ІЗІДОРА КОСАЧ-БОРИСОВА: «ЛЕСЯ ЗАВЖДИ БУЛА ДО МЕНЕ НАДЗВИЧАЙНО НІЖНА І ДБАЙЛИВА»

Ізідора Петрівна Косач-Борисова народилася 22 березня (за новим стилем) 1888 року в селі Колодяжному на Волині, де тоді жила родина Косачів. Леся Українка мала вже сімнадцять років.

Як і всі діти в родині Косачів, Ізідора спершу навчалась удома, щоб добре засвоїти українську мову, а потім вступила до жіночої гімназії в Києві, яку успішно закінчила. Саме тоді, внаслідок революційних подій у Росії 1905 року, жінок почали приймати до вищих навчальних закладів. У січні 1906 року оголосили, що восени вперше приймуть жінок до Київського політехнічного інституту — на конкурсній основі. Кілька місяців Ізідора Петрівна готувалась до вступних іспитів, успішно склала їх і була в числі шістнадцяти дівчат, що вперше стали студентками Київського політехнічного інституту, де в той час навчалося близько двох тисяч студентів.

Ізідора Петрівна закінчила сільськогосподарський факультет інституту. Працювала районним агрономом у земстві на Київщині, потім у Кишиневі в галузі виноградарства. Одружилася з ученим-агрономом Юрієм Григоровичем Борисовим. Подружжя мало єдину дочку Ольгу.

Після того, як на Україні закріпилась більшовицька влада, Ізідора Петрівна жила у Києві і працювала в науково-дослідних установах, займаючись рослинництвом, а також викладала у вищих навчальних закладах, зокрема в сільськогосподарському інституті у Білій Церкві. Опублікувала ряд наукових праць. Однак взаємини з новою владою не склалися, і чорне крило репресій щодо української інтелігенції не оминуло і родину рідної сестри «співачки досвітніх вогнів».

У 1930 році чоловік Ізідори Петрівни, Юрій Борисов, був заарештований і висланий на північ. Повернувся із заслання у 1934 році, а в березні 1938-го був заарештований знову і загинув у таборах.

У вересні 1937 року Ізідору Петрівну заарештували. Вона сиділа в Лук’янівській в’язниці у Києві. В січні 38-го їй оголосили вирок: вісім років виправно-трудових таборів за контрреволюційну агітацію. Ізідору Петрівну етапом відправили на північ, на лісоповал. Саме тридцять восьмого року в Києві відзначали двадцятип’ятиліття смерті Лесі Українки. Ольга Петрівна Косач-Кривинюк, сестра Лесі та Ізідори Петрівни, подала заяву з проханням переглянути справу своєї сестри. У листопаді 1939 року Ізідору Петрівну реабілітували, і вона повернулась до Києва. Про своє перебування на каторзі написала спогади, опубліковані у 1971 році в журналі «Наше життя», друкованому органі Союзу українок Америки. Не раз Ізідора Петрівна говорила, що Лесине ім’я врятувало їй життя, бо звільнили її з табору тільки тому, що вона сестра Лесі Українки. Під час війни Ізідора Петрівна з дочкою Ольгою та її дітьми виїхала на Захід, а в 1949 році переїхала до Сполучених Штатів Америки.

В Ізідори Петрівни до останніх днів була чудова пам’ять. Вона багато розповідала про своїх батьків Петра Косача та Олену Пчілку, про найстаршу сестру Лесю Українку, яка завжди була до неї надзвичайно ніжна і дбайлива. Про старшого брата, талановитого фізика Михайла Косача, інших членів родини Косачів та численних друзів: родини Лисенків та Старицьких, Ольгу Кобилянську, Івана Франка і багатьох інших носіїв українського відродження на початку двадцятого сторіччя. Розповідала, як приходили заарештовувати її матір Олену Пчілку та не забрали, бо старенька письменниця вже не могла ходити.

Великою заслугою Ізідори Косач-Борисової була поява фундаментальної книги «Леся Українка. Хронологія життя і творчості», видана Українською академією наук у 1971 році. Склала цю книгу її сестра Ольга Косач-Кривенюк, яка працювала над нею багато років, використовуючи родинні архіви.

Ізідора Петрівна до останніх днів цікавилась подіями в Україні та українським життям в Америці. Вона читала українську пресу, стежила за книжковими новинками, вела велике листування. Зокрема, вона листувалася із співробітниками Музею Лесі Українки в Києві, давала поради щодо умеблювання приміщення, в якому жила її сестра. Проте, коли 1971 року Ізідору Петрівну офіційно запросили взяти участь в урочистому відзначенні сторіччя з дня народження Лесі Українки в Українській РСР, вона рішуче відмовилась приїхати. У своїй відповіді написала, що не поїде в Україну, поки там панує неволя і заарештовують невинних людей.

Її серце перестало битися 12 квітня 1980 року на дев’яносто третьому році життя у містечку Піскатавей. Ізідору Косач-Борисову будуть завжди пам’ятати як надзвичайно милу людину, яка з зацікавленням, а то й з ентузіазмом брала участь у діяльності української громади за океаном, а особливо уважною вона була до молоді. Вона була живим містком, що єднав колишнє життя з сучасним в Україні і поза нею.