Київ і його шанувальники - Соціум - dt.ua

Київ і його шанувальники

4 лютого, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №4, 4 лютого-11 лютого

«Минуле не минуло, воно ввійшло в сучасність» О.Герцен Кожен літературний жанр має свої особливості і свій неповторний колорит...

Школа на Жилянській
Школа на Жилянській

«Минуле не минуло, воно ввійшло в сучасність»

О.Герцен

Кожен літературний жанр має свої особливості і свій неповторний колорит. Мемуарам властиві довірливість і підкреслена суб’єктивність у сприйнятті і трактуванні відображуваних подій. Як справедливо зазначив знавець людської психології Олександр Герцен, «щоб написати свої спогади, досить бути просто людиною, якій є про що розповісти і яка хотіла б розповісти про це».

Мемуарні твори, як і люди, котрі їх пишуть, — різні. Вони різняться не лише змістом і часом описуваних подій, оточенням, із якого вийшов автор, його професійним середовищем і суспільством, яке його сформувало, а й своїм індивідуальним стилем викладу, тональністю, емоційним настроєм. Цей нарис присвячено моєму рідному місту — Києву, моїм землякам, колегам, пам’яті попередників і сучасників, і є уривком із трилогії спогадів «Спізнілі нотатки».

Коли не дуже давно вносив у свої записи враження про ірпінський письменницький Будинок творчості, що під Києвом, і наводив у них матеріали про давнє перебування в нашому місті, а потім у цьому мальовничому дачному селищі Бориса Пастернака та його друзів, то мимоволі в пам’яті спливали імена й інших відомих літераторів і представників мистецтва, низка знаменних епізодів із життя котрих також була пов’язана з перебуванням у Києві. Скажімо, чи знають мої земляки, що Анна Ахматова і Микола Гумільов — два найвідоміші поети — були повінчані в церкві Микільської Слобідки, що містилася за нинішнім Русанівським мостом? Ще 60 років тому там були вулиця Цвинтарна, Лісова, Стефаника, Лисенка, а посередині пролягало нинішнє Броварське шосе.

Далекий день 25 квітня 1910 року в Микільській Слобідці ввійде в хроніку міста і мало поміченою тоді подією, яку засвідчив запис про те, що в Миколаївській церкві «студент
С.-Петербургского университета Николай Гумилев обвенчан с потомственной дворянкой Анной Горенко, что удостоверяется подписями и приложением церковной печати». Примітним є лаконічний запис Ахматової про той знаменний день: «Я вышла замуж за Н.С.Гумилева. Венчались мы за Днепром в деревенской церкви. В тот же день Уточкин летел над Киевом, и я впервые видела самолет. Шаферами были Владимир Эльснер и И.Аксенов». Ось такі буденні слова. Давно вже немає Миколаївської церкви, яка стояла праворуч по дорозі від згаданого вище Русанівського мосту до нинішнього готелю «Турист». Як і всю Микільську Слобідку, її було зруйновано під час війни і на її місці побудовано школу.

Багато чим зобов’язаний Києву і знаменитий наш земляк Олександр Вертинський, котрий провів у ньому своє дитинство і ранню юність. Атмосферу старого Києва і його незабутній колорит він передав пізніше у своїх спогадах. А в останні роки, повернувшись у рідне місто, присвятив йому проникливі прощальні віршовані рядки.

Своєму становленню і майбутній славі та визнанню зобов’язаний Києву і живописець Михайло Врубель, який прибув до України з Петербурга влітку 1884 року скромним учнем Академії мистецтв, а поїхав звідси через п’ять років уже справжнім Майстром. Приїхав він до Києва на запрошення відомого Аріана Прахова, котрий залучив його до оформлення Кирилівської церкви, Софійського собору, особняка київського мецената Богдана Ханенка. Брав участь Врубель і в створенні настінних орнаментів Володимирського собору. Залишилася в Києві тих років пам’ять про суперечливий і непоступливий характер художника, про його складні стосунки із сім’єю Прахова, в якій раніше він був радо прийнятий. Кияни були свідками дивацтв Врубеля, часто бачачи його в чорному оксамитовому одязі з короткими панталонами а-ля молодий венеціанець часів Тіціана. Пізніше про прояви душевної недуги художника розповів у своїй статті «Хвороба і творчість Врубеля з психологічної точки зору» лікар-психіатр Михайло Цубін.

Недарма це невеличке дачне селище Ірпінь, благодатне за будь-якої пори року, облюбували люди мистецтва та літератури. У тридцятих роках минулого століття тут відпочивали улітку відомий історик філософії Валентин Асмус, видатний музикант Генріх Нейгауз, майбутній нобелівський лауреат поет Борис Пастернак. Пізніше з нарису Василя Берега «Ірпінь — це пам’ять про людей і літо», опублікованого в одній з київських газет за 2001 рік, я дізнався цікаві подробиці, раніше маловідомі навіть ветеранам письменницького Будинку творчості. У цьому примітному тріумвіраті, який перебував три місяці літа 1930-го в мальовничому ірпінському селищі, все було прекрасно й водночас складно і драматично. Ірина Асмус була всерйоз захоплена поетом, а в той же період між ним і дружиною Нейгауза Зінаїдою Миколаївною виникли стосунки, що переросли в кохання.

Повернувшись із Ірпеня до Москви, Борис Пастернак часто згадував те знаменне літо, коли навколо були «чудові друзі, чудова обстановка». Приїжджали з Києва гості, чаювали на відкритій веранді, обговорювали творчі й життєві теми, читали вірші. У свою чергу ірпінські дачники відвідували Київ. Одне з вражень від цих відвідин поет відбив у віршах своєї «Балади».

А ще зі згаданого вище нарису я дізнався, що жив у той час в Ірпені Борис Пастернак на вулиці, названій ім’ям великого Пушкіна. Пізніше ірпінські старожили розповіли, що десь не дуже далеко від цього місця через півтора десятки років жив на своїй дачі шанований український поет Максим Рильський. Ось так символічно сплелися в Ірпені — одному з найбільш мальовничих приміських куточків під Києвом, оточеному лісом й однойменною річкою, — імена Пушкіна, Пастернака, Рильського.

Коли я писав ці спогади, вирішив знову відвідати вулицю свого дитинства Тарасівську і будинок №6, у якому жив до війни. Звісно, сьогодні це вже не той будинок, що був раніше, — після визволення Києва і відновлення постраждалих житлових будинків його перебудували. Але подумки я знову побачив нашу багатонаселену квартиру і її мешканців.

О, ці горезвісні в радянському минулому комуналки з величезною спільною кухнею, одним маленьким туалетом і єдиною ванною кімнатою, де на розвішаних мотузках сушили білизну... Найчастіше побутувала думка, що в комуналках постійно панувала атмосфера ворожнечі, взаємних підозр і сварок. А були ж й інші, де переважав дух не лише поміркованості, а й доброзичливості, як у нашій старій квартирі, в якій батьки займали одну з кімнат. Навіть у гнітючій атмосфері 1937 і 1938 років тут усе залишалося, як і раніше. Хоча, звісно, не обійшли нас ні почуття тривоги, ні загальна напруженість. Звуки проїжджаючих уночі машин, відчинених вхідних дверей, приглушених розмов біля будинку чи на сходовій клітці... А вранці пошепки, озираючись, найсміливіші з мешканців ділилися враженнями минулої ночі. Згадую одну з розповідей про те, як у сусідній будинок приїжджали вночі арештувати жінку похилого віку, але спізнилися. Напередодні вона померла. Через багато років з публікації «Тьма влади» Олександра Шлаєна я дізнався, що йшлося про його бабусю, на арешт якої було виписано ордер. «Провина» її полягала в тому, що вона якийсь час мешкала за кордоном у двох своїх дочок.

Про подібні події в ті страшні роки намагалися не говорити. Навіть у нашій квартирі це була заборонена тема: страх перед доносом не залишав нікого. За доносом стукача, гадаю, було арештовано 1937 року одного зі старших братів мого батька — Костянтина Трахтенберга — відповідального працівника Дніпровського пароплавства. Щоб домогтися перегляду його «справи» і спробувати дізнатися про його долю, батько їздив до Москви, але, на жаль, безуспішно. У генеральній прокуратурі, очолюваній тоді Андрієм Вишинським, і в слідчому управлінні, де особливо важливі справи вів Лев Шейнін, батьку в прийомі відмовили, сказавши, що його брата арештовано як співчуваючого в минулому троцькістам.

Помер і другий старший брат батька — Петро. А третій — Борис — пропав безвісти на самісінькому початку війни, не встигнувши евакуюватися з міста. Разом із мирними жителями тоді у вересні 41-го під Києвом опинилися в оточенні 600 тисяч солдатів і командирів.

Відвідуючи свій старий будинок, я щоразу переходив вулицю і підходив до будинку №3а. Мій друг, Григорій Кіпніс, написав про Тарасівську два емоційні нариси. Перший було опубліковано в одному з березневих номерів «Литературной газеты» 1992 року і називався «Семен Гудзенко — хлопчик із моєї вулиці». У ньому постає рідна вулиця далекого дитинства — мого і дорогих мені однолітків. Пам’ять про одного з них назавжди зберегла бронзова дошка, напис на якій промовляє: «У цьому будинку в 1922—1939 рр. жив поет-фронтовик Семен Гудзенко». А нижче дві цифри: 1922 — рік народження і 1953 — рік смерті. Між цими двома датами коротке життя поета — 31 рік. Зовсім небагато... Про його фронтову одіссею, поетичну творчість, що зробила Гудзенка лідером цілого фронтового покоління молодих поетів, журналістську діяльність (спецкор «Литературной газеты») багато говорилося на відкритті меморіальної дошки, яке урочисто відбулося в травні 1988 року. Тоді мимоволі подумалося про те, що наша Тарасівська — воістину вулиця поетів. Адже в різний час тут жили Леся Українка, Анна Ахматова, Василь Еллан-Блакитний, Максиміліан Волошин. Тут же народився Максим Рильський.

В останні роки мій пішохідний маршрут нерідко проходить спочатку по бульвару Шевченка — до входу в Ботанічний сад, а потім через нього до початку Тарасівської, по якій спускаюся до вулиці Саксаганського (колишньої Маріїнсько-Благовіщенської), де розташований будинок нашого інституту. На його фасаді встановлена меморіальна дошка на честь Миколи Стражеско — тут колись розміщався Український інститут клінічної медицини, котрий видатний учений очолював 1936—1941 і 1943—1952 рр. Доти тут були амбулаторія, лікарня, аптека і гуртожиток сестер Маріїнської общини Червоного Хреста (будинок було споруджено спеціально для общини 1913 року). При ній функціонували курси сестер милосердя і був свій штат лікарів. У діяльності общини брали активну участь відомі київські медики Ф.Яновський, М.Миловидов, Є.Афанасьєв, К.Трітшель, А.Павловський та інші.

Щоразу, коли ступаю на тротуар Тарасівської і проходжу повз нові й чудом збережені старі будинки, я повертаюся до її минулого. Ще до революції серед київських старожилів існувала думка, ніби три вулиці — Тарасівська, Микільсько-Ботанічна і Паньківська, розташовані у відрізку від вулиці Льва Толстого до тупика, названі на честь Тараса Шевченка, Миколи Костомарова і Пантелеймона Куліша. Але ця думка, мабуть, хибна. Вулиця відома із середини XIX століття, і її назва, швидше за все, пов’язана з приміським селом Тарасівкою. При розкопках 1959-го і 1962 років у районі Тарасівської було виявлено мідну монету Боспорського царства і дві срібні монети Антонія Пія. Це наштовхнуло київських істориків на думку про те, що в II столітті н.е. тут існувало поселення.

У своїй трилогії «Спізнілі нотатки» я вже писав про багатьох відомих людей, котрі мешкали на цій одній із найбільш київських вулиць, — горбистій, потопаючій у зелені, на тлі якої особливо колоритно виглядала пожежна каланча з сяючою на яскравому сонці мідною каскою пожежника, що ходив по найвищому її майданчику. Спеціальні служби для гасіння пожеж з’явилися в Києві ще в XV столітті після отримання містом Магдебурзького права. Пожежне депо на Тарасівській побудували в другій половині XIX століття, одночасно з аналогічною будівлею неподалік Маріїнського палацу.

У сімдесятих роках XIX століття в будинку №12 розташовувалася народницька «Київська комуна» В.Дебогорія-Мокрієвича. На розі Толстого й Тарасівської в одноповерховому дерев’яному будинку, спорудженому 1842 року, жив професор Київського університету філософ О.Новицький. Протягом двох років (1847—1848) у цьому будинку мешкав студент математичного факультету університету, згодом відомий художник М.Ге. Багато пізніше — філософ, член Академії наук України А.Гіляров. У будинку на Іванівській 1870—71 років наймав квартиру видатний педагог К.Ушинський. У ті ж роки на Тарасівській жив ректор університету доктор медицини А.Матвєєв.

Мешканцями будинку №1 були видатний хірург М.Волкович, художник Р.Мельничук, академік Української академії наук Д.Зеров. У будинку №5 1919 року жив поет В.Еллан-Блакитний та доктор медицини К.Трітшель. Тут же розташовувалося очолюване ним товариство по боротьбі з туберкульозом, який називали тоді сухотами. Навпроти у власному будинку (№4) у 70-х роках XIX століття жив ботанік А.Рогович, а співвласником цього будинку був архітектор П.Шлейфер. Примітно, що саме в цьому будинку провів перші роки життя Максиміліан Волошин.

А от у будинку, де в пізніші роки мешкала наша сім’я, розташувалися редакції трьох київських видань, зокрема журналів з інтригуючими назвами: «Вегетарианский вестник» і щомісячне ілюстроване «Вегетарианское обозрение» зі слоганом «Єдиний вегетаріанський орган у Росії». Поруч, у флігелі сусіднього будинку №8, жив майбутній академік-біохімік А.Бах… На будинку №14 встановлено меморіальну дошку на честь видатної української поетеси Лесі Українки, котра мешкала тут у березні 1889 р. у квартирі брата М.Косача. А в будинку №25 1914 року жила інша велика поетеса — Анна Ахматова.

Історія вулиці мого дитинства не дає мені спокою. З нинішньою вулицею свого дитинства я досі пов’язаний міцними узами. У дворі нашого колишнього будинку в будівлі під №6а розташовується сьогодні Міська рада профспілки медичних працівників, очолювана Ларисою Конаровською. Саме її заслуга (разом із президентом видавничого дому «Авіценна» Наталею Данкевич) — недавнє друге видання книги спогадів про мого незабутньо-
го друга Володимира Фролькіса.

Рідна моя вулиця — у минулому затишна, істинно київська, хоча й налічувала вона кілька десятків житлових будинків, сьогодні помітно змінилася. Зникла каланча пожежної команди. На зміну бруківці прийшло нудне асфальтове покриття, розширили тротуари. Але давній її колорит, прикмети колишньої старовини тут незримо присутні. Ось тільки халепа — менше сьогодні на вулиці мого дитинства маленьких киян, наступників традицій славної Тарасівської. А раніше майже біля кожного будинку — різнобарвні дитячі коляски, гучні дитячі голоси... Сумно...

А ось інша, така ж зелена й істинно київська вулиця — Володимирська, всього півквартала по вулиці Толстого, — досі належить молодому поколінню. Весь квартал поблизу навчальних споруд університету й міського парку, відомого раніше як Миколаївський, а потім Шевченківський (у березні 1939 року в центрі парку було встановлено пам’ятник Тарасу Шевченку роботи скульптора М.Манізера) заповнили діти й трохи старше покоління — студенти з сумками, повними підручників і конспектів. Дивлячись на них, згадую, як, ставши студентом, багато часу проводив в одному з цих будинків — на розі Володимирської і Толстого, де розміщалися три великі читальні зали Публічної бібліотеки Академії наук. Згодом я почав відвідувати й іншу публічну бібліотеку, відому киянам старшого покоління як Бібліотека імені КПРС. Вона розташовувалася в іншому районі — поблизу стадіону «Динамо» на самісінькому початку підйому на вулицю Кірова (колишню Олександрівську), нині Грушевського. Ця найстарша київська бібліотека була створена наприкінці XIX століття і, що примітно, багато в чому завдяки допомозі меценатів, які, відповідно до статуту бібліотеки, отримували звання її засновників. Серед них виявилися відомі свого часу у місті граф А.Бобринський, книгопродавець С.Літов, колишній губернатор Києва І.Фундуклей, підприємці І.Бродський, М.Горовіц, Ф.Ліббе, землевласник Галаган. Побільше б сьогодні таких киян!

У згаданих двох бібліотеках я особливо часто бував у 50-ті роки, коли сидів над дисертацією. Працював допізна. А після дзвінка, котрий сповіщав, що читальний зал незабаром закриватимуть, швидко здавав книги і поспішав вийти на вулицю в очікуванні вечірньої прогулянки вулицями рідного міста. Особливо любив літні вечори. Недавно зустрів в опублікованих листах Олександра Вертинського такий запис, який відноситься до його перебування в Києві в середині 50-х років: «На вулицях тепло, весна. Який прекрасний Київ! Бродив по місту. Вишні в такому цвіті, що не видно дерев. Яблуні, груші. Каштани цвітуть білими свічками. І так хочеться залишитися тут назавжди, доживати віку!.. Ах, яку силу має минуле».

Ця притягальна сила минулого спонукала мене зовсім недавно знову навідатися у свою стару школу на Жилянській, 46, — поблизу її перетину з Тарасівською, що зберегла свій старий номер — 44.

Вулиця відома ще й тим, що в різний час на ній у минулому жили революційні народники — брати Іван і Гнат Івічіви, Є.Ковальська, М.Щедрін, відомий громадський діяч М.Драгоманов, народний артист П.Саксаганський, пізніше — композитор А.Рябов. А на будинку моєї школи десять років тому було встановлено меморіальну дошку з барельєфом однієї з її випускниць. На дошці невеликий напис: «У цій школі вчилася відважна підпільниця Тетяна Маркус». Таня прожила усього 21 рік. Під час окупації міста брала участь у київському підпіллі і на її рахунку ряд знищених фашистських офіцерів. На початку 1942 року Таню було розстріляно в Бабиному Яру.

Цілком імовірно, що колись я бачив Таню в повсякденній товкотнечі давніх своїх ровесників. Один із небагатьох нині живих учнів нашої колишньої школи також не може чітко згадати Таню. А от рідного її брата — військового музиканта — зустрічав. Після війни той у званні підполковника керував оркестром Київського військового округу.

Тісний київський світ...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Останні статті < >
Вам також буде цікаво