Казкові візерунки майстра Білібіна - Соціум - dt.ua

Казкові візерунки майстра Білібіна

22 лютого, 2008, 14:38 Роздрукувати Випуск №7, 22 лютого-29 лютого

Він обожнював писані тереми, хатинки на курячих ніжках і шиті золотом сарафани. Щиро захоплювався майстерністю Пікассо-рисувальника і з задоволенням працював ночами...

Він обожнював писані тереми, хатинки на курячих ніжках і шиті золотом сарафани. Щиро захоплювався майстерністю Пікассо-рисувальника і з задоволенням працював ночами. Зажив слави бібліофіла, даючи книжки студентам, наполегливо просив не перекладати сторінки бутербродами. За бездоганно чітку лінію малюнка друзі прозвали його «Іван-Залізна рука», хоча в особистості цієї людини не було ні заліза, ні міді. Він був вмістилищем золота і срібла — щедрим на вигадку, скупим на почуття, і свято вірив у те, що можливість проявитися є лише «...у пошуках себе, а не в наслідуванні інших». І йому це, безумовно, вдалося. На початку XX століття художник Іван Білібін став творцем досі небаченого у світі мистецтва художнього полотна, візерунки якого можна було розглядати годинами.

Іван Якович Білібін народився 4 (16) серпня 1876 року в селі Тарховка, розташованому неподалік Петербурга, у сім’ї військового лікаря. Ще зі студентської лави юридичного факультету почав збирати і вивчати предмети селянського побуту, різноманітний одяг, посуд, мережива. З надзвичайною старанністю і любов’ю замальовував Білібін візерунки тканин, деталі оздоблення багатих каптанів, добротних шуб і писаних сарафанів. У ході експедицій на північ Росії 1902—1904 років за завданням етнографічного відділу Російського музею, побачивши одну з церков Вологодської губернії, він написав так: «...коли я побачив цю церкву, я відчув побожний трепет, я пошкодував, що я не велетень і не можу взяти цей милий архітектурний витвір і перенести кудись далеко, у добрий сховок». Пізніше ця захопленість старим російським стилем, побожне замилування забутою старовиною і селянським фольклором стане характерною рисою білібінської манери: його ошатні малюнки ряснітимуть десятками деталей, кожна з яких, завдяки достовірності зображення, прикрашатиме той самий барвистотканий килим «преданий старины глубокой». Через багато десятків років друг і біограф Білібіна, архітектор Григорій Климов, зауважить, що вирішальне для своєї творчості літо 1899 року цей надзвичайно товариський 20-річний юнак проведе
«...у глухих лісах Весьєгонського повіту Тверської губернії в садибі своїх друзів. Зроблені замальовки й ескізи навколишнього російського пейзажу — величезні лапи старих ялин, червоні мухомори на смарагдовому моху, тихі лісові струмки та річки, вигадливе дерев’яне різьблення на селянських дерев’яних хатинах — мимоволі наштовхують його на думку ілюструвати російські казки».

Іван Білібін справді починає малювати. З 1899 по 1902 рік створює серію із шести «Казок», виданих Експедицією заготовляння державних паперів. Його талант оцінили, білібінський стиль починають упізнавати. У різні роки Іван Якович виконує ілюстрації до «Василіси Прекрасної», «Івана-Царевича, Жар-Птиці та Сірого Вовка», «Пір’їнки Фініста Ясного Сокола», «Царівни-Жаби», «Мар’ї Морівни», «Сестриці Оленки та братика Іванка», «Казки про царя Салтана», «Казки про Золотого Півника», билин «Вольги та Микули», «Добрині Микитовича», «Іллі Муромця» й інших сюжетів. Причому в його творчості ніколи не було нічого надуманого чи наносного. І робив він усе дуже грунтовно. Навіть вже здобувши популярність і почавши викладати, він подовгу замислювався над тим, як правильно проілюструвати той чи інший твір, перечитував його кілька разів, консультувався з фахівцями (якщо була можливість — з автором), звертався до фотографій, замальовок, музейних зібрань.

Починаючи з 1904 року, Білібін займається театральними ескізами. Іван-Залізна рука із задоволенням береться за сценічні декорації, в яких використовує ті ж прийоми: ретельну деталізацію, розмаїття орнаментів, підкреслену яскравість візерунків і багатство форм. За словами сучасників, усі оперні спектаклі йому якимось неймовірним чином вдавалося перетворити на величезне строкате шатро, візерунки якого можна було розглядати годинами. Показово, що після опери «Золотий Півник», поставленої 1909 року в одному з московських театрів, вийшов навіть спеціальний альбом з найкращими білібінськими ескізами костюмів і декорацій.

У 1920 році художник емігрує з більшовицької Росії. В перші роки своїх подорожей він дуже часто працює всупереч, а не завдяки своєму бажанню. Так, потрапивши до каїрського табору для біженців, де панували злидні й тиф, він, аби вижити, береться за рекламу тютюнових виробів. Утім, дещо пізніше його матеріальне становище помітно поліпшиться — на нього як із рогу достатку посиплються замовлення багатих грецьких колоністів.

Білібін багато подорожує: Верхній Єгипет, Ніл, Долина царів, знаменитий Луксорський храм. Одним із перших європейців побачив щойно відкриту гробницю Тутанхамона... Перед ним миготять поселення, країни, міста. Він дихає на повні груди і творить, творить, творить. 1923 року вдруге одружується.

Париж прийняв Білібіна у свої обійми 1925 року і не відпускав аж до 1936-го. Французький період життя митця був не менш плідним, аніж час, проведений у пісках поруч зі світом арабських фресок. Книжкові прикраси, обкладинки, екслібриси, плакати, листівки, сценічні костюми, декорування сцени — він працював, але дуже часто його роботам бракувало широти, підживлення природою і величезних лап старих російських ялин. Його життя затьмарювало і те, що рік у рік видавці дедалі наполегливіше пропонували йому змінити прізвище на більш благозвучне. На такі пропозиції він завжди реагував досить гостро. І дуже може бути, що для людини, котра щиро кохалася на історії, культурі і традиціях своєї країни, це була далеко не остання причина, що спонукала його залишити столицю європейського бомонду і ступити на територію Радянської країни. «Я вже кілька років мрію повернутися на батьківщину і працювати для неї за моїм фахом... Асимілюватися з іншим народом я не можу» — пише він 1935 року Ісааку Бродському, котрий очолював тоді Академію мистецтв. І вже з 1936-го опиняється в Ленінграді. Викладацька діяльність, робота над розвитком оформлення книжки, театральні декорації — життя вирує, наповняється новими формами.

…Ленінградська блокада. Івану Яковичу Білібіну пропонували евакуюватися разом із сім’єю, але він відмовився. Працював. У жовтні 41-го разом з іншими професорами та викладачами перейшов у будинок Академії мистецтв (квартира була майже повністю зруйнована). Жили всі разом. На початку грудня був присутній на захисті дипломних робіт тих художників, яких на півтора-два місяця вдалося викликати з фронту. Потім був блокадний Новий рік. Він написав гарного вірша. До останньої хвилини працював. У ніч із 7 на 8 лютого його не стало...

«По-перше, я не якийсь знаменитий старий майстер, щоб збирати кожен шматок паперу з його начерком, — писав він своєму другові Климову ще 1939 року напередодні 40-річного ювілею творчої діяльності, — а по-друге, це все ж іще, сподіваюся, не буде моя посмертна виставка, де взагалі роблять мертвому митцеві ведмежу послугу, виставляючи іноді те, що він забув розірвати чи взагалі знищити...». У спадщині Івана Яковича Білібіна не виявилося ні того, що слід було б рвати, ні того, що могли б безболісно і тихо знищити...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №47, 7 грудня-13 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво