Київ Дінори - Соціум - dt.ua

Київ Дінори

1 липня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №25, 1 липня-8 липня

Незабаром відвідувачі Софійського собору в Києві знову зможуть споглядати стародавній град XII ст....

Незабаром відвідувачі Софійського собору в Києві знову зможуть споглядати стародавній град XII ст., де сяяли золотоглаві собори й церкви, княжі тереми, стояли садиби бояр, будівлі ремісничого люду, а біля причалів Дніпра та Почайни завмерли човни...

Сорок років тому над відтворенням образу стародавньої столиці Київської Русі почала працювати потомствена киянка — художниця Дінора Мазюкевич. Вона вчинила творчий і громадянський подвиг, подарувавши співгромадянам унікальний макет стольного граду.

В історії української культури є тільки два таких об’єкти. Над відтворенням стародавнього образу Львова працювали 15 років, але макет безслідно зник у роки Другої світової війни.

Робота Д.Мазюкевич не тільки унікальна філігранним виконанням, а й має значну наукову цінність, тому що художниця провадила серйозні дослідження, й усе в макеті відповідає стародавнім картам, масштабам, топографії місцевості. Недарма академік Рибаков заявив: «Лише тепер можна правильно судити про забудову стародавнього Києва». Макет — неодмінний учасник науково-популярних фільмів про місто, його фото прикрашає сторінки багатьох краєзнавчих видань.

Ця робота стала апофеозом життя й творчості Дінори Павлівни, яка пройшла цікавий, але й трагічний життєвий шлях.

Над відтворенням образу стародавнього Києва художниця працювала самотужки протягом восьми років. Як зважилася Дінора Павлівна на таке?

Думка створити макет Києва виникла в неї в Історичному музеї міста під час виставки картин колеги про стародавній град. Мазюкевич запропонувала співробітникам музею виконати роботу на громадських засадах. Радості музейників не було меж: такого об’єкта вони не мали (лише діорами), грошей музею на нього не давали, а тут раптом така чудесна пропозиція!

На той час Д.Мазюкевич, випускниця КХІ, учениця В.Татліна й інших корифеїв, багато років працювала художником-мультиплікатором на Київській кіностудії науково-популярних фільмів, ілюструвала книги, календарі, бездоганно володіла пензлем і ручкою. У ті часи людям, ще сповненим творчих сил, доводилося йти на пенсію точно в строк. А було ще стільки планів, нереалізованих сюжетів... і величезна любов до Києва.

Художниця жила в батьківському домі, у двох невеличких кімнатах комунальної квартири на Кудрявській (докладніше про це трохи нижче). У одній кімнаті вона тулилася сама, другу — віддала макету. У помешканні площею 12 кв. м вона мала відпрацювати 19 окремих частин макета по 0,5 кв. м кожна. У такому вигляді можна було їх вивозити, щоб у музеї скласти воєдино. Якось сусід, неписьменний п’яничка-бешкетник, порубав сокирою кілька готових частин макета, приготовлених для відправки в музей, і все довелося робити наново.

Але спочатку Дінора Павлівна засіла за видання про Київ — стародавні (М.Берлінського, М.Петрова й ін.) і сучасні (П.Толочка, Ю.Асєєва). Простудіювала понад сто книжок. Вона ознайомилася з мініатюрами Кенігсберзького та Новгородського літописів, стародавніми планами Києва XVII—XX ст. Ушакова, Меленського, Шарлемана. Постійно консультувалася з фахівцями-археологами й істориками з Академії наук: С.Килиєвич, П.Толочком й архітектором Ю.Асєєвим.

Художниця зуміла грамотно спроектувати пласкі стародавні карти місцевості на опуклу поверхню макета й створила креслення об’ємного рельєфу. Потім вона виконала ескізи макета й виліпила з пластиліну об’ємні храми. Дінора Павлівна виготовила 1200 житлових дерев’яних споруд, у тому числі крихітні криниці з журавлями, ганочки, сходи тощо. І все це мало «усістися» на своє місце на опукло-вгнутій поверхні макета стародавнього міста.

Оцінивши майстерність художниці, її гігантський труд і, нарешті, усвідомивши, наскільки її відволікають виробничі потреби від безпосередньої творчості, керівництво музею все ж роздобуло фінанси, і Дінорі Павлівні стали допомагати її колишні товариші по навчанню та колеги.

І через вісім років перед очима захопленої приймальної комісії постав золотоглавий град Київ XII ст. на зелених пагорбах. Резонанс був величезний. Про роботу художниці писали газети, часописи, її дар співгромадянам називали унікальним.

Любов до міста, української культури, почуття патріотизму Дінора Павлівна успадкувала в першу чергу від батька, потомственого почесного громадянина Києва Павла Олексійовича Мазюкевича. Випускник університету св. Володимира, правник, поет, громадський діяч. На початку ХХ ст. в умовах царського самодержавства він писав українською мовою свої твори, сповнені любові до українського народу. Їх друкували в часописах (часто під псевдонімом Павич) «Рідний край», «Літературно-науковий вісник» (1908 р.), «Рада», «Промінь» (1919 р.). У передмові до републікації поетичного альманаху «Українська муза» (у 90-х рр. ХХ ст.) видавці відзначали, що поезія Думитрашка, Морозівни, Мазюкевича, Навроцького й ін., цього «талановитого поросту української поезії», передувала приходу Павла Тичини, Максима Рильського.

Києвознавець і колекціонер Ю.Пядек, котрий склав велику картотеку забутих імен діячів української культури та політики, розповідав про активну публіцистичну діяльність Павла Мазюкевича в роки Центральної Ради. Він входив у коло української інтелектуальної еліти, дружив із художником Василем Кричевським. Саме його він попросив зробити ескіз фасаду будинку, який задумав побудувати в глибині садиби на Кудрявській, 9. У свій час садиба належала дочці професора Київської духовної академії художниці Вірі Петровій. Тут мешкала й сім’я Булгакових — у 1901 р. Мишко Булгаков звідси пішов у перший клас 1-ї київської гімназії.

Садиба розкинулася на порослому садом схилі, що спускався вниз на Глибочицю. Над обривом Павло Олексійович і вибудував свій дім під номером 8, а фасад оформив В.Кричевський в українському народному стилі. У Києві було лише кілька таких будинків із «автографом» Кричевського (на вул. Дмитрівській, училище на Куренівці), але будинок на Кудрявській і донині не охороняється державою. У свій час мешканців виселили, будинок перебудували, але фасад, на щастя, уцілів.

У страшні роки боротьби різних сил за владу в Україні Павло Олексійович пропав безвісти. У пам’яті дочки зберігся лише один епізод, коли він раптом з’явився й зник уночі, розтанувши в темряві. Вдома залишилися його фото, прекрасний портрет пензля художника С.Миронова (за визначенням Д.Горбачова), котрий усе життя висів вдома у Дінори Павлівни (після її смерті знаходиться в Музеї Булгакова в Києві), і на самому дні скрині башлик, галіфе й австрійські черевики.

Тавро «домовласниць» важким тягарем лягло в радянські роки на плечі його дружини Олени Антонівни (уродж. Штейнер, німецької дівчини, що з дипломом домашньої вчительки приїхала працювати в Україну) й юної Дінори. Прибутків будинок у ті тяжкі роки не приносив. Мати й дочка доробляли вишивкою в художній артілі. А юна студентка КХІ відчула всі тягарі переслідувань за походження (із поміщиків-дворян). Із трудом вдалося одержати диплом. Робота за фахом знайшлася в Харкові та Москві. До всіх утисків в юності, Дінорі Павлівні довелося пройти багато випробувань. У неї було два шлюби, вона п’ять разів ставала мамою, але діти гинули або з вини лікарів, або через нещасний випадок. У роки війни (1941—1945), не зумівши евакуюватися, вона, вагітна, потрапила в облаву, була вивезена в Німеччину, опинилася в концтаборі. Мабуть, вона не скористалася ні німецьким походженням, ні знанням мови. Коли Дінора народила дитину, виснажені жінки віддавали їй свої останні крихти їжі. На все життя найсмачнішими ласощами для сина залишився «супчик», що перепадав іноді в таборі. Хлопчик зростав нервовим. На уроках у київській школі він іноді починав хвилюватися й викрикувати фрази про злочинного вождя у Кремлі, певне, почуті з нічних розмов мами й бабусі. Учителі боялися такого вихованця й зрештою виключили зі школи. По дорозі додому, де вдень нікого не було, він заблукав у котлован. Водій вантажівки не зауважив його... Так пішов із життя Павлик Мазюкевич, по-своєму теж жертва війни й радянської системи.

Дінора Павлівна вражала оточуючих своєю мужністю, турботою про людей. Інтелектуалка, знавець мистецтва, вона завжди була душею товариства й несла надзвичайний заряд енергії й оптимізму.

Останнім ударом для її слабкого здоров’я стало виселення з рідної домівки, яку забирали для якоїсь контори. Похована Д.Мазюкевич (1908—1982) на Байковому кладовищі. На могилі — стела з зображенням стародавніх Золотих Воріт.

У найкращих традиціях українського меценатства Дінора Павлівна заповіла ту невелику кількість сімейних раритетів предків, що уціліли, у дарунок музеям Ханенків й Історії Києва. Фонд художниці №1048 зберігається в ЦДАМЛМ України.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво