JOIE DE VIVRE ПО-КОРСИКАНСЬКИ - Соціум - dt.ua

JOIE DE VIVRE ПО-КОРСИКАНСЬКИ

29 серпня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №33, 29 серпня-5 вересня

Нарешті це сталося: 13 серпня 2003 року з корабля у супроводі своїх незламних ґвардійців на берег рідного корсиканського міста Аяччо зійшов французький імператор Наполеон Бонапарт...

Нарешті це сталося: 13 серпня 2003 року з корабля у супроводі своїх незламних ґвардійців на берег рідного корсиканського міста Аяччо зійшов французький імператор Наполеон Бонапарт. Церемонія виглядала трохи оперетково, але зовсім не так, як у напівкомедійних радянських презентаціях найвідомішої постаті французької історії. Тобто значна частина корсиканців, що зібралися в порту Тіно-Россі, поза сумнівом, вітали не емоційно-знервованого французика, що його однією лівою клав на лопатки Кутузов (щоправда, як нас переконували у радянській школі, спершу виключно стратегічно віддавши йому Москву). Ні, корсиканці вітали героя — свого знаменитого краянина, що, як багато хто тут стверджує, був патріотом Корсики. Тож актор, який грав роль імператора в інсценізації його повернення додому, виглядав зовсім не коротуном з барильцем і придуркуватим виразом обличчя, котрий робить безліч непотрібних дрібних рухів, — був він як усміхнена, впевнена у собі зірка, бездоганна у своєму білому мундирі й відомому усьому світові капелюсі, за яким закріпилося його ім‘я, — «наполеонівка». Паради в костюмах наполеонівської доби тривали в Аяччо три дні на відзнаку дня народження героя 15 серпня.

Роздуми про незалежність

Для мене як чужинця ці свята виглядали трохи парадоксально. Корсиканський народ, що його значна частина прагне незалежності острова від Франції, вшановує людину, котра зробила чи не найбільше для становлення Франції як імперії. Адже навіть в дні урочистостей безпосередньо в Аяччо корсиканське воєнізоване уґруповання, що бореться за незалежність, висадило в повітря французьку урядову установу, поранивши п’ятьох осіб. Чому ж тоді жителі Аяччо вітають символічне повернення краянина — провідника Франції, який по завоюванні Парижа більше не знайшов часу для їхніх предків і ніколи потому тут не з’являвся? У відповідь на Корсиці ви почуєте гарні історії про те, як насправді Бонапарт любив свою батьківщину, але просто не встиг матеріалізувати своїх планів щодо неї. Ну і взагалі людина такого масштабу просто не може бути однозначною.

Отже, ось вам розповідь про корсиканського націоналіста Наполеона Буонапарте (не плутати з Бонапартом, бо це вже пізніша, зфранцужена версія його імені). Наполеон народився 1769 року лише три місяці по тому, як Корсику завоювала Франція. Молодого мрійника справді хвилювала доля батьківщини-Корсики, за чию незалежність бився його батько і якій забракло сил протистояти могутній Франції. Наполеон ретельно вивчав історію острова і сам писав твори на захист корсиканського народу. Виношував він для нього ґрандіозні юнацькі плани. Проте, як воліють вважати корсиканці, зрозумівши безперспективність подальшої збройної боротьби з могутнім сусідом, натомість вирішив сам його підкорити, так би мовити, зсередини, що й зробив, скориставшись власними військовими талантами, а ще — потрапляючи у потрібний час у потрібні місця. Потім (з ким не бува) за війнами, будівництвом французької імперії, інтриґами й заздрощами він якось забув про Корсику. Коли отямився, було вже пізно, бо трапилося це аж на далекому острові святої Єлени, куди його постаралися заслати після Ватерлоо. Як трапляється, один острів нагадав інший — далекий і такий рідний. Ну й от, кажуть корсиканці, перед смертю його просто замучила ностальгія, і він дуже карався, що не знайшов часу й засобів, аби втілити свої юнацькі задуми стосовно батьківщини. Чи справді виношував Наполеон такі наміри — хтозна, але корсиканці, у кожному разі, мають право на свій національний міт, і навряд чи будь-яка інша нація, що бореться за незалежність, нині може похвалитися начебто присутністю на своєму боці більшої постаті, ніж Наполеон Бонапарт.

Як і Наполеон, сам острів Корсика також є моделлю поєднання начебто непоєднуваного. З одного боку, це — поза сумнівом — Франція. З іншого — начебто й не дуже, бо окрема корсиканська тотожність проявляється на кожному кроці, але досить специфічно. Це не дивує, якщо взяти до уваги, що на острові з кількатисячолітньою історією тільки 200 років панує Франція. Оскільки ж лише з початку ХХ століття почалося посилене зфранцуження Корсики (корінною мовою тут є корсиканська, що сформувалася на ґрунті італійських діалектів), сьогодні маємо таку собі французьку оболонку (переважна більшість населення спілкується між собою, читає місцеві ґазети, слухає місцеві радіопрограми і звертається до чужинців французькою). Водночас корсиканська присутня в розмовах між собою переважно старших людей у містах та в селах Високогірної Корсики, у назвах ресторанів і барів, страв національної кухні, у багатьох ґрафіті на стінах будинків, що їх зміст варіюється від антифранцузьких пронезалежницьких гасел через ксенофобські заклики (на острові нині живе багато імміґрантів з Марокко) аж до критики війни в Іраку. Ну і народні пісні, яких корсиканці зачинають французькою, хильнувши чарку-другу на вечірці чи пікніку. Одне слово, мені, киянинові, все це дуже нагадало мовну ситуацію в рідних місцях за підрадянських часів. Схоже, кожна співоча нація пройшла через поневолення.

«Гаряча» політика

У ці дні на Корсиці знову лунають вибухи, — це дві фракції нелеґальної організації під назвою Фронт національного визволення Корсики після перемир‘я відновили у липні те, що вони називають бойовими діями проти Франції. Саме швидким вимиранням корсиканської мови, що її унітаристська політика Франції звела до говірки, якій немає місця у шкільництві, мас-медіа та книговидавництві, серед іншого, мотивували понад три десятиріччя тому початок партизанської діяльності проти Франції корсиканські націоналісти. Нині «боротьба» полягає у бомбуваннях французьких установ і власності французів з континенту, а також у заподіянні збитків французькій туристичній індустрії.

Я потрапив на Корсику в гарячу пору — у прямому й переносному значенні. Тридцятивосьмиградусній природній спеці, яка спричинила масові пожежі (стовпи вогню, що знищили тисячі гектарів лісу й чагарників, і спроби їх погасити з допомогою літаків та гелікоптерів я спостерігав з Бастії, а також через бухту з фортеці у мальовничому курортному Кальві) додали температури мало не щоденні вибухи. Так, у неділю 17 серпня вибухом динаміту було зруйновано приміщення урядового офісу в найбільшому місті Бастії. У понеділок зранку вже в адміністративній столиці Аяччо бомби впали на відділок французького банку Кредіт Аґріколь. За останні кілька тижнів до «послужного списку» Фронту національного визволення додалися бомбові напади на Ніццу, що на Лазурному узбережжі Франції, внаслідок чого 16 осіб зазнали поранень, бомбування французького ресторану і чотирьох французьких вілл на Корсиці. Комбінація лісових пожеж із посиленням активності Фронту навіть підкинула тему для місцевих гострословів. Мовляв, вогонь у лісах запалили французькі власті, аби, зваливши все на спеку, викурити з криївок партизанів (насправді Франція кинула значні ресурси на гасіння корсиканських пожеж: коли забракнуло сил місцевим пожежникам, було надіслано пожежні з’єднання з континенту).

До нового спалаху насильства на Корсиці спричинилися кілька подій, що майже збіглися в часі. У липні на острові відбувся референдум, зорґанізований французьким урядом. Він начебто мав на меті дати острову певний ступінь автономії. Одначе те, що пропонувалося корсиканцям, було настільки незрозумілим, що пропозиції виявилися неприйнятними як для націоналістів, так і для відвертих прихильників status quo у складі Франції. Крім того, уряд ще й ускладнив собі життя, заарештувавши за кілька днів до плебісциту одного з лідерів підпільників — Івана Коломну, який довго був у розшуку. Беручи до уваги леґендарний статус Коломни серед націоналістичної молоді (я бачив на людях футболки з написами корсиканською: «Ми всі допомагали Іванові») і збіг у часі його арешту з референдумом, багато хто запідозрив нечисту гру паризьких властей (оглядачі вважають, що поліція давно знала, де ховався Коломна). В результаті пропозиції уряду на плебісциті було відкинуто. Коломну підозрюють у причетності до вбивства 1998 року верховного французького урядовця на Корсиці — префекта Клода Ериньяка. Саме за це вбивство у липні в Парижі було засуджено 8 сепаратистів, які вважали себе жертвами політичної розправи. Для воєнізованих уґруповань це стало останньою краплею, що переповнила чашу терпіння і змусила покласти край перемир‘ю. Зі свого боку, Франція теж заходилася «підвищувати заходи безпеки» і щойно призначила для Корсики нового перфекта поліції, який розпочав свою діяльність на острові з покладання квітів до пам‘ятника французьким жандармам, що загинули на Корсиці.

Мрії пересічного українця

Звичайно, терористичні акти відлякують від острова іноземців, тому, порівняно з іншими місцями на Середземному морі, у розпал туристичного сезону тут, за винятком «майже своїх» французів та італійців, чужинців — одиниці. Загалом я люблю такі закутки в Європі, які виглядають автентично і де ніхто у сфері сервісу не намагається до вас лізти з англійською, а меню в ресторанах — одномовні місцеві. Корсика є чи не останньою «плямою» на середземноморській мапі, де про Україну й українців відомо здебільшого із закордонних новин. Я добирався на Корсику морем через Італію, і контраст між двома країнами, в останній з яких на українців (переважно жінок, що прибирають хати італійцям) наштовхуєшся на кожному кроці, а в першій їх просто немає, — разючий. Тож для корсиканців ви, як українець, будете цікавим і загадковим співрозмовником, особливо якщо знаєте французьку або італійську. Причому, зачувши ваш іноземний акцент у французькій, корсиканці часто сприймають вас за італійця і переходять на італійську, а якщо дізнаються-таки, що ви українець, дуже дивуються. А українців я-таки там зустрів, але дуже дивних… Іду я вулицею в Кальві і звертаю увагу на двох хлопців у військових одностроях. Думаючи про щось своє, автоматично розглядаю їхні білі циліндричні кашкети. Мабуть, французька армія, думаю я, і раптом ошелешено чую, як один із них смачно промовляє: «А я йому кажу: та пішов ти…» Вітаюся. Хлопців це вражає так само, як мене. Виявилося, то були члени французького Іноземного леґіону (Legion Etrangere) — елітного з‘єднання французького війська, що рекрутується з іноземців. Це з‘єднання, яке має під Кальві повітряно-десантну базу, покликане виконувати найтяжчу чорнову роботу, яка може випасти французькій армії. Після муштри леґіонери потрапляють до гарячих точок — найчастіше до колишніх французьких колоній в Африці (як от Сенеґал, Кот д‘Івуар або Ґвінея). Набір до Іноземного леґіону дає багато переваг людям, котрі вже мають якусь військову підготовку. Тож тут явно придалася наша воєнізована середня освіта (маю на увазі уроки початкової військової підготовки), не кажучи вже про обов‘язкову дворічну службу. Якщо ти відповідаєш вимогам, які висуваються до кандидатів у леґіон, нікого тут уже не цікавитиме, який у тебе статус, національність, злочинець ти чи ні, нелеґал чи леґал. Незручних запитань не ставлять. За п‘ять років, якщо все буде гаразд, одержиш французьке громадянство і, якщо хочеш, нову тотожність (тобто паcпорт на нове ім‘я). Тебе одягатимуть, платитимуть добру платню, навчать французької і прийнятних манер, а також вбивати, як і в кожній армії. Хлопці говорили, що серед леґіонерів багато поляків, колишніх юґославів з багатим досвідом громадянської війни, є кубинці. Про себе вони розповідати не дуже хотіли. Сказали тільки, що родом із Луцька й Кіровограда, але про те, як потрапили до леґіону, згадали досить плутано. Начебто хтось їм порадив в одній зі східноєвропейських країн, а завербувалися вже чи не в Німеччині. Вони щасливі бути тут, на Корсиці, у майже курортних умовах, де можна ходити в бари і нічні клуби, а іноді навіть на пляж. Вони знають, що в Африці буде значно важче…

Хоча багатьох іноземців Корсика лякає через тероризм, сюди вже дістаються імміґранти з країн, чиїх громадян важко злякати кількома вибухами на тиждень. Пляжну торгівлю поступово опановують африканці — так само, як скрізь на пляжах Середземномор’я. Вони шукають нові ніші, очевидно, переїхавши з сусідньої італійської Сардинії, де доводиться витримувати гостру конкуренцію з китайськими та пакистанськими імміґрантами. Робота в них тяжка: весь день у страшну спеку доводиться ходити пляжем з баулами, повними мотлоху сумнівної якості, і пропонувати, пропонувати й пропонувати, інколи наштовхуючись на зневагу, а то й на відвертий расизм. Проте деякі франкомовні африканці відчувають, що мають на Корсиці свій шанс. Один такий сердега з Малі зупинився біля мене на пляжі, щоб запропонувати на вибір підроблені під «фірму» окуляри від сонця. Почувши мій незвичний французький акцент, запитав, звідки я. «Je suis de l‘Ukraine», — кажу. Він не чув. «Це — у Східній Європі». «Colonisee par France aussi?» (Теж колонізовані Францією?) Це його збила з пантелику моя французька. А я подумав: якби? Якби справді свого часу Україна опинилася під сильною Францією корсиканця Наполеона? Наскільки це змінило б менталітет, життя і долю українців? Наскільки іншими ми були б тепер? Були б ми нині двомовними, франко-українськими, — чи наша мова так само вимирала б, як корсиканська, а ми почувалися б стовідсотковими демократами-європейцями з французькими смаками до моди, кухні і культури? Нашою національною рисою теж було б оце знамените французьке joie de vivre (тобто вміння одержувати максимальне задоволення від життя) замість постійного невтомного нарікання на нього, а наш стиль і наші жінки теж мали б у собі щось таке невловиме, це je ne sais quoi, цю родзинку, яка робить французів такими неповторними.

Лише кілька днів на Корсиці занурюють тебе у море інформації, з якої раптом виринають знайомі історичні й літературні персонажі, що виявляються пов’язаними з островом. Так, 12 серпня містечко Бастеліка вшановувало ренесансним святом корсиканського полководця Самп‘єро Корсо, який став прототипом для Отелло Шекспіра. Місто Кальві претендує на те, що тут народився Христофор Колумб, а знаменитий англійський адмірал Нельсон, колона якому стоїть у центрі лондонського Трафальґарського майдану, втратив око під час штурму того ж таки Кальві. Милуєшся гірськими й морськими краєвидами, отримуєш насолоду від білого піску та смарагдової води й водночас перебуваєш в одному з центрів новітньої історії, який щодня потрапляє до зведень світових аґенцій новин. Не будемо вже тут про всі ті вендетти по-корсиканському і таємничу мафію, яка контролює торгівлю наркотиками у Франції, а також, за деякими версіями, навіть була виконавцем замовлення на вбивство у Далласі американського президента Джона Кеннеді…

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Останні статті < >
Вам також буде цікаво