Коли махатми сміються

Поділитися
Кожна розсудлива людина, яка здатна контролювати своє бажання говорити, запити розуму, вибухи гніву й вимоги язика, шлунку та геніталій, має все необхідне, щоб мати учнів повсюди у світі...

Кожна розсудлива людина, яка здатна контролювати своє бажання говорити, запити розуму, вибухи гніву й вимоги язика, шлунку та геніталій, має все необхідне, щоб мати учнів повсюди у світі.

Рупа Госамі, індійський філософ, ХVI століття

На кожну дуру найдеться гуру.

Сучасна народна мудрість

Усе те, що відбувалося у світі років сто тому й розтягнулося на десятиліття, в українському суспільстві з’явилося років тридцять тому і завирувало, скипіло шумовинням лише в останнє десятиліття. Чому в українському суспільстві — консервативному й богобоязливому, як нас запевняють політики, — такий попит на містичних Учителів? Тому, що зник традиційно підвищений попит на вчителів звичайних.

«Гуру» — термін індійських Вед, які передавалися спочатку усно, а тому ні часу появи терміна, ні навіть мовного коріння точно встановити не вдасться. Санскрит, яким врешті-решт було записано Веди, дозволяє трактувати по-різному. Склад «га» — успіх, «у» — одне з імен бога Шиви, «ра» — усуває гріх. Таким чином, гуру — це найактивніший бог пантеону, який руйнує гріховність. Інший варіант: «га» — знання і даруючий благо (або процвітання), «у» — стан Шиви і «ра» — спалює гріх. Тобто гуру — дарує знання, благо (або процвітання), стан Шиви й усуває гріх. Ще варіант: «гу» — пітьма і «ру» — руйнуючий.

З терміном «сенсей» простіше. Дослівно «раніше народжений», а отже той, хто більше знає, у містичному сенсі — пам’ятає попередні народження та їх досвід.

Оскільки інші титули не такі модні, а інтерес до їхніх носіїв не нижчий, можна припустити, що річ не у прагненні долучитися до дивовиж і таємниць Сходу. Так було на початку XIX століття, коли існувала мода на англійське, а в Англії, у свою чергу, — на колоніальне, індійське. У Росію це прийшло вже у вигляді Блаватської та Реріха. Говорилося про вчення надучителів-махатм, які з Гімалаїв наглядають за світом і, коли щось не так, рятують. За сто років від цієї моди залишилася сама аура. Але й вона діє! Знаю з особистого прикладу.

Моїм першим гуру цілком міг би стати Рабіндранат Тагор. На той час мені було років десять, і дивовижні фотографії сивого патлатого бенгальського поета з палаючим поглядом викликали в мене значно більшу довіру, ніж портрети тодішнього генсека ЦК КПРС. Розуміючи небезпеку таких пріоритетів, батьки на розпити відповідали не в лад і пропонували читати вірші. Вірші були так собі, хоча, кажуть, якесь покоління Тагором зачитувалося.

Другим гуру міг стати український письменник-фантаст Олесь Бердник, який мав зовнішність Тагора, писав напівмістичні романи, за що й відсидів у 1970-х. Фантастику я дуже любив, а симпатії до Сходу були частиною сімейного виховання, тому книжки зачитав до дірок. Сам письменник тоді був що небожитель, тобто фізично недосяжний. Потім якось само минулося.

Кандидата в треті гуру не пам’ятаю, але він повинен був мати незвичну зовнішність, знати слова «чакра» і «аура» й не відповідати на запитання просто, натякаючи на володіння таємницею (ключами, таємницями школи тощо). У химерний «перебудовний» час гуру вийшли з підпілля. До речі, поводилися вони так само, як герої чудового фільму Еміра Костуріци «Підпілля». Частина була просто хворими, частина щиро помилялася, тим самим дурячи інших, ну, а частина була нахабними шахраями, які переключилися із фарцовки джинсами на викладання таємних істин. Кульмінацією стала вже хрестоматійна історія з «Білим братством», де вольовий і спритний психопат спрямовував і посилював досить запущену істерію.

Індійську термінологію почала витісняти японська, і колишні гуру назвалися сенсеями та сіфу. У моду ввійшли терміни з дзен-буддизму й даосизму, в такому поєднанні і застосуванні, що даоси й буддисти, почувши їх, мабуть, від подиву миттю стали б просвітленими.

Потім, із запізненням на чверть століття, прийшов Кастанеда з доном Хуаном, але мексиканські маги вже не встигли розвернутися до рівня радянських псевдойогів...

Багато століть учительство було поняттям священним. Не було книжок для масового читача, ЗМІ й Інтернету. Знання і досвід цінували тому, що їх носіям не було заміни. Після Другої світової війни, яка показала вразливість гуманізму, авторитет учителя різко впав. Класно-дисциплінарна модель освіти народилася, коли шкіл, учителів та наукових дисциплін було менше. І самого вчителя легше було зарахувати до еліти, оскільки він був унікальним носієм не лише формальних знань, а й ідей просвітництва, та й завдання освіти були іншими.

Потім і держави перестали наділяти вчителів винятковим статусом, хоча продовжували лицемірно говорити про пріоритет учителювання. Педагогічне середовище ще кілька років після розвалу СРСР утримувало рівень вимог до себе на досить високому рівні, залишаючись впливовим прошарком. Але прийшли бізнес і політеліта з незмірно сильнішими важелями впливу.

Переломного 1992 року, коли відбулася масова еміграція росіян та євреїв із України на Захід і Схід, вона, у числі інших спеціалістів, вимила з країни і талановитих учителів. Економічна криза примусила молодих перекваліфікуватися (зокрема в «гуру» окультного штибу). Маніпуляції в оцінках історії, економіки призвели до хаосу в підготовці підручників, що остаточно «відморозило» тих ініціативних педагогів, які залишилися.

Потім «просіли» університети. Можливо, єдиним винятком стали США, де статус викладача університету, професора реально дуже високий, як і його грошовий еквівалент.

Останньою завалилася сім’я, де авторитет батька-вчителя розвіявся, коли протягом покоління почали радикально змінюватися, розвиватися і зникати абсолютно нові технології та спеціальності, потрібні суспільству негайно.

Церква взагалі безнадійно відстала, особливо православна, і священик як альтернатива фальшивому духовному вчителю сьогодні не може розглядатися всерйоз.

Безліч досліджень присвячені темі тоталітарних сект. Прагнення людини до такої групи зрозуміле: захист від зовнішнього світу, підвищена оцінка себе як особистості, зняття відповідальності за частину вчинків тощо. Але, перш ніж людина потрапляє в таку групу, у неї виникає мотив зміни світогляду. Шукати духовного вчителя без лапок людину примушують тиск іззовні і внутрішнє прагнення. Що вона знаходить — інша річ.

Отже, тиск іззовні. Щоб ефективніше керувати суспільством, у чиновників є два шляхи. Перший — віддати частину своїх повноважень самому суспільству для самоврядування, другий — утримувати активну частину суспільства у стані натовпу. Це може бути безперервна політична активність, естрадний чи спортивний фанатизм, штучне створення тривожних очікувань тощо. Слова «стан натовпу» спокійно можна замінити терміном «масова культура», але від цього якість соціальних інститутів та їх характер впливу на уми громадян не зміниться. Хоч би як силкувалася радянська система середньої освіти, а за нею й українська, розвернутися у бік особистості, хоч би як окремі світлі уми намагалися зробити пролом у застарілих методиках та методологіях, — все одно школа і вчителі виконували й виконують держзамовлення. А саме — виробництво людини маси, уніфікованої, легко керованої тощо. Це не погано і не добре. Такі вони — вимоги суспільства й держави, і школа як мінімум забезпечує знанням про те, як вижити в цьому суспільстві.

Можна виділити певну соціальну групу, дуже занепокоєну процесами викладання й навчання. Її головна особливість, без поділу на звичайних та псевдовчителів, — стрес і фрустрація (незадоволеність), оскільки в цих процесах неможлива остаточна соціально-психологічна самоідентифікація.

Система передачі знань у сучасній Україні безсистемна. Ні економічно, ні, тим більше, психологічно люди, котрі прагнуть здобути знання і прагнуть їх передати, не можуть пристосуватися до сучасності. Сфера освіти не готова до трансформацій, хоч індивідуально будь-яка людина з мінімальними педагогічними навичками показує дуже високий рівень виживання.

Групова педагогічна свідомість консервативна — на відміну від дуже рухливої індивідуальної. Додамо до цього ще особистий контакт при індивідуальному викладанні, і вчитель, який навчає чогось вдумливо, грунтовно й індивідуально, — вважай що гуру (див. епіграф).

У чому принципова відмінність учителя, приватного викладача, тренера від «гуру»?

Вчитель не є особистістю в попсовому значенні цього слова. Якщо він надаватиме собі надміру великої ваги, то спотворить точність передачі дорученої йому інформації. А «гуру» всіляко підкреслює індивідуальність, особливість, обраність і таємничість.

Найголовніший месідж, який посилає «гуру» своїм потенційним грошодавцям, — «я знаю, як тобі буде краще». Це формулювання психолога Володимира Леві, книжки якого, в тому числі «Найманий бог», про псевдоучительство з усмішкою розповідають про дивацтва людської психіки. І, до речі, відчуття гумору у псевдоучителів відсутнє, це характерна їхня прикмета.

Чому ж на таку дешеву наживку реагує досить освічений обиватель, через п’ять хвилин — інтелектуал?

Тому що через п’ять хвилин. По-перше, справжнє навчання (не процес отримання диплома чи атестата) — це досить важка праця, до якої схильний не кожен. У східному розумінні навчання — це нескінченний процес, спосіб життя, у якому будь-які особливі зовнішні нагороди-дипломи-пояси-звання просто не мають сенсу. До речі, систему кольорових поясів — рангів у єдиноборствах — японці запровадили спочатку в дзюдо у 1950-х роках, виключно для марнославних європейців, щоб популяризувати вид боротьби. Вийшло!

По-друге, є спокуса задарма отримати конкурентну перевагу. Наприклад, переважна більшість європейців свято переконана, що справжня мета йогів — влада над матеріальним світом, уміння левітувати, обходитися місяцями без їжі, питва та сну, бути нечутливим до болю, опіків, цвяхів. Ну й інші циркові дурниці. Йоги не заперечують, що на передостанньому етапі вдосконалення щось подібне з людиною може відбуватися. Але розглядають це як прикру перешкоду, останню спокусу, яку праведник повинен ігнорувати і в жодному разі не розвивати. Яке розчарування для тих, хто прагне заощадити на авіаперельотах...

Чому вчителі в суспільстві масового споживання і економічно, і в смисловому плані постійно програють «гуру»? Тому що соціально-психологічні установки працівників сфери освіти (та й медицини теж) незмінні, а питання про відносність і зміну цінностей у суспільстві виникають постійно. «Гуру» не бояться пропонувати відповіді.

Не існує критеріїв компетентності, кваліфікації та досвіду вчителя як показників його досконалості. А «гуру» — досконалий.

Офіційна освіта надзвичайно політизована, нормальну людину від неї млоїть. «Гуру» пропонує забрати від вас цей подразник далеко-далеко.

«Гуру» — елітарний, а кому з марнославних співвітчизників не хочеться поспілкуватися з представником еліти, хай і окультної? Ось про наших викладачів поки що не скажеш — еліта.

Пропонування вічних істин в інформаційному просторі, де дуже швидко відбувається «культурне старіння» смилів, — неначе гарантія, що ця інформація післязавтра не застаріє. Понад те, інформаційний бум породив абсолютно новий вид невігластва — жахливу поверховість, еклектизм і нелогічність. Останнє подається як особливий, просунутий вид мудрування. Потенційний клієнт «гуру» відчуває себе людиною другого сорту. Причини: стать, сексуальна орієнтація, національність, зовнішність, сімейні проблеми, брак грошей чи освіти — все це у поєднанні зі слабкістю особистості, яка не бажає трудитися, приводить людину до знавця якихось таємних істин. Низький рівень культури спілкування дозволяє постійно рекрутувати з маси інтелігентів-недоуків усе нових адептів найрізноманітніших вір, доктрин та шкіл.

На чому ще паразитують «гуру»? На синдромі так званого «консервативного сцієнтизму». Тобто на уявленні про те, що є «золотий ключик» учительства, і він повинен бути наукоподібним. Наука і культура, а з ними й учительство інтегруються у світові інформаційні процеси. І особистість учителя потрапляє в залежність навіть не від системи адміністрування освіти, а від швидкості інформаційних потоків. Звичайний викладач для власної душевної рівноваги ці потоки ігнорує. Він живе з душевною травмою, оскільки розуміє засадничу неефективність свого викладання. А сучасний «гуру» використовує у своїй соціальній ролі той факт, що знання стають вторинним продуктом саморозвитку особистості. Ось кілька напрямів, на яких працюють «гуру»:

1. Рольові відносини. Суть навчання — сама гра в навчання, екзотичні декорації.

2. Засвоєння знань у рамках доктрини. Повідомляється доктрина, несумісна з реальністю, а в ній — схема внутрішнього розвитку адепта, рівні, пояси, звання і дипломи.

3. Рівноправна співпраця в різновіковій групі. Тут старші можуть відчути себе молодшими, молоді — досвідченішими.

4. Взаємне засвоєння інтегрованого знання. «Гуру» оголошує, що вчиться разом із учнями/ученицями, і в них у тому числі. Все це дуже лестить.

Вищезазначене не означає, що гуру вже не існує у принципі. Але ті, хто справді володіє знаннями, дуже прості у спілкуванні, життєрадісні, мають чудове відчуття гумору, піклуються про своє фізичне здоров’я і при цьому так само смертні, як і ми. Вони діляться знанням не тому, що заробляють на цьому чи утверджуються. Просто одного разу настає час щось комусь розповісти, як попутникові в поїзді. І роблять вони це весело, тому що, як сказав Мюнхгаузен, усі найбільші дурниці людство робить із серйозним виразом обличчя.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі