Коли завершилася Лютнева революція?

Поділитися
За винятком Голодомору та проблеми ОУНУПА, історичні сюжети привертають увагу тільки тоді, коли наближається кругла дата...

За винятком Голодомору та проблеми ОУНУПА, історичні сюжети привертають увагу тільки тоді, коли наближається кругла дата. Тому скористаюся 90річним ювілеєм Лютневої революції в Росії, щоб звернутися до читачів.

У Міжнародний жіночий день 8 березня (23 лютого за ст.ст.) соціалістичні партії організували в Петрограді демонстрацію. У наступні дні страйки і демонстрації стали масовими. До страйкуючих робітників приєднався 160тисячний гарнізон столиці. Заворушення почалися в тилових гарнізонах і на фронті. 15 (2) березня Микола ІІ за порадою керівників думських партій і командувачів фронтів відрікся від влади.

Відповісти на запитання про кінець революції в Росії не так легко. У минулому її обмежували вісьмома днями, а наступні події розглядали як переростання буржуазно­демократичної революції в соціалістичну. Я ж хочу довести, що Лютнева, або Російська, революція закінчилася тільки в січні 1918 року, з розгоном Установчих зборів. Доводячи це, треба поіншому подивитися на більшовицький переворот, так само, як і на наступні події, що втягнули у свою орбіту й українські землі.

З обґрунтуванням своєї концепції мені вже довелося виступати в «ДТ». Переконаний, однак, що правильне розуміння подій 1917 року вкладає нам у руки ключ до визначення причин соціальних катастроф у наступні два десятиліття. Тому й роблю третю спробу зруйнувати стереотипи, залучаючи нові аргументи.

Міф про «Велику Жовтневу соціалістичну революцію»

Услід за В.Леніним більшовики визначили свій прихід до влади як переворот. І тільки 1927 року цій події дали урочисту назву: Велика Жовтнева соціалістична революція.

Зарубіжні вчені не погодилися з дивним існуванням двох різних революцій в одному році, але з усіх подій їх найбільше цікавив більшовицький переворот. На Заході вийшло чимало праць про Жовтневу революцію. Проте у двотомнику американського історика Р.Пайпса «Російська революція» (1990 року видання, російський переклад — 1994 р.) акценти розставлені правильно. Ця книжка й досі залишається найдокладнішим дослідженням Російської революції.

Незважаючи на наявність двох революцій в одному році, концепція більшовиків парадоксально базувалася на ідеї неперервності революційних дій. Для них було важливо обґрунтувати поступальний рух революції. Це бажання іноді змушувало противників більшовицької концепції погоджуватися з існуванням двох окремих революцій. Розглянемо еволюцію поглядів чеського дисидента, згодом директора Вільного університету в Західному Берліні Міхала Реймана. Перед утечею на Захід він видав у Празі книжку «Російська революція 23 лютого — 25 жовтня 1917 р.» (1967 р. вийшло видання чеською мовою, 1968 р. — російською). Однак у статті в журналі «Отечественная история» (1994, №4–5) М.Рейман заявив, що від­мовляється від думки про єдиний революційний процес. Лютневу революцію, аргументував він, можна розглядати як демократичну, натомість Жовтнева заклала основи тоталітарного ладу. Це правильно, але чому ми повинні вважати революційний процес керованим однією політичною силою, спочатку — демократичною, а потім — тоталітарною? Природнішим є погляд на революцію як на процес боріння політичних сил.

Реальний хід подій у Росії 1917 року виявився надто заплутаним, і в цій плутанині не розібралися навіть іноземні вчені. Більшовики від початку позиціонували себе як партію, що реалізує прагнення мас. Народну революцію вони узурпували шляхом ототожнення своїх противників з контрреволюціонерами. У повсякденній свідомості дії ленінської партії у 1918—1938 рр. тісно сплелися з діями мас у 1917 році. Це було результатом зусиль першого покоління ленінських пропагандистів. Тими, кого не переконали, зайнялося перше покоління чекістів.

Назвати більшовиків контрреволюціонерами неможливо. Ця партія більшою мірою, ніж будь-яка інша, була здатна на революційні дії. Вона виявила достатню волю й винахідливість, щоб, як висловлювався Ленін, «зовсім по-новому організувати найглибші основи життя сотень мільйонів людей». Але ми не повинні услід за більшовиками ототожнювати їхню революцію з тією, яку називаємо Лютневою. Не слід бачити в жовтневих подіях, залежно від ставлення до них, тільки більшовицький переворот або Велику Жовтневу соціалістичну революцію. Не треба забувати про наявність ще одного учасника революційного процесу — рад, які скинули самодержавний лад без допомоги політичних партій. Дії рад потрібно відрізняти від дій ліберальних і соціалістичних пар­тій, партії більшовиків. Жовт­невий переворот був породженням цих дій, оскільки ради почали відвертатися від партій есеро-меншовицького блоку й наповнюватися більшовиками. В кінцевому підсумку Лютнева революція відбулася як радянська. Але вона не мала прямого стосунку до комуніс­тичної революції, яка почалася пізніше й тривала 20 років.

Проіржавілі конструкції тоталітарного ладу розвалилися на зламі 80-х — 90-х рр. разом зі створеною Леніним і Сталіним імперією. Мабуть, настав час здійснити реконструкцію концепту Жовтневої революції і розставити події 90-річної давності в належній послідовності.

Союз ліберальної
і соціалістичної демократії

12 березня (27 лютого) 1917 року, на п’ятий день революції, у резиденції Державної думи — Таврійському палаці вперше зібрався виконком Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів. Цей орган був сформований для контролю за діями сол­датів і робітників на вулицях імперської столиці. У відозві, опублікованій у першому номері газети «Известия», рада сформулювала головне гасло революції: «Все вместе общими силами будем бороться за полное устранение старого правительст­ва и созыв Учредительного собра­ния, избранного на основе всеобщего, тайного, прямого и равного избирательного права».

Партійний склад Петроради визначався в ході виборів депутатів. Робітники і солдати обирали тільки представників соціалістичних партій. Виконком сформувався у складі 29 осіб, переважали в ньому соціал-демократи (меншовики) та есери. Таким був партійний склад і інших робітничих та солдатських рад, які виникали в країні. На чолі виконкому Петроради став лідер меншовицької фракції в Державній думі М.Чхеїдзе. Його заступником обрали популярного адвоката О.Керенського, який належав до думської фракції трудовиків і зробив політичну кар’єру завдяки блискучим промовам.

Одночасно із цим органом революційної демократії сформувався орган легітимної влади — Тимчасовий комітет Державної думи. Він складався з кадетів та інших партій ліберальної демократії і теж мав за резиденцію Таврійський палац.

14 (1) березня Петроградська рада робітничих і солдатських депутатів ще повністю не сформувалася, а вища влада в країні формально належала імператору. Однак якраз цього дня Тимчасовий комітет Думи й виконком Петроради ухвалили принципові рішення про владу. Вирішальне слово належало Петрораді. Члени виконкому провели цей день у дискусії: чи треба їм обмежитися контролем за діяльністю уряду, який формувався, чи, навпаки, утворити коаліційний уряд з думських і радянських міністрів. Мало хто бажав стати міністром, тому що думський уряд вважався буржуазним, якщо використовувати тогочасну лексику (яка законсервувалася у нас на три покоління). Крім того, уряд мав обмежений строк дії — до скликання Установчих зборів. Нарешті, уряд був не зовсім легітимним, оскільки його сформувала Дума, обрана недемократичним шляхом. Будучи впевненими у здобутті більшості в Установчих збо­рах, лідери партій революційної демократії утрималися від участі в уряді. Лідери партій ліберальної демократії з власної ініціативи звернулися до Чхеїдзе і Керенського з пропозицією увійти в уряд. Перший відмовився, а другий погодився бути міністром юстиції.

Партії революційної демократії не розглядали Петрораду і периферійні ради, котрі мали виникнути, як органи державної влади. Органом, який конструював владу, вони вважали тільки Установчі збори. Ліберальна демократія була згодна з ними. Контроль Петроради над робітниками й солдатами виглядав як влада, але всі розуміли: влада натовпу є не демократією, а охлократією.

Можна зробити висновок, що у перші місяці після повалення самодержавства в Росії спостерігалася небачена згуртованість політичних сил. Страх перед анархією об’єднав затятих противників — партії ліберальної і соціалістичної демократії. Цей страх змусив і сили контрреволюції підтримати ліберальну демократію та обмежити власну активність.

Союз між партіями революційної і ліберальної демократії наочно проявився під час травневої кризи Тимчасового уряду. Виконком Петроради дозволив тоді соціалістам увійти в уряд. У перший коаліційний уряд у травні 1917 року ввійшли шестеро «міністрів-соціалістів», а О.Керенський став воєнним міністром. Після другої кризи в липні Всеросійський центральний виконавчий комітет рад надав Тимчасовому уряду надзвичайні повноваження. У другому коаліційному уряді на чолі з Керенським «міністри-соціалісти» вже переважали числом «міністрів-капіталістів». Під впливом липневої кризи Тимчасовий уряд уперше визначив конкретний строк виборів в Ус­тановчі збори — 30 вересня. Незабаром через технічні причини вибори були перенесені на 25 листопада.

Червоний кінь революції

Ті, хто відрізняє Лютневу революцію від Жовтневої, характеризують першу як буржуазно-демократичну. Тут ігнорується та очевидна обставина, що голов­ним учасником революції були не партії будь-якого політичного спектра, а ради.

Росія дуже запізнилася з революцією, і ради як учасник революційного процесу з’явилися саме і тільки тут (уперше — 1905 року). Це були класові організації народних «низів», які бачили мету свого існування в ліквідації великих власників — поміщиків та буржуазії. Гострота соціально-класового протистояння, яка проявилася в появі рад, подвоїлася згубним впливом світової війни. Народні «низи» були обурені викликаним війною зубожінням і не бажали віддавати життя за імперіалістичні прагнення «верхів». Голос найчисельнішого й найбільш упослідженого класу раптом виявився дуже вагомим: світова війна вперше організувала багатомільйонні, але завжди розпорошені селянські маси у великі військові підрозділи. Безкомпромісність та екстремізм рад загрожували країні громадянською війною, втратою обороноздатності армії, анархією та хаосом.

Потенціал класової ненависті був винятково високим. Для учасників революції кріпосницька доба ще залишалася сімейним болем: це їхніх дідів продавали або програвали в карти. Небачена за масштабами трирічна війна відчутно позначилася на кожній сім’ї, повсякденно продукуючи жорстокість. Коли виявилося, що Тимчасовий уряд відкладає до скликання Установчих зборів вирішення аграрного питання, одягнуті в солдатські шинелі селяни почали дезертирувати з тилових гарнізонів і навіть з фронту, щоб поділити землю «по справедливості». Погромний рух на селі зображався в історіографії як організована конфіскація поміщицьких маєтків. Факти нерідко свідчили про інше. Ось що побачив у Могилів-Подільському повіті кореспондент газети «Селянський голос»: «…Просто люди подуріли, б’ють, розбивають, руйнують усе, що попаде під руку. Хто що захопить, тягне до себе. Нищаться ліси, паляться будинки, які пригодились би народу під школу або лікарню. Страшна картина стає перед нами, й здається, що от через кілька часу ми не побачимо перед собою людей, а тільки грабіжників і душогубів».

Ради були стихійним породженням революції і самі по собі не могли діяти координовано. Координація дій забезпечувалася тільки політичними партіями. Поки партії меншовиків та есерів контролювали ради, революційний процес відбувався за демократичним сценарієм. Але як довго вони могли утримувати ситуацію? Як на мене, ілюстрацією до Лютневої революції є написана ще 1912 року картина К.Петрова-Водкіна «Купання червоного коня». Могутній кінь, забарвлений сонцем у червоний колір, і на ньому — тендітний хлопчик із вуздечкою. Чи утримається він на коні? Чи коня осідлає хтось інший?

Третя сила

Антанта, бажаючи зберегти свою союзницю у війні з Німеччиною, не давала згоди на пропуск у Росію політичних діячів з екстремістськими поглядами. В.Леніну доводилося сидіти у Швейцарії. Керуючись власними інтересами, кайзерівський уряд дозволив проїзд російських емігрантів у Стокгольм територією Німеччини. В.Черчілль 1929 року висловився досить образно: німці, мовляв, «завезли Леніна з Швейцарії в Росію як бацилу чуми, в закритому вагоні».

17 квітня Ленін двічі виступив у Таврійському палаці — на зборах більшовиків, а потім перед учасниками Всеросійської наради Рад робітничих і солдатських депутатів. Десять тез, що містилися у двох доповідях, 20 квітня були надруковані в «Правде». Сьогодні ми знаємо їх як «Квітневі тези» — один з ключових документів в історії КПРС.

Перші п’ять тез визначали стратегію завоювання диктаторської влади. П’ятьма останніми Ленін давав зрозуміти, навіщо йому потрібна диктаторська влада. Ішлося: про те, щоб більшовики залишили офіційну назву своєї партії меншовикам і назвалися комуністами; про ухвалення другої, комуністичної за змістом, партійної програми; про перетворення опанованої більшовиками країни в «державу-комуну»; про націоналізацію всіх земель, перетворення поміщицьких маєтків у радянські господарства, запровадження контролю рад за суспільним виробництвом і розподілом, злиття всіх банків в один загальнонаціональний банк; про створення нового, Комуністичного, інтернаціоналу.

Формулювання перших п’яти тез були стислі, але зрозумілі. Саме навколо них розгорнулася полеміка. «Квітневі тези» не відразу були схвалені навіть партією більшовиків. Історики КПРС, щоб підкреслити «далекоглядність ленінського генія», усіляко наголошували на цій обставині. Натомість останні п’ять тез мали настільки завуальоване формулювання, що опоненти май­же не звернули на них уваги.

Суть соціалізму і комунізму, а також смислові співвідношення між цими спорідненими поняттями в різні часи і різними політичними силами визначалися неоднаково. Який зміст вкладався у поняття «комунізм» у «Квітневих тезах»?

Класичним документом революційного марксизму став написаний К.Марксом і Ф.Ен­гельсом напередодні європейської революції 1848 — 1849 рр. «Маніфест Комуністичної партії». Суть комунізму зводилася до ліквідації насильницьким шляхом приватної власності на засоби виробництва і заміни заснованого на товарно-грошових відносинах ринкового господарства плановим виробництвом та розподілом матеріальних благ. Маркс не бачив відмінностей між соціалістами і комуністами, але розрізняв нижчу фазу комунізму (комунізм виробництва) і вищу (комунізм споживання). Незабаром нижча фаза комунізму стала ототожнюватися (в усякому разі — марксистами) із соціалізмом.

Європейська революція знизила соціальну напругу в країнах, де вона відбулася. Соціалісти почали переконуватися, що набагато краще рухатися в напрямі демократичного узгодження інтересів праці й капіталу, ніж знищувати капітал, який був рівноправним учасником виробничого процесу. Політика європейських соціалістів, які обрали демократичні методи політичної діяльності, знайшла узагальнене визначення в знаменитому висловлюванні молодшого друга й найближчого співробітника Енгельса Е.Бернштейна: «Те, що звикли називати кінцевою метою соціалізму, для мене ніщо, а рух — це все».

Енгельс підтримував Берн­штейна, але від догм своїх юнацьких років відмовлятися не зби­рався. У цьому з ним був солідарний К.Каутський, під впливом якого німецька соціал-демократія ухвалила в 1891 році Ерфуртську програму. Кінцевою метою партії вона вважала усуспільнення засобів виробництва і заміну анархії ринку централізованим розподілом продукції. Досягти цієї мети програма вимагала реформами, а не революціями.

Більшовики і меншовики вийшли з однієї партії. Перші взяли на озброєння гасла «Маніфесту Комуністичної партії», другі залишалися соціал-демократами за покликанням, тому що обстоювали демократичні методи політичної боротьби. Прірва ще більшої глибини відділила більшовиків від соціалістів-революціонерів. Есери обстоювали інтереси селянства, тим часом більшовики таврували селян як «дрібну буржуазію» і відмовляли їм у присутності в тому світі, який мали намір побудувати. Оголосивши інших соціалістів спочатку угодовцями, а потім контрреволюціонерами, Ленін збирався витіснити їх з рад, щоб потім на їхніх плечах прорватися до влади. Диктаторська влада була потрібна йому для негайного втілення в життя гасел революційного марксизму зразка 1848 року.

Хто переміг 7 листопада 1917 року?

З весни 1917 р. більшовики розгорнули боротьбу за вплив на маси, обравши зручне становище опозиціонерів, тоді як соціалісти відповідали за діяльність уряду, яка ставала все більш провальною. Вони мали перевагу перед іншими соціалістами, тому що в унісон із радами вимагали знищити поміщиків і капіталістів. Нарешті, вони розгорнули небачену за масштабами інформаційну війну з партіями ліберальної і соціалістичної демократії. Найбільшою увагою користувалися фронт і тилові гарнізони. Кожного дня в підрозділи
12-мільйонної армії надходило до 100 тис. примірників газет.

Історики КПРС не могли вказати, хто фінансував організаційну та пропагандистську діяльність більшовиків у масштабах, непорівнянних із діяльністю всіх інших партій, разом узятих. Західні історики розібралися у навмисно заплутаних схемах передачі грошей і встановили їхнє німецьке походження. Р.Пайпс оцінював загальну суму фінансування еквівалентом в 9 тонн золота. Передаючи гроші, кайзерівський уряд не вимагав від Леніна нічого конкретного. Для кайзера було важливо, щоб за лінією фронту не припинялася революція.

Але вплив більшовиків у радах поширювався надто повільно. У липні Ленін зробив спробу взяти владу збройним повстанням, але вчасно відступив, щоб запобігти поразці. У серпні він вирішив тимчасово відмовитися від власних гасел і взяти на озброєння гасла рад, тобто злитися з ними. Замість заклику перетворити війну імперіалістичну на війну громадянську, вождь більшовиків узяв на озброєння народну вимогу негайно припинити війну. Замість перетворення поміщицьких маєтків на радгоспи і проведення колективізації села, більшовики погодилися на селянський заклик щодо зрівняльного розподілу земель. Ленін відмовився від наміру будувати централізовану державу і почав пропагувати перетворення Росії на союз вільних республік.

Зміна гасел різко збільшила вплив більшовиків у масах і в радах. У вересні Петроградська, Московська й Київська ради вперше ухвалили більшовицькі резолюції про владу. Головою Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів став Л.Троцький. Спираючись на Петрораду й ігноруючи Центральний виконавчий комітет, який іще перебував під контролем партій революційної демократії, більшовики почали готувати ІІ Всеросійський з’їзд рад. Провінційні ради теж ігнорувалися або діставали менше мандатів, ніж було визначено за регламентом.

ІІ Всеросійський з’їзд рад ухвалив декрети про мир і землю. Він формально передав владу (уже захоплену більшовиками шляхом збройного повстання) ленінському Раднаркому. Проте не слід забувати, що більшовики прослизнули до влади в чужому одязі, під присвоєними на певний час гаслами. 7 листопада в Росій­ській революції гору взяли ради. Якби ми поставили за мету виділити цей етап революційного процесу в окрему революцію, то її довелося б назвати радянською.

Показово, що свою диктатуру партія Леніна назвала радянською владою. Означення «радянський» вона присвоїла всьому: державі, ладу, людям, економіці, культурі, способу життя. Але жовтневий переворот більшовики ніколи не називали радянським. Вони назвали його соціалістичною революцією. І не випадково…

Соціалістична революція

У перші кілька місяців після жовтневого перевороту більшовики зміцнювали здобуту владу. По-перше, вони поширювали її за допомогою заздалегідь утворених загонів червоногвардійців на всю периферію (цей процес у підручниках назвали «тріумфальною ходою Радянської влади»). По-друге, вони утворили загони чекістів і почали усувати «контрреволюціонерів». З рад викидали всіх, хто не співчував ленінській партії, а відтак за короткий строк необ’їжджений мустанг революції перетворився на сумирного мерина. По-третє, В.Ленін досить нестандартно впорався з основним завданням Лютневої революції — організацією демократичної влади. Раднарком організував у призначений строк вільні вибори (більшовики здобули на них 25% мандатів) і дозволив розпочати роботу Установчих зборів опівдні 18 (5) січня 1918 року. Проте о 5-й годині ранку 19 січня до голови Зборів підійшов начальник охорони Таврійського палацу А.Желєзняков. Він сказав, що караул стомився і тому всі присутні повинні покинути приміщення. На цій побутово-приниженій ноті Лютнева революція остаточно згасла.

З весни 1918 року більшовики розпочали власну «революцію згори». Соціально-економічні перетворення здійснювалися згідно з Ерфуртською програмою німецької соціал-демократії і закінчилися на початку 1921 року гучним провалом. Щоб замаскувати провал, В.Ленін заднім числом назвав здійснювану впродовж трьох років політику воєнним (тобто нав’язаним умовами війни) комунізмом і оголосив перехід до нової економічної політики. Однак у 1929 році Й.Сталін покінчив із непом і знову почав насаджувати комунізм під гаслами соціалістичного будівництва. Термін «комунізм» пропагандисти залишили для майбутнього суспільства загального благоденства. З допомогою масованого терору та облудної пропаганди сталінській команді в Кремлі вдалося поставити під контроль партії, яка злилася з державою, виробництво і розподіл усієї суспільної продукції.

P.S. Готуючи статтю, перечитав книжку професора Стенфордського університету (США) Анджея Валіцького «Марксизм і стрибок у царство свободи». Вразила фраза: «Від 1845 року всі тексти Маркса і Енгельса репрезентують марксизм. Це — джерело більшовицького уявлення про комунізм від Леніна до Хрущова».

Беремо в руки другий том «Творів» К.Маркса і Ф.Енгельса. Там надруковані «Ельберфельдські промови» Енгельса, де вперше викладено доктрину «наукового» комунізму. Потім вона ввійшла в «Маніфест Комуністичної партії», Ерфуртську програму, програму РКП(б) 1919 року.

Вдумаймося тільки: 24річний екзальтований юнак, який дивився на довколишній світ із теплого батьківського гніздечка, розповідає своїм слухачам в Ельберфельді, як буде добре при комунізмі. А потім — Лютнева революція в Росії, «Квітневі тези», кайзерівське золото й тисячі подібних Енгельсу екзальтованих юнаків із палаючими очима і маузерами в руках. Десятки мільйонів жертв. Гучний розпад штучного ладу, після чого доводиться навздогін бігти за благополучною Європою, яка свого часу не потрапила на гачок...

Будьмо відверті — за такими юнаками стояли і стоять дорослі дядьки. Вони чудово розуміли й розуміють переваги експропріації приватної власності і зручність централізованого виробництва та розподілу матеріальних благ. За умови, звичайно, що тільки вони будуть експропрійовувати й розподіляти.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі