Катинський розстріл та його передвістя: чи вже настав час «перегорнути» ці сторінки історії? - Соціум - dt.ua

Катинський розстріл та його передвістя: чи вже настав час «перегорнути» ці сторінки історії?

16 квітня, 2010, 15:43 Роздрукувати Випуск №15, 16 квітня-23 квітня

Трагічна загибель президента Польщі примусила весь світ іще раз згадати про лиховісну Катинь — село під Смоленськом, яке стало символом сталінських злочинів проти польської еліти...

Трагічна загибель президента Польщі примусила весь світ іще раз згадати про лиховісну Катинь — село під Смоленськом, яке стало символом сталінських злочинів проти польської еліти. Хоча саме в Катинському лісі було розстріляно близько 4,5 тис. поляків, назагал у 1940 р. за наказом членів політбюро — Й.Сталіна, В.Молотова, К.Ворошилова, А.Микояна, М.Калініна, Л.Кагановича, Л.Берії — було забито понад 22 тисячі представників польської еліти. Причому це далеко не остаточна цифра і не всі місця поховань іще знайдено. Офіцери становили серед загиблих меншість. Здебільшого це були представники польської інтелігенції — лікарі, вчителі, поети і письменники, інженери, вчені та викладачі вишів, мобілізовані до армії під час війни. Основна провина цих людей полягала в тому, що сталінське керівництво сприймало їх як «невиправних» — як таких, що не бажали й ніколи б не стали уповні лояльними до комуністичного режиму.

Чи далеко від України у просторі і часі знаходиться Катинь? Ні, бо це також і наша історична пам’ять, це також і наш біль. І річ не лише в тому, що серед загиблих у Катині були й етнічні українці, і не в тому, що аналогічні злочини було вчинено й на українських землях у таборі військовополонених у Старобільську на Луганщині, у в’язницях Києва, Херсона, Харкова та Західної України. Сумна спадщина Катині — безкарність злочинців і відсутність суспільного співчуття та спокути за комуністичні злочини, які насправді нічим не різнилися від засуджених Нюрнберзьким трибуналом нацистських злочинів.

«Катині» доби Радянсько-польської війни 1939 р.

У радянські часи створили міф про Радянсько-польську війну 1939 р. як такий собі безкровний «визвольний похід» — ідилічний «золотий вересень». Насправді для певних соціальних та етнічних прошарків населення Західної України (Східної Польщі) радянська інвазія перетворилася на кривавий жах. Ідеться, зокрема, про польських військовослужбовців, які загинули не на полі битви, а внаслідок воєнних злочинів, вчинених радянськими військами. За підрахунками автора, з числа 3,5 тис. польських військових втрат цього періоду, не менш як 15% становили жертви розстрілів без суду і слідства полонених. Така жорстокість і нехтування всіма воєнними законами та мораллю спричинені, з одного боку, низьким рівнем військової дисципліни і поганим керівництвом радянськими військами, а з іншого — стали логічним наслідком пропагандистської війни проти Польщі, що її більшовицька країна ніколи й не припиняла.

Антипольські настрої, які плекалися в СРСР від початку 20-х років, були до певної міри сублімацією за поразку в Радянсько-польській війні 1920 р.,
внаслідок якої вкотре провалилася спроба роздмухати світову революцію, а сама Росія втратила частину своєї імперської спадщини.

У міжвоєнний період радянська пропаганда відтворила на новому класовому ґрунті давній історичний образ Польщі — одного з головних ворогів Росії. Проте наприкінці 1930-х рр. тиражовані в численних книжках і кінофільмах образи польських «пса-офіцера», жорстокого й безжального жандарма, «кровопивці і запеклого класового ворога ляха-поміщика» набули справжньої демонізації. Антипольські настрої, наприклад, виразно домінували в опері «Іван Сусанін», яка з’явилася на радянській сцені в 1939 р.,
а полонофобську кінострічку «Мінін і Пожарський» навіть придбала для власних агітаційних потреб націонал-соціалістська Німеччина.

На мітингах радянських військ, що передували радянському вторгненню в Польщу, також підігрівалися антипольські настрої, хоча вони й були замасковані під гасла «класової боротьби» і «за визволення братів-українців та білорусів». Тож і не дивно, що з початком воєнних дій радянські військовослужбовці — командири і комісари, а також і червоноармійці — почали перебирати на себе роль «месників за народні страждання» та «карального меча правосуддя». Наслідком цього й стали незаконні розстріли поляків, які тривали впродовж усієї Вересневої війни 1939 р.

Практично з перших днів походу радянське військово-політичне керівництво не лише ставило перед підлеглими завдання виявляти й нейтралізувати класових ворогів, передусім польських офіцерів, а й подекуди безпосередньо брало участь у цьому. Приміром, у Гусятині червоноармійці 153-го кавполку наразилися на обстріл з вікон поміщицького будинку. Тоді начальник політуправління РСЧА Л.Мехліс запропонував знести будинок вогнем артилерії, що й було зроблено. На місці бою залишилися тоді тіла 15 офіцерів. Член Військової ради Українського фронту М.Хрущов після здобуття Львова відверто дорікав начальнику особливого відділу Українського фронту Міхеєву за те, що досі «немає жодного розстріляного». Останній виправдовувався, що в Золочеві вже розстріляно 12 осіб, а «без діла», мовляв, чекісти не стріляють. Останнє, як свідчать численні архівні документи та спогади очевидців, не відповідало дійсності: «без діла» поляків знищували не лише чекісти, а й військовослужбовці РСЧА.

Один поляк згадував, як 27 вересня його серед інших майже п’яти тисяч осіб було захоплено в полон під час бою в районі Грубежів—Замостя. Українська міліція й військові одразу почали вишукувати серед полонених польських офіцерів, сержантів, поліцейських. Виявлених було розстріляно прямо на очах у полонених. Загалом було вбито шістьох офіцерів, вісьмох сержантів, 150 поліцейських.

Полонених поляків нерідко вбивали і під час тримання під вартою. Так, у Підгорцях Золочівського повіту в полоні опинилося до 500 поліцейських і офіцерів, яких тримали у міському залі. 18 вересня ввечері за те, що поляки виглядали з вікон, по будівлі з кулеметів було відрито вогонь, який тривав майже півгодини. Червоноармійці також жбурляли у вікна гранати. Під час цього побоїща загинуло кілька десятків людей.

Офіцерська або жандармська форма також апріорі могла стати смертним вироком для людини. 26 вересня батальйонний комісар 125-го артполку 81-ї стрілецької дивізії Минєєв під час перевірки возів із біженцями та польськими солдатами, які поверталися додому, побачив на декому жандармську форму. Він так «перейнявся класовою ненавистю», що наказав розстріляти полонених (начебто «за опір»), що й було зроблено на очах усієї колони біженців.

28 вересня було захоплено в полон тиловий загін КОП (корпусу охорони прикордоння). Спочатку офіцерів і сержантів відокремили від інших полонених. У цій групі опинилися капітан Мокуліньський з полку «Давідгродек» і відставний морський офіцер Бродовський. Радянський командир наказав Мокуліньському відрекомендуватися, після чого зі словами «це навчить тебе бути професійним офіцером», вистрелив йому з пістолета в голову. Марно Бродовський намагався пояснити, що він одягнув стару військово-морську форму і хотів дістатися Гдині, де живе його родина. Його було вбито в той самий спосіб.

Дехто з польських жовнірів постраждав через те, що на фотокартках військових посвідчень особи був одягнений у парадну форму з аксельбантами, що їх радянці сприймали за офіцерські відзнаки. Прочитати латиницею в документі, що перед ними рядові солдати, червоноармійці і командири РСЧА, зрозуміло, не могли. Тому, не довго розбираючись, просто вбивали полонених.

Одним із поширених способів ідентифікувати особу при відсутністі документів і форми був огляд рук полонених, позаяк вважалося, що всі офіцери — ледарі, і їхні руки мають бути білими, не натрудженими фізичною працею. Виявлених «білоручок», серед яких, наприклад, могли були вчителі, нещадно били прикладами й часто вбивали просто на місці.

Польські офіцери зазнали під час радянської окупації й чимало принижень. Скажімо, в полоні їм зрізали ґудзики з галіфе, щоб запобігти втечі. Траплялося, що полонених примушували дивитися радянські фільми з
антипольськими сюжетами тощо.

З поляками-«поміщиками» також довго не церемонилися. Наприклад, 21 вересня молодший політрук 15-го стрілецького корпусу Загорульський у с. Олександрівка застрелив у ліжку хворого польського поміщика, якого саме оглядав лікар. Характерний випадок стався і на контрольному пункті поблизу Тернополя. Там було затримано двох невідомих — як зазначалося, батрака і куркуля за соціальним походженням. На запитання червоноармійця, що робити із затриманими, начальник політвідділу 24-ї танкової бригади батальйонний комісар Березовський відповів: «Батрака — відпустити, а куркуля — розстріляти».

Класовими ворогами радянські вояки вважали і ксьондзів. Деяких з них вбивали ще під час воєнних дій. Якось у районі Бережан у бік військових пролунав постріл, після чого хтось вигукнув з натовпу: «Мабуть, це ксьондз». Не довго розбираючись, ксьондза розстріляли, покинувши лежати на дорозі. Але він був іще живий, і тоді червоноармійці почали вправлятися на нещасному як на мішені для стрільби...

Мотиви жорстоких убивств не варто шукати лише на класовому ґрунті. Нерідко радянські солдати розстрілювали полонених, щоб помститися за збройний опір. Російська дослідниця Н.Лебєдєва нарахувала до 20 місць, де Червона армія незаконно розстрілювала польських полонених. Приміром, після здобуття міста Гродно, розлючені спротивом радянські військові, розстріляли 300 польських солдатів. Подібне сталося і в Тернополі, причому тут убивали всіх поляків, а не лише офіцерів. Жахливий випадок стався 27 вересня 1939 р., коли за наказом командира батальйону старшого лейтенанта Булгакова і старшого політрука Кондюрина (44-та сд) червоноармійці розстріляли з гармати (!) захоплених у бою в полон 15 польських кавалеристів. Їхні трупи покинули в полі просто неба.

Показово, що відразу ж після закінчення «визвольного походу», військовий прокурор 6-ї армії Нечипоренко написав на ім’я Й.Сталіна і К.Ворошилова лист «Про неправильні дії деяких осіб начальницького складу під час бойових дій на території Західної України, внаслідок яких мали місце випадки розправи над офіцерами і чинами поліції колишньої
Польської держави, а також над окремими особами з цивільного населення». Прокурор повідомив, що 20 вересня 1939 р. військова рада 6-ї армії, отримавши інформацію про напад польського загону та його розправу з місцевим населенням, не розібравшись із ситуацією, наказала «всіх виявлених ватажків банди, погромників, піддати вищій мірі покарання — розстрілу впродовж 24 годин». На виконання цього наказу, писав прокурор, було розстріляно без суду і слідства дев’ятьох осіб. Нечипоренко наполягав, що таке «рішення, прийняте Військовою радою 6-ї
армії, могло бути сприйняте підлеглими як сигнал до спрощення форми боротьби з бандитами». Прямим наслідком цього, вважав прокурор, стало те, що лише в частинах 2-го кавкорпусу 6-ї армії було встановлено до десяти випадків самочинних дій начскладу різних ступенів стосовно затриманих польських «бандитів».

Поблажливе ставлення військового керівництва до означених прокурором злочинних дій втілилося в наказі наркома оборони СРСР від 10 листопада 1939 р. У ньому зазначалося, що «у вчинках винних у незаконних діях не було знайдено умисної волі, що все це відбувалося в умовах бойових дій і гострої класової та національної боротьби місцевого українського і єврейського населення з колишніми польськими жандарми та офіцерами і що віддане розпорядження стало результатом помилки й непорозуміння». Командуванню 6-ї армії та командирам низки частин за незаконні дії на території Західної України було винесено догани, на когось було накладено дисциплінарні стягнення. І все.

Вочевидь, інакше бути не могло, адже натхненниками та організаторами цих злочинів було саме вище військово-політичне керівництво СРСР. Розпочаті ж на західноукраїнських землях у вересні 1939 р. репресії та терор проти місцевої польської еліти стали передвістям Катинської трагедії, яка, так само як і військові злочини РСЧА доби «золотого вересня», пізніше приховувалася та замовчувалася.

Приховування, визнання злочину без спокутування

Катинь — символ не лише сталінського злочину, а й суцільної брехні, яка десятиліттями акумулювалася довкола неї. У грудні 1941 р. на запитання прем’єр-міністра — генерала Сикорського, де ж поділися полонені польські офіцери, Сталін відповів, що, напевно, вони втекли до японців у Маньчжурію.

У квітні 1943 р. німці офіційно повідомили, що знайшли під Смоленськом могили польських офіцерів, розстріляних «совітами». Кремль негайно назвав це «геббельсівською пропагандою», звинувативши самих німців у розстрілі польських офіцерів.

Після звільнення Смоленська в СРСР було створено спеціальну комісію на чолі з головним лікарем Червоної армії Бурденком, яка також «підтвердила» злочин німецько-фашистських окупантів проти поляків. Однак спроби Сталіна «юридично закріпити» відповідальність німців за катинський розстріл і в такий спосіб «закрити» неприємну для СРСР тему в Нюрнбергу не пройшли.

В наступні десятиліття радянське керівництво старанно приховувало правду і навіть вдавалося до цілеспрямованої дезінформації, аби відвернути увагу від звірств НКВС у Катині. Деякі сучасні дослідники висловлюють гіпотезу, що, можливо, білоруська Хатинь стала місцем меморіалу тому, що її назву легко сплутати з Катинню. Вони мотивують свої припущення тим, що в Білорусії багато інших, значно більших за кількістю жертв місць, спалених нацистськими каральними експедиціями.

Першим тему Катині у період гласності порушив М.Горбачов. Він передав низку архівних документів про трагедію, генералові Ярузельському. Пізніше Б.Єльцин вручив президентові Польщі Л.Валенсі копію наказу Сталіна і Берії від березня 1940 р. про застосування вищої міри покарання проти поляків. Б.Єльцин вибачився перед поляками і в 1994 р. наказав Генеральній військовій прокуратурі РФ порушити кримінальну справу. Вочевидь, виконання цієї вказівки могло б стати прецедентом застосування нюрнберзьких принципів проти сталінських злочинців, і це стало б потужним кроком на шляху до подальшої демократизації Росії. Але цього, на жаль, не сталося. Із приходом до влади президента В.Путіна «катинську справу» було «заморожено», важливі архівні документи, які стосувалися злочину, знову виявилися недоступними. Під час офіційного візиту до Польщі в 2004 р. російський президент жодним словом не згадав про Катинь, явно демонструючи, що для нової Росії цю «стару справу» вже вичерпано. Спадкоємцям убитих польських офіцерів було відмовлено у компенсації за моральну і матеріальну шкоду, хоча та компенсація була б символічною. Що ж до військових злочинів, учинених проти сотень польських військовослужбовців під час «визвольного походу» 1939 р., — злочинів, які по суті стали передвістям Катині, то про них і досі практично нічого не відомо.

Постає питання: чи потрібно сьогодні в Україні говорити й писати про все це? Чи, можливо, політики та історики мають перегорнути «неприємну сторінку» й більше звертати увагу громадськості на «позитиви» минулої війни — оспівувати героїзм, великі перемоги тощо. Навряд чи, адже перекіс у бік «ідеалізації війни», легітимація брехні, замаскованої під «повагу до ветеранів-переможців» наша країна пережила ще в радянські часи. Правда про злочини війни, визнання цих злочинів і їх спокутування — єдиний шлях до звільнення від залежності, шлях до свободи і демократії, коли найвищою цінністю є людина, а не політична доцільність, за якою зрештою завжди ховається брехня.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №6, 16 лютого-22 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво