Коли любов — отрута - Соціум - dt.ua

Коли любов — отрута

16 вересня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №36, 16 вересня-23 вересня

Що може викликати в людини більш піднесені почуття, ніж образ мадонни з немовлям на руках? Материнська любов.....

Що може викликати в людини більш піднесені почуття, ніж образ мадонни з немовлям на руках? Материнська любов... Здавалося б, що може бути чистіше, безкорисливіше, прекрасніше в цьому світі? Але чи всі матері люблять своїх дітей однаково? Чи завжди їхня любов на благо? Адже, на жаль, не рідко трапляється, коли материнська любов стає важким тягарем для дитини, спотворює її, калічить її долю. Звісно, це буває не так часто, але ми просимо читачів не забувати, що наші статті пишуться за матеріалами індивідуальних психологічних консультацій. А психологам доводиться надто часто розкопувати проблеми родом із дитинства…

Без ніжності й любові своєї мами дитина марніє, як рослина без води. Але буває, замість цілющої вологи під виглядом материнської любові вона отримує справжню отруту. Сильні здатні вистояти, найслабші — гинуть, а інші зазнають моральних і психологічних мутацій і згодом калічать психіку вже власних дітей.

Найчастіше те, що ми називаємо материнською любов’ю, — це коктейль з інстинктів, емоцій, свідомих і підсвідомих мотивів. І щастя, коли це не гримуча суміш, здатна скалічити дитячу психіку. Нам хотілося б виділити окремі «інгредієнти» цієї любові, що можуть домінувати, визначаючи характер ставлення матері до дитини та стиль її виховання.

Усе замішано на звичайному материнському інстинкті, спрямованому на те, аби оберігати своє чадо, стежити за тим, щоб воно було в теплі, сите і здорове. Ми жодною мірою не хочемо принизити це почуття, адже воно є основою любові матері до своєї дитини й запорукою її нормального розвитку. Але навряд чи хтось сперечатиметься з тим, що людська особа жіночої статі не повинна уподібнюватися самиці, котра тупо захищає своє дитинча від ворожого оточення. Материнський інстинкт у нормі облагороджується духовністю, соціальними аспектами, знаннями, здатністю до самоаналізу, повагою й інтересом до своєї дитини як до особистості.

На перший погляд, любов, у якій домінує інстинкт, має бути притаманна примітивним натурам, котрі недалеко пішли за розвитком від тваринного світу. Певною мірою це так. Але, хоч як це дивно, на таку любов страждають і дуже інтелігентні милі дами, розумні в усьому, крім того, що стосується їхніх дітей. Для таких жінок характерна материнська тривожність, яка придушує всі докази розуму. Тривожні матері можуть увесь час кутати малюка; нескінченно його перегодовувати; боротися з мікробами, обливаючи окропом полуницю; гальмувати дозрівання дитини, не відпускаючи її від себе. Але головне — нагнітати мнимі й реальні небезпеки, створювати нездорову атмосферу страху: «Не бігай — упадеш»; «Не лізь на дерево — розіб’єшся і залишок життя проведеш у гіпсі»; «Не йди гуляти на вулицю — там хулігани (насильники, наркомани, бандити)»; «У табір не можна, занедужаєш — хто тебе доглядатиме?»; «Сам до бабусі не поїдеш, потрапиш під машину (трамвай, електричку)». Усе це цілком реальні небезпеки. Проте замість того, аби готувати дитину до життя, такі матері від нього відгороджують. Реакція дітей на тривожність матері може бути двоякою — або цілковитий «пофігізм» і клінічна необережність (усе це «матусині казки»); або — інфантильність, невміння за себе постояти, страх самостійного життя.

Але буває й так, що мати — втілення раціоналізму. Інтелект бере гору та придушує й інстинкти, й емоції, і почуття. «Розумна» мати повсякчас заклопотана тим, аби все робити «правильно». Саме такі матусі століттями є дисциплінованими виконавицями модних теорій. То вони не брали малюка на руки, коли той плакав; то переводили дитину на штучне харчування в часи посиленої реклами фабричних сумішей; то годували новонародженого строго по годинах, навіть якщо він синів від голодного крику. Нині набагато ширше коло виховних підходів, теорій раціонального харчування, а також здорового, дуже здорового й цілком здорового способу життя. Тому в матерів-раціоналісток вибір вельми широкий. Отже, вони то шарахаються із теорії в теорію; то надовго стають адептами якоїсь однієї; то застосовують до своїх дітей елементи різних, часом взаємовиключних, теорій. Але вплив на дітей у кожному разі не надто позитивний. У одних дітей може виникнути почуття переваги над оточуючими, й вони почнуть надто тішитися своєю «особливістю»; стати обмеженими маленькими дідками, котрі впадають у ступор, коли щось не вкладається в звичну схему. Інші можуть перейнятися стійким почуттям провини через те, що вони не такі «як треба», і через це рано втекти на вулицю, яка їм видасться раєм після строго регламентованого домашнього життя.

Схожим чином реагують діти матусь-дресирувальниць, занепокоєних неухильним дотриманням дисципліни. У цьому разі також переважаючим є бажання, аби все було «за правилами». І не вельми важливо, чим зумовлене таке прагнення — педагогічним чи управлінським стажем, релігійними догмами чи вірністю обраній теорії. У таких родинах постійно лунає фраза «дитина повинна». І за суворою схемою, жорсткими рамками, у які намагаються втиснути дитину, дуже важко побачити власне любов, здорові почуття й емоції.

Іноді вимога неухильної слухняності є нічим іншим, як прагненням утвердити свою владу над дитиною, реалізувати почуття власності. Накази не пояснюються й не обговорюються. Здоров’я, щастя, доля дитини відходять на задній план. Головне — послухалося чадо чи не послухалося. Владою тішаться, у ній утверджуються щогодини та щомиті, її ніколи не буває досить. Влада заради влади. І чим недолугіше й безглуздіше розпорядження чи заборона, тим солодше це почуття: влада й самодурство йдуть пліч-о-пліч. Муштра, тотальний контроль, придушення індивідуальності, — чи варто говорити про те, що від дитини не доводиться очікувати ані здорової психіки, ані нормальних синівських або дочірніх почуттів.

Деякі матері віддають усі сили обслуговуванню дитини. Якість і кількість їжі, ідеальна чистота, акуратний одяг. Здавалося б — самовіддана працьовита мати. Але в дитини при цьому — самі заборони й обмеження. Олівці — не можна: раптом стіни обмалює. Пластилін — не можна: від підлоги потім не віддереш. Бігати на природі — не можна: упаде на траву, штанці не відпереш. На пляжі — лише біля мами в білосніжних трусиках, із заздрістю поглядаючи, як грають біля води інші діти...

Є ще бездумна, спонтанна любов-потурання. У таких матерів одне бажання — аби дитина її любила й була щаслива. Але любов дітей купується дозволянням усього, хоч би що вони захотіли; задоволенням усіх їхніх бажань, передусім матеріальних. Добре ще, коли сім’я не надто багата: є шанс, що обмежені матеріальні ресурси навчать дітей стримувати свої бажання. А коли гроші — не проблема? Тоді буде проблема з дітьми.

Материнська любов неможлива без самопожертви. Але не можна її плутати з хворобливою (іноді до істеричності) жертовністю. Мати, котра страждає на комплекс жертви, здатна «задушити» в палких обіймах своє дитя. Стогнання, драми, постійний перелік реальних і мнимих жертв, принесених на вівтар материнської любові, не сприяє здоровим стосункам між матір’ю й дитиною. Синдром «вічного неоплатного боргу» може зробити малюка залежною нещасливою людиною або ж спонукати його щодуху тікати з-під батьківського даху якомога раніше (і тоді пролунає: «я йому життя віддала, я всім для нього пожертвувала, а він...»).

Не набагато краще, якщо з допомогою дитини мати намагається позбутися своїх комплексів. Жінки, котрі не мали в дитинстві чи не досягли в зрілому житті чогось бажаного, намагаються самореалізуватися через своїх дітей. Учителька музичної школи присвячує життя тому, щоб її донька стала великою піаністкою. Мати без вищої освіти може поставити собі за супермету, щоб син обов’язково закінчив вуз. Ті, котрі прожили в бідності, із шкури вилазять, аби дитина «ані в чому не терпіла нужди», «була не гірша від інших». Жертви суворого виховання впадають у потурання й уседозволеність стосовно своїх дітей. Таким чином, дитина відіграє для матері компенсаторну роль.

Часом дитина стає для матері справжнім полігоном для самоутвердження. І на догоду своєму марнославству малюка ганяють по секціях, басейнах, гуртках, спецшколах та ін. Далеко не завжди це турбота про майбутнє дитини. На жаль, дуже часто це не більш як бажання похвалитися перед оточуючими вкладеними в дитину часом і грошима. Або красива мрія прославитися в ролі матері видатної людини. Або приємне почуття: «Я — хороша мати». Бажання малюка, його здібності в конкретній сфері, його здоров’я (зокрема й психічне) — усе відходить на задній план. Такій матусі буває невтямки, що неспішна прогулянка із сином чи донькою й розмова по щирості можуть дати дитячій душі набагато більше, ніж багаторічна гонитва за горезвісним «розвитком». Часом здається, що дитина з задоволенням бере участь у материнській грі: прагне до поставленої мети, до дедалі більших досягнень. Може видатися, це стало для неї таким самим сенсом життя, як і для її мами. Але навіть у цьому разі в дитячій підсвідомості неминуче жевріє вогник невдоволення й незадоволеності. Дитина не може не відчувати — люблять не її, а її успіхи й досягнення.

До материнського почуття може домішуватися банальний розрахунок — утримати біля себе коханого чоловіка, позбутися самотності чи, висловлюючись «по-народному», «щоб було кому в старості склянку води подати». Чи варто казати про те, що розрахунок і почуття — речі взаємовиключні?

Багато матерів народжують дитину для себе. (Ідеться не про матерів-одиначок, а про ставлення до дитини, нехай навіть у повній родині.) Такі жінки-егоїстки все життя сприймають свою дитину як пажа, як прислугу, як раба: «Які оцінки мамусі приніс?»; «Маму не можна засмучувати»; «Спочатку подумай, як забезпечити матір, а потім уже годуй свою...»; «Про яке заміжжя може йтися, коли я така хвора?». Такі матусі-вампіри можуть усе життя смоктати зі своєї дитини душевні й матеріальні ресурси.

Ми навели лише кілька прикладів того, які почуття можуть переважати в ставленні матерів до своїх дітей. Але навіть у нормі любов матері до дитини може містити «домішки» не зовсім здорових почуттів і підсвідомих мотивів. Тому завжди варто проаналізувати — де в мені говорить материнський інстинкт, де почуття власниці, де тривожність, а де й марнославство. Іноді без допомоги психолога в цьому не розібратися (вимога від дитини «правильної» поведінки може бути продиктована різними мотивами). Жінки не так уже часто сумніваються в тому, що вони люблять своїх нащадків. А от дітям притаманне постійне відчуття сумнівів у матусиній любові. Буває, їм просто дуже важко розгледіти любов за материнськими вимогами та сподіваннями, виховними теоріями та схемами. А часом діти просто відкидають вид любові, притаманний їхній матері.

Усе не так страшно, коли батько дитини виконує в сім’ї стабілізуючу й врівноважуючу функцію. Тоді будь-який негативний вплив матері пом’якшується. А коли батька немає? Чи його думкою в родині нехтують? А можливо, він увесь перейнятий лише добуванням коштів на хліб насущний? А раптом сам відчуває такі почуття чи навіть є їхнім генератором?.. Звісно, не можна ані применшувати, ані перебільшувати вплив матері на свою дитину. Проте важливо розуміти: багато психологічних проблем закорінені в дитинстві.

А що ж робити тим, хто побачив у нашій статті прикмети власного життя? Коли ви зуміли поставити собі «діагноз», вважайте, уже наполовину вилікувалися. На щастя, людська психіка дуже гнучка й податлива, і лише від нас залежить, який багаж ми дамо в дорогу нашим дітям.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво