Коли б я вєдав, коли б я знав... - Соціум - dt.ua

Коли б я вєдав, коли б я знав...

23 червня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №24, 23 червня-30 червня

Власне, спочатку були фільми, різні фільми: в Будинку кіно проходив Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини...

Власне, спочатку були фільми, різні фільми: в Будинку кіно проходив Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини. Серед багатьох стрічок особливо виділялась кіномова білоруського режисера Віктора Аслюка. Дуже поетична, ніжна і жорстка водночас. На зустрічі з глядачами Віктор сказав, що це не просто кадри білоруського села, це спроба зафіксувати іншу цивілізацію. Вона ледь жевріє, зникає. Темні хати, набряклі вологістю паркани, обличчя бабусь, покарбовані роками і зморшками...

Питання лунали мов закиди. І чому цікавить тільки село, і чому такий песимізм... Аслюк відповідав настільки відверто і просто, що на іронію не вистачало духу.

— Інколи впадаю у відчай, коли здається, що взагалі немає сенсу морочитись у цій справі. Все так змінюється... Умови життя, події, люди, країна. Міняється час, міняються теми. Концептуально планувати документальне кіно практично неможливо. Правда, ще є ігрове кіно. Але я не зможу багато зробити в цьому жанрі. Причина проста — нездорова економічна ситуація в країні. Мені б хотілось екранізувати важливу для білорусів класику, але не думаю, що матиму таку можливість.

— Скажіть, вітчизняне кіно користується попитом лише в Білорусі чи має ще кудись вихід, наприклад, у ту ж Росію?

— Мені приходить газетка від Союзу кінематографістів Росії. І нещодавно я прочитав інтерв’ю директора фестивалю режисерів-дебютантів. Він сказав, що був кілька разів у Мінську, але так і не зрозумів, існує білоруське кіно чи ні... І то є загадка для всіх. Притому всьому держава стабільно фінансує вітчизняний кінематограф, але цього фінансування вистачає на два-три фільми на рік. Білорусь, яка має 10 мільйонів населення, можна порівняти з Угорщиною або з Чехією. Тільки ці країни знімають за рік 25 нових стрічок, а ми у десять разів менше. Та й у творчому процесі все одні й ті самі обличчя, молодим туди зась. Зрозуміло, цього недостатньо, аби казати, що білоруське кіно існує. Кількість фільмів з часом впливає на якість. Доки в країні не зніматимуть бодай десять стрічок на рік, про білоруське кіно як про явище говорити не випадає.

— Тобто можна сказати, що білоруський кінематограф абсолютно залежний від ситуації в державі...

— Можна. В нас ситуація певною мірою унікальна, бо маємо вельми специфічну владу. Це таке собі неорадянське існування. Тобто з усіма проблемами, які були в Радянському Союзі, тільки без його величезних коштів.

— Вочевидь, цензурою білоруський кінематограф не здивуєш...

— Знаєте, спеціальних людей, відділів, які колись цим опікувались, тепер немає. Але творче існування режисера таки залежить від його політичних поглядів. Словом, є правильні фільми і правильні думки, а є й неправильні. Само собою, що неправильні виявляються незатребуваними.

— На зустрічі з глядачами ви сказали, що якби захотіли знімати мітинг опозиції, то вас би вже не було в кіно...

— Справді, якби я почав знімати мітинг, то у кінематографічних структурах я став би небажаною персоною. Це не є щось нове, вигадане Лукашенком, так само було і в радянські часи. Кому був потрібен режисер, який знімав дисидентів? Наша держава давно живе за радянсько-комуністичними уявленнями, і ці уявлення пронизують всі структури соціуму. Насамперед психологію влади.

— Що підказує інтуїція митця... Які перспективи у білорусів? Чи має Лукашенко шанси перетворитися на такого собі безсмертного Фіделя Кастро?

— Річ у тому, що інтуїція тут не допоможе. Стільки вже було помилок, коли люди казали, що ось-ось, за рік-два все зміниться. А це триває вже 12 років. У Радянському Союзі ми мали стійке відчуття, що радянська дійсність — то назавжди. Саме таке відчування сьогодні в Білорусі. Розумом ти усвідомлюєш, що це не може тривати вічно. А серце каже: назавжди.

— Тому що люди інертні? Які імпульси потрібні, аби бодай трохи збурити ситуацію?

— Збурити ситуацію зможе тільки час. У нас час, з багатьох різних причин та історичних обставин, більш уповільнений, ніж в інших країнах. Свою ментальність можемо порівнювати хіба що з близькими для себе народами. Наприклад, з українцями. Але в цих порівняннях є лише поодинокі точки дотику. Нам притаманне те, над чим ми завжди посміювались. Це та правда, яка є сенсом банальних анекдотів, і сьогодні вилазить нам боком. Наприклад, сів росіянин на цвях, матюкнувся і витягнув. А білорус сів і сидить... Та ще й думає: а може, так і треба... Цих анекдотів я наслухався ще в дитинстві. Там криється специфіка національного характеру. В нормальних обставинах у ній є багато такого доброго, милого... Але в сьогоднішніх реаліях це має катастрофічний характер. Заторможеність нації, її невстигання — це просто неспроможність відповідати на різні виклики часу. Умертвіння шансу... Це, знаєте, як у голлівудському вестерні: герой чи антигерой застрибує в останній вагон потяга і рятується. Боюся, що ми вже спізнилися. Останній вагон — далеко попереду. Не хочу, щоб мене звинуватили в апокаліптичному мисленні... Може, й справді — це ще не катастрофа. Люди — то такі істоти, які виживають там, де начебто жодних шансів для життя немає. Адже прогнозували Білорусі, що половина її населення зникне, але цього не сталося. Отже, є ще якісь внутрішні сили й резерви. Хоч і не безкінечні...

— Ваші фільми неодноразово посідали призові місця на фестивалях. Не виникало думки про еміграцію?

— Перемоги на фестивалях не дають якихось особливих перспектив для емігранта. Це так само важко, як поїхати туди без будь-яких перемог. Крім того, у мене й думки такої не з’являлось. Неможливо такій людині, як я, виїхати і працювати в своїй професії в чужій країні. Я не зможу адаптуватися настільки, щоб зацікавитися проблемами іншого народу. Тому еміграція — не вихід для мене. Часи, які ми тепер переживаємо, є не гірші і не ліпші, ніж радянське минуле. Тільки потреби з’явилися інші. Ми вже психологічно не можемо так жити. Людина терпить-терпить, тоді доходить до крайньої межі і каже: все, не можу більше. Так-от, те, що відбулося в Білорусі за останні роки, визволило це поняття: «не можу більше». Не можу мовчати, не можу терпіти, що хтось вирішує за мене, що знімати, чи не дає знімати те, що я хочу. Але... Нічого нового, доброго чи злого від усвідомлення цього не сталося. Навіть гірше. Багато з нас відчули смак свободи, почали дивитися на світ іншими очима, вважаючи, що зможуть вільно вирішувати свою долю. Виявилося, це була ілюзія.

— І що тепер?

— Коли б я вєдав, коли б я знав... Може, це відчуття доходило тієї межі, коли ти тільки подумки «не можеш», але так само і далі мовчиш. Я не впевнений, що політики-опозиціонери відштовхуються саме від цього мотиву. В опозицію йдуть з різних причин, і не обов’язково за покликом сумління. А без цього я не зможу їм вірити. Мусить бути якась абстрактна ідея, яка об’єднує різних людей для боротьби з тоталітаризмом чи абсолютистською владою. Для мене це не перспектива економічного розквіту, а внутрішня потреба людини бути вільною. Для мене важко сказати зараз уголос: «Не можу!..»

— За слово потрібно відповідати...

— Це складно. Дуже багато людей голосували за Лукашенка. Я їх розумію, принаймні відчуваю їхню логіку. Пристрасті минулої виборчої кампанії вщухають просто на очах... І люди знову вкотре визнають перемогу Лукашенка. Ті люди, опозиціонери, які не повинні були б визнавати... Але своїми діями таки визнають, своїм мовчанням або навпаки — банальними, десятилітньої свіжості висловлюваннями. Тим самим вони роблять ситуацію такою, що виникає крамольна думка: кінець, це назавжди...

— Персонально ви берете на себе відповідальність?

— Коли б не відчував своєї відповідальності, то й голова не боліла б. Все було б спокійно, як на цвинтарі. Але ж не спокійно. І творчі кризи виникають, бо просто не знаєш, що робити. Моя позиція така: я ніколи не буду служити владі. Не можу сказати, що я поза політикою, так само, як не можу сказати, що я в політиці. Я не можу, органічно не можу спрямувати своє життя у сферу політики. І все, що я можу зробити як громадянин, то тільки знімати білоруське кіно. Можливо, я неправильно живу... Але намагаюся жити так, ніби того авторитаризму немає. Я, мої діти, родина розмовляємо білоруською. Фільми мої також рідною мовою. Це не тільки сприймається як дивацтво, а й небезпечно — в нас мало хто розмовляє білоруською. Питання, конформіст я чи ні, в мене не виникає. Тому що я живу у своїй країні і маю право розмовляти рідною мовою, знімати фільми про білоруських письменників і не хочу своє право комусь віддавати. Заявити офіційно, перед журналістами: «Я більше не можу» і стати політиком — легко. Але вже й так катастрофічно нема кому знімати кіно. Тому на цьому етапі я обираю професію.

— Ви якось пов’язані з білоруським телебаченням?

— Це абсолютно ворожа для мене територія і я не маю жодних стосунків із нею. Це вже подібне на вибір, який я зробив. Тому що набагато комфортніше піти на білоруське телебачення і робити там неорадянські фільми... Впевнений, поки що я чиню правильно. Може, потім настане інший момент для вибору. Побачимо...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво