це малахіт. По суті мідна руда, тільки окислена. Найкращі малахіти були на Уралі, але після війни по-варварському знищені. Комусь, бачите, прийшла в голову геніальна ідея переплавляти їх на руду... Все одно що алмази пускати на скло». А ось дивний камінь, поверхня якого грає різнобарвними відтінками, наче співтворчість сонця, води та нафтової плівки... «Бог з вами, голубонько... Не формалін, а турмалін, — Дімаров із притиском, по складах повторює, — тур-ма-лін... Монокристал з особливими фізичними властивостями. У школі вам про нього мали б розповісти...»

У Анатолія Андрійовича специфічне ставлення до аметиста. Особливо до його фіолетових друз. Можливо, навіть трохи нелогічне... За часів доволі бідацької молодості Анатолію Андрійовичу забаглося перефарбувати розкішне світле пальто у темний колір: «Нехай буде чорне, як у всіх». Радянське виховання... Але чи з фарбою не склалося, чи щось іще… Одне слово, пальто стало таким, наче його запхали у велетенський чиновницький каламар і прокрутили у бридкому чорнилі... Відтоді не любить фіолетовий колір, а заодно й аметист. А це той самий сердолік, котрий свого часу здетонував «кам’яну хворобу» письменника. Халцедон за будовою, він буває різних кольорів і відтінків. Улюблений із них — агат. На Памірі Дімаров ледь не загинув, виколупуючи те диво зі скелі. Щойно відійшов із трофеєм, як гранітна стіна зашурхотіла і провалилась у безодню.

Місцева вишивка, особливо візерунки килимів, часто повторює філігранні переливи агата. Наприклад, вірменські агати та орнамент тамтешніх килимів неймовірно подібні. Агати півночі такі ж холодні, як і сувора палітра одягу північних народів. Дивовижний камінь... Дімарова супроводжував у мандрах добрий товариш, учений-спеціаліст, котрий вирощував штучні кристали. Алмази, рубіни, навіть опал. Тільки агат був йому не під силу. Надто індивідуальний камінь...

Пригоди, мандри, люди... Мама казала, що син народився з пір’їною в дупі. От і носило його по всіх усюдах... Мабуть, не тільки тому, що манив чарівний орнамент агата. Попри великі наклади, письменницькі пільги, будинки творчості, Коктебель, існувало ще й затхле повітря Києва. Воно по-різному впливало на людину. Хтось у його атмосфері набував героїчних рис, хтось перетворювався на тиху підлоту. Дімаров не засиджувався в Києві. Життєлюб за характером, він не бажав собі тих полярностей. Мабуть, підсвідомо.

Про свій вибір написав книгу «Прожити і розповісти». «Не хотів себе якось виправдовувати. Тому не писав заднім числом, який я був розумний, а навпаки — яким дурним сталіністом був і як мене перевиховала Західна Україна».

Туди потрапив, коли від німців визволили Луцьк. Літачком полетіли, бо іншого транспорту ще не було. Деренчливий, ледве приземлилися... В часописі «Радянська Волинь» Дімаров очолив відділ культури. Десь через місяць в обком партії прийшли партизани із загону отамана Бульби Боровця. Нова влада оголосила: «Тих, хто боровся проти фашистів, чіпати не будуть...» Хлопці повірили. В редакції Дімаров дістав завдання написати про них велику статтю. Хто, звідки, як воювали... Неголені, душ шістдесят. Зброя, кулемети. Почали знайомитися. Половина загону виявилася колишніми червоноармійцями, які втекли з німецького полону. «Ці люди воювали за Україну. Не так, як глузував Остап Вишня». Через два дні нарис був майже завершений. Несподіваний дзвінок редактора збив із пантелику: «Приносьте нарис і всі робочі блокноти». Потім збив всі аркуші у ковтун і кинув у грубку: «Забудьте, що ви зустрічалися з цими людьми, вони всі до одного уже в Сибіру».

Анатолій Дімаров не хоче перекидати відповідальність на когось: «Ми були там справжніми окупантами. І німці, і ми.

Під зав’язку війна підкинула Дімарову сюрприз — унікальну книгу японських мініатюр кінця XVIII століття. Свого часу японський імператор зробив ексклюзивний дарунок кайзеру: пояснення витиснені німецькою. В окупованому Берліні крихкий шовк сторінок не раз «прасували» солдатською кирзою у пошуках чогось «блискучішого»...

Розмова поволі пригасає. За вікном київської квартири Дімарова осінній банкет сонця, кольору та налитості плоду. Між палітурками книг, написаних протягом життя, — своє уявлення про світ, власна модель краси. Я ж подумки знову повертаюся до прилавку сільської крамниці, де гронами злипаються лимонні цукерки і радісно всміхаються дитячі обличчя. На полицях у квартирі письменника — камені. Кольорові уламки Всесвіту.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Останні статті < >
Вам також буде цікаво