Каторжани постмодерну: субкультура футбольних фанатів - Соціум - dt.ua

Каторжани постмодерну: субкультура футбольних фанатів

19 серпня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №32, 19 серпня-26 серпня

Футбольне насильство, яке довго вважали суто англійською хворобою, стало звичним явищем і для інших європейських країн...

Футбольне насильство, яке довго вважали суто англійською хворобою, стало звичним явищем і для інших європейських країн. Звісно, насильство серед уболівальників таке ж давнє, як і сам футбол, але рух футбольних хуліганів (або хулс чи ультрас) — порівняно нове явище, яке вже є невід’ємною частиною європейської фан-культури. Хоча офіційно хуліганська культура заперечується, ігнорувати її неможливо. Хуліганство у сучасному футболі набрало нечуваного поширення. Ідея футбольного насильства піднялася на новий рівень. Попри це хулігани все ж таки становлять меншість уболівальників: 95% із мільйонів людей, що відвідують стадіон, зроду нікого не вдарили. Фільм «Фанати» Ніка Лава, як і роман «Фабрика футболу» Джона Кінґа, за яким він був знятий, свідчать: явище футбольного насильства має набагато глибші соціальні корені, ніж здається на перший погляд.

За словами британського письменника Ніка Хорнбі, автора відомого роману «Футбольна лихоманка», футбол — це не розвага і не спосіб відходу від дійсності, а особливий світ, що, звичайно, не заперечує пов’язаності футболу із соціально-економічними умовами. Ми часто навіть не зауважуємо, наскільки футбольне мислення врізалось у суспільну свідомість — скажімо, яка величезна роль футбольних клубів у місцевих спільнотах. Писати про футбол менш за все потрібно з позиції сноба, який підлаштовується під «рубаху-парня», — як от теперішні інтелектуали-неомарксисти, що полюбляють прикидатися представниками робітничого класу, але при цьому не здатні зачепити своєю критикою справжні травматичні місця тієї чи іншої владної системи.

До речі, ця ж логіка, яка визначає, на що комфортніше звертати увагу, властива і двом найбільшим катастрофам ХХІ століття — терактам у США та цунамі у Південно-Східній Азії, які яскраво характеризують різницю між «першим» і «третім» світом. 11 вересня вважається ключовою датою, поворотним пунктом — стільки уваги не привертала до себе жодна подія за всіх часів і народів. Того дня у Нью-Йорку загинуло близько трьох тисяч людей. 26 грудня 2004 року, у день повторних українських виборів, стихія в Азії забрала близько 300 тисяч життів — у сто разів більше, але уваги до цієї події було у стільки ж разів менше.

Отже, чому саме футбольні фанати вирізняються своїми насильницькими акціями? Футбол однозначно є ініціативою більшості — на противагу, скажімо, елітарному, холодному і недемократичному тенісу. Це найжорстокіша гра, найбільш смертельний вид спорту: груба тілесність, силові прийоми, травми, по ногах б’ють нещадно, з особливим смаком — усе це заводить уболівальників. Одне слово, атмосфера на стадіоні насичена чоловічим духом. Любов хуліганів до футбольної команди є лише приводом для боротьби: вони йдуть на матч не вболівати, а битися за свій клуб з іншими хулс. Можна навіть сказати, що коли говорять про футбольне насильство, то до чого тут футбол? Насамперед важлива бійка, тому виконання спектаклю перед камерами хулігани залишають звичайним фанам. Часто поза увагою ЗМІ залишається те, що фанати влаштовують бійки подалі від них і без зайвого шуму. Тому одягаються вони пристойно, аби легко змішуватися з натовпом. Атрибутики чи символіки в хуліганів немає — ніяких клубних шарфів чи футболок відповідних кольорів. Їх вирізняє лише одне — нетерпимість.

Героям фільму Ніка Лава насильство приносить найбільше задоволення — більше, ніж секс, наркотики чи гроші. Це своєрідна інтимність — шукати насолоду у різких нервово-фізичних струсах. Коли сексуальні втіхи набридають, індивід звертається до утіх жорсткості: фізичне насильство — крайній прояв індивідуальності — з’являється після похоті. Жити повним життям, відчувати себе реальним, живим — це бити інших і бути побитим. Така тілесність схожа на практику каттерів, які стверджують, що почуваються справді живими тоді, коли ріжуть себе і тече кров. Ми взагалі сприймаємо все в модусі нечутливості до тілесного досвіду — чужий реальний біль спостерігається нами в режимі відеофільму, байдужим кліпованим поглядом. Тому бійки футбольних фанатів, як і деякі прояви боді-арту, пов’язані з муками тіла чи практикою пірсингу, порізів, рубцювання, вживляння імплантів під шкіру можна зарахувати до спроб виходу із тупиків сучасності. Тіло сьогодні залишилося єдиним об’єктом, над яким індивід все ще зберігає владу завдяки безпосередньому доступу до «внутрішнього світу» через кров і біль. Тіло продовжується з того місця, звідки воно поранене, де відчуто шок та імпульс дії. Тіло — це те, що зачіпають, що мучить і болить реальними чи фантомними болями. Тіло стає останнім оплотом людини, в ньому намагаються знайти місце Реального. Тіло як матеріал, інструмент, прийом…

Пафос героя роману «Фабрика футболу» справді гостро соціальний: «Ми гірші за негрів, тому що жоден політик не заступиться за білого хулігана. Ми — викинута системою меншість, що вийшла з-під контролю. Ті, хто при владі, не можуть нами маніпулювати. Ми — це те, що багаті ненавидять, а нетряні соціалісти не можуть прийняти». Але цей пафос сліпий до того, що агресія та екстремізм завжди були комерційно вигідними і корисними. Сьогодні агресія теж в моді. В організованих хуліганах зацікавлені ті, хто має відношення до політики чи прибутків від футболу, адже радикальні фанати — також сегмент суспільно-політичного ринку. Фактично хулігани — частина заперечуваної ними рекламної кампанії. Вони потрібні насамперед реакційним політичним силам. Частина хуліганів відверто сповідує ультраправі погляди, тому расистські та неофашистські настрої давно є проблемою європейських стадіонів — очевидно, через те, що хуліганство стало вираженням переважно невдоволених і розчарованих білих. Але фанат — це не обов’язково бритоголовий підліток із бідного району, який виріс без сім’ї. Це друге життя для багатьох. Однак все-таки хуліганство і расизм — різні речі. Якщо з расизмом попри всі його новітні мутації і ведеться боротьба, то з хуліганством боротися важче через стрімкий розвиток фан-культури.

Конкурували за футбольних фанатів і бренди: такі марки, як Slazenger, Ralph Lauren, Burberry, Stone Island, Burton та інші стали їхніми невід’ємними атрибутами. Деякі компанії навіть намагалися випускати спеціальний хуліганський одяг (марки Pitbull, Hooligan, Category C)! Медіа переважно представляють тільки один бік проблеми футбольного насильства — вину фанатів, уникаючи при цьому теми поліцейської жорстокості. Як твердить англійський письменник, відомий спеціаліст у цій сфері і визнаний авторитет у боротьбі з футбольним насильством Дуґі Брімсон, більшість ультрас вважають найгрізнішою та небезпечною групою, з якою вони можуть зіштовхнутися, людей в уніформі, чудово озброєних для будь-якої бійки. Взагалі поліцейська боротьба з хуліганами — один із засобів демонстрації суспільству, як жорстоко може влада поводитися із «антисоціальними» верствами. Це ще раз доводить, що насильство — надзвичайно цінний товар, яким можна торгувати і з якого можна користати.

Один із «Фанатів» каже, що він «по вихідних товче пики», бо не хоче, як інші, визнавати цей кошмар, який видають за суспільну норму. Тобто мотивація в тому, щоб відкинути теперішню соціально-ідеологічну ситуацію, яку визначає головний принцип капіталізму: або ти йдеш, або тобі кінець. Капіталізм — це перманентна боротьба за успіх, боротьба без кінця, і бійки футбольних хулс — буквальне її унаочнення, демонстрація у всій її радикальності. Насильство хуліганів — це реакція на психосоціальну роздробленість, тиск повсякденної конкуренції на життя, наповнене виснажливою роботою на автопілоті і порожньою споживацькою культурою. Пригадаймо відомі слова Маргарет Тетчер про зникнення класової системи: «Нині більше немає класового суспільства. Тепер є тільки індивіди та їхні сім’ї». Отже не дивно, що можливість заявити про свою приналежність почав надавати футбол, замість класів з’явилися моби — організовані фанатські об’єднання, а самоідентифікація відбувається через хуліганізм, — адже прагнення хоч якоїсь солідарності все одно залишається.

Раймон Арон казав: людство ще не виробило такої політичної моделі, яка передбачала б одночасний прогрес свободи і рівності. Суспільства, які проголошували свободу, часто порушували принцип рівності, і навпаки. Саме тому Робесп’єр наполіг на введенні у девіз республіки слова «братерство»: він розумів, що свобода і рівність — поняття, які суперечать одне одному, і потрібно ввести третє. Хіба не через потребу братерства футбольні фанати організовуються в моби, а герої роману Чака Паланіка створюють бійцівські клуби? Хіба не потреба відчувати спільну приналежність спонукає людей відвідувати нью-ейджівські групові сеанси і визначає логіку такого культурного явища, як тусовка? На відміну від холодної абстракції капіталістичної суб’єктивності, що дозволяє тримати іншого на дистанції, бійка усуває цю дистанцію, прориває монадичну замкнутість індивіда. Але ця ризикована і сумнівна стратегія регресує до протофашистської логіки насильства, яке об’єднує чоловіків, до традиціоналістських спільнот, що нібито відроджують на практиці братерство і надають сенс поняттю колективності. Зрештою, чим є «ритуальні повстання» футбольних фанатів, як не спробою задовольнити потребу в колективному тілі!

Насправді ж насильство хулс є захисним рефлексом, що приховує нездатність справжнього втручання у соціальну тканину. Його інтенсивність — це симптоматична реакція на несвідоме розуміння втраченої революційної можливості й водночас доказ від супротивного існування визвольних можливостей. Як каже Жижек, упущений революційний шанс може виходити назовні у приступах жорстокості. Така трансгресія не руйнує систему і не приводить до емансипації. Це не антиінституційна реакція, не політичний акт, а псевдобахтініанська карнавальна діяльність, в якій ритм повсякденного життя лише ненадовго («по вихідних») призупиняється. Фактично футбольні хулігани дозволяють, щоб їм вказували, кого вони мають ненавидіти, скеровували їхній гнів та агресію. Уникаючи проблематизації цих речей, вони калічать одне одного заради спорту, фундаментом якого є те саме розпалювання конкуренції, безглузде витрачання ресурсів та енергії. Футбольне насильство як відволікаючий сурогат ігнорує свої ж основні проблеми, а глибинні причини продовжують вирувати…

…Обшукані при вході службою безпеки, обгороджені, як у концтаборі, зусібіч сіткою, оточені озброєними поліцейськими, футбольні фанати дивляться на те, як по зеленому прямокутнику бігають 22 мільйонери, і шаліють.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №18, 18 травня-24 травня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво