Карнавальна дочка. Харківський будинок, де провела дитячі роки Людмила Гурченко, знищено. Зате в школі, де колись навчалася акторка, присутній її «віртуальний образ»

Сьогодні — ювілей у Людмили Гурченко, як і раніше однієї з найпопулярніших кіноактрис пострадянського простору. Її головні фільми всім відомі, вони часто на телеекранах («Карнавальна ніч», «П’ять вечорів», «Двадцять днів без війни», «Улюблена жінка механіка Гаврилова», «Вокзал для двох» тощо). Її естрадні виступи теж постійно в ефірі... Гурченко для багатьох немов осколок «великої епохи», яка народжувала й пропагувала зірок не примарних, а справжніх. Мабуть, після глобальної слави Любові Орлової в СРСР не з’явилося більш популярної кіноактриси, ніж Гурченко. І в цьому феномені запорука як артистичної майстерності Людмили Марківни, так і її медійних технологій (книжки, інтерв’ю, зміни іміджу). Як відомо, Гурченко родом з України, із Харкова — про рідне місто та про сім’ю вона чудово написала в «Моєму дорослому дитинстві». З Україною також пов’язано й кілька ранніх фільмів акторки — «Гуляща» (в Івана Кавалерідзе) і «Роман і Франческа» (у Володимира Денисенка). Та ця ювілейна розповідь — усе-таки «екскурс» по харківських стежках «нашої Люсі», як донині її величають харків’яни.

«Харків, Харків, де твоє обличчя?» — вигукував колись один відомий поет, але зовсім з іншого приводу... У Харкова, втім, усе-таки є два обличчя та два імені, якими городяни пишаються безмірно. Це Клава й Люся.

Клава — Клавдія Іванівна Шульженко, Люся — Людмила Марківна Гурченко. Музей Шульженко в Харкові відкритий давно, хоча і не в тому будинку, де колись жила співачка. Будинку, де провела дитячі роки «наша Люся», на жаль, немає... Та ймовірно, що й «Люсин музей» колись з’явиться в Харкові, який визнав її почесним громадянином.

Школа, де колись навчалася Людмила Марківна, тепер не школа, а Маріїнська гімназія, до неї повернулася назва, якою в радянські роки не дуже пишалися. Сьогодні тут не багато людей можуть назвати знамениту ученицю по імені. Сама Гурченко говорила нещодавно, що після еміграції її кращої подруги в Ізраїль, нікого з близьких у Харкові вже не залишилося.

Ветеран школи, колишня вчителька англійської мови Ольга Олександрівна Даниленко, дотепер береже Люсин учнівський зошит із домашніми завданнями. Згадує, що англійська у повоєнні роки вважалася кращою за німецьку, але вчили лише правила, які потрібні для письмового перекладу, розмовну мову практикували мало.

Якщо шкільний зошит Гурченко не відрізнити від інших, сама вона в останні роки навчання виглядала не так, як усі. Поняття моди тоді було відносним, і модницею Люсю назвати було не можна. Однак мама намагалася одягти її гарніше за інших, підкреслити тонку талію, підібрати кольори різних деталей одягу. І виходило справді, як на картинці! Люсин артистизм теж впадав у вічі. Навіть у хорі вона виглядала солісткою. А навчалася так собі... Могла не підготуватися до уроку після танцювальних репетицій чи співанок. Потім поспіхом надолужувала згаяне. На зоряну хворобу не страждала. Вже після початку навчання в Москві, приїжджаючи ненадовго додому, забігала до школи, виступала на вечорах...

У класі, де колись стояла Люсина парта, сьогодні кабінет інформатики. На екрані комп’ютера можна побачити віртуальну Люсю (знімок, де вона в групі випускниць, — звідси). А з загратованого нині вікна першого поверху видно картинку, описану акторкою в «Моєму дорослому дитинстві». Директор гімназії Леся Михайлівна Зуб каже, що Гурченко заходить в школу під час кожного приїзду в Харків. Щоб уникнути звичної цікавості, Людмила Марківна з’являється тут не тоді, коли подивитися на неї збирається юрба, а на день або годину раніше, ніби на конспіративну явку. У своєму колишньому класі в неї якось з’явилося таке натхнення, що вона прочитала напам’ять українською цілу сторінку з Коцюбинського! Чим викликала загальне захоплення — із голів нинішніх випускників шкільна програма зникає набагато швидше. Зі сміхом згадувала відповідь вчительки історії на запитання про те, хто така куртизанка (знайшла ж таке слово в романі Джованьолі «Спартак»!): це партизанка, але в Стародавньому Римі.

Найсокровеннішими для неї завжди залишалися спогади про Харків, де майбутня артистка, за її словами, прожила «величезне сімнадцятирічне життя».

Коли я переїхала до Москви, у мене часто були головні болі, я часто була неуважною і непунктуальною. Я нітилася, на мене нападала настороженість від відсутності любові, тепла й прихильності. Я відірвалася від рідного дому. Від тата, від мами, від школи, від Харкова. Я відчувала справжню потребу в увазі та симпатії. Не вистачало любові…

Людмила Марківна була «штучно» розлучена з рідним Харковом на кілька десятиріч. Причиною цього, як з’ясувалося через багато років, була нетактовна фраза одного журналіста, надрукована в харківській пресі. Адже тоді легко знаходили привід дорікнути молодим артистам у легковажності та безідейності. Пізніше причина стала забуватися, але глуха образа залишилася. І збільшилася, тому що під час вимушеного творчого простою і важкого періоду в особистому житті земляки не виявили до «своєї Люсі» хоча б інтересу, не кажучи вже про моральну підтримку.

Лише десять років тому в Харкові розпочалася кампанія з повернення «блудної дочки» на рідну землю. У ту пору терміново були потрібні національні герої, які вийшли з її надр, таланти, вирощені на українському грунті. А Харкову, котрий, як і раніше, відчував синдром «першої столиці», вдвічі більше було потрібно підтвердження власної значимості. Гурченко ідеально відповідала цим критеріям. Та й чисто по-людськи її обожнювали.

— Лежу якось хвора, погано мені, — розповідала згодом Гурченко, — і думаю: невже так і помру, не побувавши в Харкові?!

І тоді почали готувати її «велике повернення».

Переговори з Гурченко колишній мер Євген Кушнарьов доручив Костянтину Шердецу, на той час начальнику міського управління культури, який був не виконавчим апаратником, а людиною творчою. Саме в надрах міського управління культури виникла ідея про створення Міжнародного клубу земляків. Так пожвавилися контакти з колишніми харків’янами Вадимом Мулерманом, Наталею Фатєєвою, Ніною Руслановою, Євгенією Мірошниченко, Валерієм Фокіним, Аркадієм Ініним, Олексієм Петренком, Оленою Яковлевою, Володимиром Крайнєвим, Тетяною Гринденко... До кампанії під кодовою назвою «Люся» підключився інший мер — Михайло Пилипчук. Вони з Гурченко по-справжньому подружилися. Пізніше ці приятельські узи як у спадщину були передані новому міському голові Володимиру Шумілкіну й не перериваються понині...

Отже, вона приїхала з тріумфальним візитом до Харкова 23 серпня 1996 року, коли харків’яни відзначали День міста, який збігся із днем його визволення. Це справді було свято «зі сльозами на очах». Найбільше за всіх плакала сама артистка. Зал театру імені Шевченка, який навпроти її рідної школи, вибухнув від оплесків, і глядачі стоячи довго вітали улюбленицю. Через рік Гурченко знову приїхала до Харкова. Свої візити вона не випадково пристосовувала до свята визволення Харкова:

Через тиждень після того, як із Харкова остаточно вигнали фашистів, я пішла в перший клас. Я була щаслива вдвічі: незабаром закінчиться війна, прийде з фронту тато, тоді заживемо по-справжньому. Щастю не заважало ніщо: ні страшний пронос (адже все їли практично з землі), ні відсутність туалетів, ні зруйновані будинки. Коли я грала у фільмі «П’ять вечорів», то все згадувала — і розруху, і очікування рідних із фронту.

Я багато натерпілася в Москві через харківські інтонації та своєрідну вимову. Кажуть, що є лише три міста, які накладають неповторний відбиток на вимову: Харків, Ростов і, звичайно, Одеса. Жартома казали, що таким, як я, через дефекти мови потрібно давати групу інвалідності. А тепер я цілком непогано розмовляю московською — «булошная», «коришневый». Та хіба це мова? Так, як говорив мій тато, не говорив ніхто.

Багато хто нині відчуває себе вибраним, посилено шукає свої аристократичні корені, намагається стати дворянином. Та тільки не вона. Її «дворянство» — у кревності з тими двірськими товаришами, із якими вона ділила своє доросле дитинство.

Були часи, коли люди нічого не мали, крім один одного. У них нічого, ну абсолютно нічого не було, а вони були щасливими! Іноді ранками я прокидаюся з думкою, що моє дитинство проходило на іншій планеті. Невже мені лишень здавалося, що любов, вірність, відданість, непорушна віра в ідеали справедливості та татова доброта — це лише «атрибути», властиві певному часу. Часу Минулому?

«До Гурченко ставляться по-різному: люблять, не терплять, шанують, дивуються її творчій невгамовності, кажуть, що, може, досить уже працювати, пора б заспокоїтися, багатьох вона просто дратує, іноді навіть незрозуміло чому», — пише один кінокритик.

Парадокс Гурченко полягає, певне, у тому, що на сцені та на екрані вона достовірна (у народі кажуть: не грає, а живе), а в житті грає свою, призначену лише для неї роль, і сама ж її режисирує... У своїх жорстких, нервово-відвертих текстах та інтерв’ю вона не соромиться говорити про хронічно складні взаємовідносини з будь-яким творчим колективом і просити вибачення у своєї «любимої сім’ї» за те, що «ніколи не була для неї головною». Чи варто дивуватися, що при її «скорпіонному» характері й чоловіків змінювала часто.

У мене все життя була мрія любити одну людину. «Паралельно» я не могла бути ні з ким, не могла зраджувати. Людина я різка, кажу правду в вічі. У мене складний характер, це так. Та брехати не вмію. Потім же собі гірше зробиш. Отже, я завжди, все життя віддано, ніжно, щиро любила одну людину, тільки «об’єкти» мінялися.

«Об’єктів» справді було чимало. І Борис Андронікашвілі, син відомих батьків, від якого Людмила Марківна народила свою єдину дочку Марію (у них дуже складні взаємовідносини, драма збільшилася через трагічну історію в зв’язку з загибеллю онука Марка). І Йосип Кобзон, який дуже відверто описує сьогодні у своїй новій книжці історію їхнього кохання, одруження і суперечок (акторка, до речі, вважає, що це була одна із найжахливіших помилок її життя). І маловідомий піаніст Костянтин Купервейс, який у найзоряніші роки акторки залишався лише її скромною тінню... Нинішній її чоловік Сергій Сенін (за сумісництвом менеджер, душо- і тілоохоронець) ідеально підходить до сучасної схеми життя Гурченко, коли її потрібно не лише любити й плекати, а й оберігати, захищати, охороняти.

Як анекдот повторюють шанувальники Гурченко репліку, відпущену артистці одним відомим телепродюсером: «Тебе ніхто не любить, крім народу». І вона йому відповідає взаємністю:

Дорогий мій народе!.. Я живу і працюю для вас. Коли я в кадрі, я відчуваю, як ви посміхнетеся чи заплачете, дивлячись на екран. Коли я виходжу на сцену й чую ваші оплески — це для мене як злет у небо, як помах крил, як наркотик, як горілка, як адреналін!

Приймаючи чергові пропозиції зніматися в серіалах, активно гастролюючи в скандальному дуеті (із колишнім танцівником), регулярно з’являючись у найрізноманітніших телешоу, все-таки Гурченко сьогодні іноді й зупиняє себе.

«Люсю, стоп!» — внутрішній наказ, який змушує в потрібний момент узяти себе в руки, хоч що відбувалося б навколо, якийсь обмежувач власного нервового життя.

І ще вона часто вимовляє помітну сакраментальну фразочку, немов із лексикону самого Льва Толстого. Коли того запитували про плани, він незмінно говорив наприкінці розмови: ЯБЖ (якщо буду живий).

Є, є ще ці колишні неоціненні почуття, — написала Гурченко в книжці «Люся, стоп!» — Але мало. Це вже дефіцит. Адже літала на хвилях цих почуттів! Тепер не літаю. Тепер лише злегка підстрибую. Обережно. З оглядкою. Або кроком. Та глибше... Ні, не хочу. Не можу більше глибше. Я так утомилася від свого серця, якому все життя були необхідні сильні почуття. І заспокойся ти, серце! Ну чому тобі не хочеться спокою? Що робити, якщо цьому серцю сумно все бачити без ілюзій? Усе бачити з нещадним реалізмом? Іноді я наказую собі: зупинися! Стоп. Якщо немає колишнього шаленства, шаленості й прекрасної дурості — стоп, Люсю! Дай відстоятися почуттям, відчуттям, які викликає сьогоднішній день. А потім тихенько усе вибудовувати наново, по-новому…»