Кіднепінг по-українському

В Україні стає дедалі більше дітей-сиріт. Порівняно з радянськими часами, кількість їх виросла удвічі і становить понад 100 тис. дітей. За даними комітету Верховної Ради з питань охорони здоров’я, материнства і дитинства, кожна 160-та дитина в країні не має власної домівки і сім’ї. Майже 60 тис. із 9,7 млн. українських дітей живуть в інтернатах. Попри це, у наших судах не перестають розглядати позови про позбавлення батьківських прав.

Процедура відсторонення одного з батьків від виховання дитини не така вже й складна. Позбавити батьківських прав, відповідно до ст. 164 Сімейного кодексу України, цілком реально, якщо батьки: 1) упродовж шести місяців не забрали маля з пологового будинку; 2) не беруть участі у вихованні дитини; 3) жорстоко з нею поводяться; 4) хронічні алкоголіки чи наркомани; 5) вдаються до будь-яких видів експлуа­тації дитини; 6) засуджені за скоєння навмисного проти неї злочину.

З цього переліку очевидно, що пункти 1, 4, 5 і 6 є вагомими підставами для відсторонення недбайливих батьків від дитини. А ось пункти 2 і 3 викликають сумніви, тому що дозволяють запросто позбавити прав на свою дитину котрогось із батьків, навіть якщо той законослухняний громадянин. Для цього слід заручатися підтримкою школи й отримати довідку, засвідчену адміністрацією навчаль­ного закладу. В ній має зазначатися, що впродовж навчального року один із батьків жодного разу не навідався в школу до свого чада, не цікавився його успіхами й не допомагав йому матеріально. Якщо ж батько, живучи окремо від дитини, проявляє завелику ретельність у її вихованні (відвідує вдома, в шко­лі, засипає подарунками), то й тоді можна вимагати позбавлення батьківських прав. Головне — довести в суді, що його присутність негативно позначається на психічному стані малюка. Інакше кажучи, своїми відвідуваннями він чинить на нього моральний тиск. А це можна роз­цінити як жорстоке поводження з дитиною (п. 3 ст. 164 СКУ). Цим поняттям у нашому законодавстві не конче означується факт фізичної розправи: достатньо привести в суд свідків, наприклад учителів зі школи, які підтвердять факт морального терору з боку батька, і суд має право прийняти рішення про відсторонення його від виховання дитини. Цікаво, що, за статистикою, позови про позбавлення батьківських прав у 99 зі 100 випадків подають матері, які хочуть захистити своїх дітей від рідного батька. І це стосується не тільки алкоголіків, наркоманів та рецидивістів...

Недавно щось подібне довелося пережити одному заслуженому артистові України, від якого після десяти років спільного життя пішла дружина, забравши з собою дитину. Ось уже більше року він не може побачити дочку. Тому що його колишня дружина стала забороняти дівчинці зустрічатися з батьком. Невдовзі йому прийшла повістка зі служби у справах неповнолітніх Оболонсь­кого району Києва з проханням терміново з’явитися на прийом із приводу виховання своєї дитини. Там перед ним розгорнули товсту папку, так звану справу. У ній збентежений тато, крім різнома­нітних скарг і заяв від своєї колиш­ньої дружини, побачив і невелич­кий аркуш паперу, де безневинним дитячим почерком було виведено кілька рядків: «Прошу відго­родити мене від мого батька, який мене переслідує. Він мені постійно дзвонить, приходить та стукає в двері. А я не хочу з ним гуляти. Тому він приходить до мене до шко­ли. Після цього я боюся спати одна вночі і ховаюся під ліжко».

За словами інспектора служби у справах неповнолітніх Михайла Кузьменка, цю заяву дівчинка писала в них у кабінеті під дикту­вання матері. Хоча вона й не має юридичної сили, її все ж таки довелося підшити до справи, щоб заспокоїти матір, яка вчинила скандал. Через місяць на підставі цієї скарги опікунська рада Оболон­ського району Києва, вирішуючи питання участі батька у вихованні дочки, винесла просто вбивче рішення — дозволити батькові, доценту Національ­ного педагогічного університету і Київської дитячої академії мистецтв, під чиїм керівництвом виросло не одне покоління молодих талантів України, ніби злочинцеві, що відбуває термін ув’язнення, бачитися з дитиною тільки щонеділі впродовж двох годин у присутності матері. Ображений батько не став миритися з таким станом справ і адміністративним шляхом, посилаючи скарги у вищі інстанції, зумів домогтися перегляду винесеного рішення. Однак чиновники, обурені претензіями батька, після двох наступних засідань опікунської ради залишили в силі своє попереднє рішення. Щоб створити видимість роботи, були заслухані обидві сторони — батька та матері дитини. На останнє засідання запросили й дочку посварених батьків. Порушивши цим усі етичні і юридичні норми, 8-річну дівчинку саму завели в кімнату, де засідали 15 серйозних дам, і влаштували їй півгодинний допит. Після чого мала вибігла в коридор у сльозах, захлинаючись в істериці. У такий спосіб представники опікунської ради вирішили довести своєму начальству слушність рішення про двогодинні побачення з батьком. Та тільки поспілкуватися з дочкою в ці відведені для зустрічей години батькові не судилося, оскільки його колишня дружина просто вирішила не виконувати рішення опікунської ради. На всі письмові звернення батька в органи опіки приходили самі відписки. Зреш­тою, батькові нічого не залишалося, як опротестувати незаконні дії своєї колишньої дружини в суді. Однак і там він зазнав фіаско. Суддя Олександр Луценко попросту відхилив позов. Підставою, хоч як це дивно, стала стаття 141 СК України, яка застерігає однакові права та обов’язки батьків перед своїми дітьми, а також стаття 151 про переважне право батька й матері на виховання дитини перед іншими особами і стаття 159 про неприпустимість перешкоджання спілкуванню з дитиною тому з батьків, хто живе окремо. Сам суддя відмовився коментувати журналістам своє рішення. Більше того, порушивши цим процесуальні норми, він не оформив у відведені законом терміни (протягом п’яти днів) свій вердикт у письмовому вигляді. Рішення було видане позивачеві через 20 днів, і тільки після того, як той звернувся з заявою до голови Оболонського районного суду...

Коли колишня дружина перестала підпускати батька до дочки, єдиним місцем, де він міг її побачити, стала школа. Спочатку дівчинка щиро тішилася зі щоденних візитів батька. Адже під час тривалих відряджень мами за кордон люблячий тато став єдиною для неї розрадою. Та з поверненням матері ситуація змінилася. Спочатку дитина всі татові подарунки, за вказівкою мами, почала демонстративно при вчителях викидати у смітник, потім і взагалі стала ігнорувати появу в школі свого тата. Викладачі школи, в якій навчається дитина, замість того, щоб якось згладити конфлікт між батьками, стали співучасниками змови проти батька.

Того дня, коли його викликали в службу у справах неповнолітніх, він, крім заяви дочки, побачив і кілька характеристик на дитину, підписаних учителями школи. Правда, текст цих документів чомусь стосувався виключно батька. Ось як класна керівниця дочки описала тривожний стан своєї учениці в той момент, коли до неї на перерві приходив тато: «…Коли батько почав заходити до школи, Настя (з етичних міркувань ім’я дочки змінено) дуже дивно на нього реагувала: боялася, ховалася і навідь (орфографію оригіналу збережено) плакала, коли батько хотів з нею спілкуватися. У Насті почалися складності у навчанні. Мати Насті переживає за психологічний стан своєї доньки».

Правда, у суді вона пояснила, що написала це під тиском матері й тільки після того, як побачила характеристику іншої вчительки, котра, не поскупившись на вислови, написала, що батько візитами у школу «морально тероризує дитину». На щастя, доноси не були офіційно засвідчені школою. Тільки завдяки цьому в прокуратурі не дали ходу справі про позбавлення батька батьківських прав на дитину. Однак усунути його від виховання дочки вдалася іншим шляхом. Спочатку були задіяні потрібні зв’язки в опікун­ській раді. Коли дійшло до суду, мати дівчинки найняла собі в захисники не кого-небудь, а голову колегії адвокатів Оболонсь­кого району. У результаті вдалося домовитися в суді з захисником батька дитини, і той без пояснення причин просто не з’явився на засідання. Коли ж освічений тато, озброївшись кодексами України, почав давати собі раду на засіданнях і без допомоги адвоката, судячи з усього, знайшли «правильний» підхід до судді. Внаслідок чого той не став зволікати зі справою й хутенько прийняв рішення відмовити батькові в позові. Піс­ля чого турботлива мати зі спокійною душею на цілих два місяці вирушила на чергові гастролі з Націо­нальним оперним театром до Японії, залишивши дитину під опікою своїх батьків. Тепер батько взагалі втратив можливість бачитися з дочкою. Оскільки суд залишив у силі рішення опікунської ради, яке, як з’ясувалося, можна безкарно не виконувати.

А тепер про головне, тобто про те, що стало причиною такої поведінки матері.

Подружжя жило у шлюбі з 1993 року. Спочатку молоді жили в одній квартирі з батьками дружини, які не злюбили свого зятя, вважаючи його фатальною помилкою своєї дочки. Щоб не заважати їм, зять домігся від держави окремої однокімнатної квартири. Але дружина не захотіла туди переїжджати з дитиною, мотивуючи своє рішення необлаштованістю житла. Не переїхала вона й після того, як у квартирі було зроблено ремонт. Цього разу причиною виявилася мала житло­площа і несправний ліфт у під’їзді. Тому, на її наполягання, квартиру треба було терміново приватизувати, продати й, доклавши виручені матір’ю чоловіка гроші від продажу квартири у Львові, купити для сім’ї просторе двокімнатне житло. На всі сумніви чоловіка дружина відповіла подачею заяви на розлучення, але штамп у паспорті ставити не поспішала, шантажуючи таким чином чоловіка. Коли той виконав її прохання, купивши на трьох бажану квартиру, дружина, не роздумуючи довго, офіційно оформила розрив шлюбу в паспорті й невдовзі без попередження пішла з дочкою до своїх батьків. Потім вона захотіла купити собі окрему квартиру й знову почала вимагати в залишеного чоловіка гроші, погрожуючи заборонити бачитися з дитиною. Коли в нього належної суми не виявилося, дружина просто подала позов у суд на поділ майна. Зрештою чоловік пішов їй на поступки, тож невдовзі вона припинила судовий процес і стала дозволяти бачитися з дитиною.

Відтоді батько жодного дня не проводив без дочки. Він, згідно зі свідченнями вчителів, відводив її вранці до школи, після занять гуляв із нею, допомагав робити домашні завдання. Але ця ідилія тривала недовго. Коли мати зрозуміла, що її колишній чоловік завоював любов дочки, відразу ж вирішила обмежити його спілкування з дитиною. На жаль, суд Оболонського району не врахував той факт, що батько, виплачуючи солідну суму аліментів, ще й відкрив депозитний рахунок на ім’я дочки в банку. До того ж уже сьогодні їй належить частина площі у двокімнатній квартирі батька. Попри це, законний батько, на думку працівників органу опіки, суду і вчителів, повинен усунутися від виховання дочки для її ж блага. Не допомогли йому ні чудові характеристики з роботи, ні державні нагороди за заслуги в галузі педагогіки. Стосовно цього у представника опікунської ради Лідії Щербини в суді виявилася оригінальна думка: мовляв, Чикатило теж був освіченою людиною, що не заважало йому по-звірячому вбивати і ґвалтувати дітей. Ось тільки вона не взяла до уваги, що маніяк Чикатило по-звірячому вбивав чужих дітей, а до своїх дітлахів плекав ніжні батьківські почуття. Боюся, що працівникові органу опіки також невідомо, що в нащадків розлучених батьків депресивні стани та суїцидальні схильності виникають набагато частіше, ніж у дітей, котрі виросли в повноцінних сім’ях. Тому, доки наші суди й соціальні служби продовжуватимуть торгувати вищими цінностями, продаючи за копійки добробут кожної дитини, яку батьки використовують у власних меркантильних інтересах, не бачити нам щасливих і світлих облич підростаючого покоління української нації.