ІЗ ЦИКЛУ «ПІВДЮЖИНИ ГРУЗИНСЬКИХ ОПОВІДОК ПЛЮС ОДНА» - Соціум - dt.ua

ІЗ ЦИКЛУ «ПІВДЮЖИНИ ГРУЗИНСЬКИХ ОПОВІДОК ПЛЮС ОДНА»

6 вересня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №34, 6 вересня-13 вересня

Хоч і народився я в Києві, на бульварі Шевченка, у лікарні, що сусідить із старим університетським ...

Хоч і народився я в Києві, на бульварі Шевченка, у лікарні, що сусідить із старим університетським Ботсадом, і ціле життя прожив у Києві, а проте Грузію вважаю якщо й не другою батьківщиною, то принаймні землею, яка незборимо дорога і душі, й очам. Колись я бував у Грузії частенько і безліч разів відпочивав під відрогами Кавкасіоні серед пишнотної флори Абхазії, на благословенних берегах з їхніми просторими гальковими пляжами, які здаються нескінченними для тих, хто звик до кримської тісняви. Якщо скласти докупи, вийде понад два роки життя…

Тож коли по тривалій перерві вперше після грузино-абхазького збройного конфлікту я знову приїхав сюди, то мовчки вжахнувся від тої руїни і запустіння, що спіткали квітучий колись край. То не є справа побутописця копирсатися в історичних причинах і рушійних силах конфлікту, що призвів до війни й став трагедією тисяч і тисяч людей. На тлі побаченого й виник, немов катарсис, задум оцих веселих оповідок, датованих часами мирними, довоєнними.

Як я не став грузином

Другий день поспіль сиджу на грузинському весіллі в Алахадзи. Предовге це село розпочинається відразу за правим поворотом з сухумського шосе за Гагрою і мандариновими садками, альтанками, по яких в’ється виноград, чепурними будинками з розлогими сходами на другий поверх, тягнеться в глиб піцундського мису на кілометри і кілометри.

Моря з дороги не видно довго. Воно несподівано виринає за поворотом шосе, якщо проїхати чарівної краси зелений тунель, де крони оповитих плющем дерев сходяться високо над головою. А далі ліворуч прозирають між облізлими стовбурами евкаліптів і кипарисами порослі осокою береги озера Інкіт, яке в античні часи нібито сполучалося з морем, і там у бурю ховалися морські судна. Ну а праворуч, за Будинком творчості Літфонду, що не раз ставав моїм райським пристановищем, за реліктовим самшитовим гаєм, обнесеним металевою сіткою, за височезними, лише тут й баченими прибережними комишами з пишними султанами, які ховають пляж, неймовірною синявою обпалює очі море.

На весілля, знаючи давній мій інтерес до місцевих звичаїв, мене привіз близький приятель — тутешній письменник Нодар Хундадзе. У садку під брезентовими навісами, напнутими на зварений з арматури каркас, сидять за довгими столами сотні зо дві гостей. А втім, у цих краях мені вже доводилося бувати на весільних церемоніях і з доброю півтисячею людей.

Зрозуміло, у жодної господині немає сотень тарілок, виделок та склянок. Їх купують у складчину, а тримають уповноважені громадою люди. Як, до речі, й брезенти. Ну а каркаси роблять у кожному дворі, до слушного часу (а це весілля, хрестини, поминки) господарі пускають по них витися виноград. Отакі тут були масштаби.

Якось мене завели в підсобку трохи перекусити, бо початок весілля затягувався, і я побачив дві величезні, метрового діаметра емальовані миски, повні поросячих голів (молочне порося, обмазане зсередини аджикою й запечене у пічці, — неодмінний атрибут урочистого грузинського столу). Батько молодого розповів, що на бічо (у перекладі «лопатка») закололи бика, а біля багаття двоє оголених до пояса молодиків мамалигу з кукурудзяного борошна мішали у великому ротному казані веслом од човна. Бічо вариться, як, між іншим, і славетний грузинський досвітній хаш, без солі та спецій, подається на стіл великими паруючими кавалками, і кожен сам собі солить відварну яловичину, перчить і приправляє до смаку соусом ткемалі з червоної або жовтої аличі або ще гострішою аджикою. А в гарячу мамалигу втикають шматки тутешнього листкуватого сиру сулугуні, який трохи розтоплюється й стає від того ще смачніший.

Одного разу мені пощастило взяти участь у готуванні цього легендарного кавказького сиру. Та й ще не де-небудь, а на висоті тисяча метрів над рівнем моря. Незворушною блакитною пустелею лежало море глибоко під нами, і лише ген аж біля обрію її прорізав білий слід від крихітної звідси «Ракети» на підводних крилах, що йшла, минаючи Гагру, із Сочі на Сухумі.

З самого центру Гагри шосе повертало в гори і дерлося вище й вище. Гора, що панувала над містом, мала назву, яку мені важко вимовити, а тим паче запам’ятати: Мамзишха. Асфальт, по якому біг Нодарів «жигуль», був на диво справний, без вибоїн, яких унизу, на центральному проспекті Руставелі доста. Секрет виявився дуже простий: на горі планували будувати урядову дачу.

— Дла Кириленка. Пам’ятаєш такого діяча? — пояснив Нодар, не відриваючи погляду від гірської дороги, яка весь час петляла серпантином.

Я присвиснув:

— Ого…

Був у брежнєвські часи такий діяч з дніпропетровського клану, який за вірність броватому патронові посідав високе сідало другої людини в партії.

— А я, Нодарико, їду і весь час думаю: і на який хрін у горах така шикарна дорога?

Для публіки, щоправда, все пояснювалося дещо інакше. Є, мовляв, ідея створити тут Гагру Альпійську, європейського рівня високогірний курорт. Із спорткомплексом, готелем, рестораном, автокемпінгом і навіть, здається, канатною дорогою просто з пляжу на гору. Картини малювалися фантастичні:

— Уявляєте? Скупнешся в морі, позагоряєш, — і тут же на гірські лижі!

Нодар раптом круто повернув кермо, так що колеса «жигуля» з асфальту зіскочили на узбіччя, рвонули по самому краю провалля, куди й поглянути лячно, і крем’яхи камінним дощем сипонули вниз.

— Гаплик, приїхали! — з виском загальмував Нодар за поворотом і вимкнув двигун.

Слово честі, такого я досі не бачив: шосе не вело нікуди. Просто асфальт обривався і край, шосе впиралося в нагромадження дикого каменю, порослого мохом.

— Чи то Кириленко передумав… — Нодар у роздумі почухав руді вусики. — А може, вже дали по шапці? У кожнім разі дачу так і не почали.

— Зате ми, як пани, доїхали.

— І майже, завваж, до мети.

А метою наших авто-альпіністських мандрів був літній високогірний табір далекого родича Нодара. Кілька років підряд той на ціле літо наймався в радгосп чабаном. Худобу — корови, свині, вівці — вивозили в гори. А тут розкішні дармові корми — високі, соковиті трави, а для свиней природа і взагалі приготувала найбільші ласощі: силою-силенною жолудів засипано всі крем’янисті галявини під старезними дубами.

— Тут уже близько, — сказав Нодар, і ми почали дертися вгору.

Перестрибували з каменя на камінь. Обережно, щоб не посковзнутися, долали ручаї, і по-гірському зимна вода холодила босі ноги з закасаними холошами. Ручаї хитали під водою зелені гриви водоростей, що вкрили валуни. По траві обходили повалені грозою дерева. То здалеку, з балкона санаторію «Україна», де я полюбляв відпочивати, видається, що гори над Гагрою вкрили суцільні кучеряві зарості світло- й темно-зеленого. Зблизька ж гірські буки й дуби височенні, могутні, в добрячі три обхвати. А повітря тут такої запаморочливої смакоти, що хочеться хапати й хапати його на повні груди.

Під зеленими велетами й притулилася халабуда Нодарового родича, сяк-так зліплена з жердин з обдертою корою. Але головне — є руберойдовий дах над головою, що захищає від бурхливих та швидкоплинних літніх гроз. Між жердин були такі проміжки, що в них легко засунути палець а чи два.

— Чого ти дірки мохом не законопатив? — по-хазяйськи оглянувши халупу, спитав Нодар родича, бо сам добудовував й удосконалював свій будинок в ущелині Колхіди вже два десятки років.

— А навіщо? Вентиляція.

І справді влітку в Гагрі і вдень, і вночі така спека, що дістає й сюди, на гору з назвою, що я ніяк не можу її запам’ятати.

Чабана ми застали за приготуванням чергової партії сулугуні. Коли ми переломимо за звичаєм хліб (утім, то буде тонкий, плаский, трохи черствий лаваш), він не приховуватиме від гостя з далекої України, що в нього тут свій таємний промисел. У радгоспну череду він потихеньку запустив з десяток власних корів, відгодовує для себе на дурняк ще й дюжину свиней, по-місцевому плямистих, з густою щетиною на загривку. Вони в нього натоптані, з вгодованими боками, а в селах свині з чорними плямами бігають просто по вулицях, худі, мов хорти, на довгих ногах.

Чабан цілий тиждень доїть корів, які гасають тут по горах, неначе гірські кози, і робить сулугуні, готуючись до суботи. А в суботу по шосе імені дніпропетровського вождя союзного розливу під’їздять на «москвичику» дружина з сином і відвозять кілограмів тридцять свіжого сиру вниз, на базар.

Порати таке велике господарство непросто, тому потаємний сировар-підприємець тримає помічника — оброслого щетиною і давно не митими патлами бомжа, що прибився в теплі краї десь з глибинки Росії. Умови найму невигадливо прості: харчі, а ввечері — пляшка чачі, саморобної виноградної горілки. Якісь гроші бомжеві обіцяно восени, коли хазяїн спродасть нагуляне на гірських пасовиськах м’ясо. Чачу чабан дістає з-під замка, коли в таборі спалахує багаття, а над горами — лупаті зірки, і неспокійне хазяйство перестає мукати, бекати, рохкати. А вдень авансом і не проси, бо від світанку, коли з-за гір виринає сонце, і до заходу, коли воно поволі потопає в морі, лишаючи насамкінець багровий окрайчик, немов скибку перестиглого кавуна, роботи по горло в обох. От і зараз віддалік бомж, загативши наполовину ручай, викладає з каменю поїлку для молодняку, а чабан після доїння свого нелегального стада підкидає хмизу в багаття, що палахкотить і стріляє під закопченим кількавідерним молочним бідоном.

У бідоні в киплячій сироватці зсідається й тужавіє сирне тісто, з якого чабан потім зліпить балабушки, а з них — круги, і покладе їх у діжку з ропою. За класичним рецептом сулугуні роблять з овечого молока, але хіба на тьму курортників його настачиш? Поїдять і з коров’ячого. Ну а найсмачніше сулугуні, яке я куштував у селі під Поті, було жовтувате, жирне, з буйволячого молока. Ці вайлуваті круторогі створіння полюбляють лежати у калюжах при дорозі та калабанях з мутною водою, вік би отак і раювали, якби не дошкуляв гнус. Бо ж не всюди ростуть красені-евкаліпти, біля яких ніяка комашня не заводиться, тож це дерево з ефіроолійним листям у Західній Грузії неодмінно садять на кожному обійсті.

Грузини п’ють багато сухого вина, і я поцікавився якось, чи не бояться вони підвищення кислотності.

— Пхе! — пирснув у вуса Нодар. — А сулугуні навіщо?

Доста намилувавшись ефектом від цих слів, він стишив голос:

— Маленкий націоналний секрет. — Грузини не вимовляють м’яких звуків. —Кожну склянку вина заїдати шматочком сиру. Запам’ятав? Тоді ніщо не страшне.

І зараз у затінку вікових дерев за сколоченим з грубих дощок не застеленим столом ми перевіряли надійність національного секрету, наточуючи в гранчаки кахетинське з великого, на кілька десятків літрів, бутля кострубатого напівпрозорого скла.

— Ну, не можу я цього квасу… — скрививши неголену фізіономію, заблагав пробі бомж, якому з нагоди приїзду гостей також плеснули з бутля. — Хазяїн, ну, не будь таким, га? Дай чачі, га? Труби горять.

Проте хазяїн був несхитний у своїх правилах:

— Удень — сухий закон! Не хочеш — не пий, — і перевернув на столі гранчак догори денцем.

Ображений таким бузувірством, бомж відійшов до багаття. Поворушив його сухою гіллякою, від чого під бідоном горіти стало дужче. А тоді, трохи прикривши від жару обличчя потрісканою долонею, заглянув у бідон.

— Готово.

Чабан рушив було туди, але Нодар схопив за рукав засмальцьованої, вигорілої ковбойки:

— Слухай-но, ідея! Право виліпити перший круг сулугуні надамо… гостеві!

Чабан ощирив прокурені зуби, видно, ідея припала йому до душі.

— Це ж грандіозно! — продовжував кипіти Нодар. — До кінця життя не забуде!

— Я тілки витягну, — сказав чабан, — бо він не зможе.

І справді, я на таке навряд чи здатний: обидві руки чабан запустив просто в киплячу сироватку. І загрубілими пальцями, які не бояться окропу, став тягти з бідона звурджені білі пасма, які в готовому сирі слоїтимуться, лягатимуть шарами. Відірвав достатній шмат, кілька разів ляснув по боках, надавши округлої форми, і кинув мені:

— Лови, кацо!

Лише бажання не вдарити прилюдно лицем у болото змусило мене не скрикнути. У руках опинився жмуток чогось вогненно-пекучого, яке я мимохіть перекидав з долоні в долоню.

— Ти міси, міси, — підсміюючись, научав мене чабан.

Він чудово розумів, що зараз можуть відчувати мої інтелігентські долоні. Але я вперто не здавався, хоча долоні допіру таки попік. І домігся нарешті, що в руках у мене опинилася величенька сирна куля.

— О. А тепер роби з цього кружалце. Так. Тепер клади на марлю, щоб охололо. А тоді можна буде скуштувати, що ж гост з Украйни в Грузії насироварив.

— Я тобі видам документ, — прохрипів Нодар. — А то в Києві не повірят, що ти мастер сулугуні!

Виявляється, доки я, нічого довкола не бачачи, борюкався з вогняним жмутком, нищечком устигли поклацати фотоапаратом ФЕД. Так що, коли хтось мені не вірить, можу пред’явити речдоки…

* * *

У давні часи грузинські весілля розпочиналися о другій годині ночі. Тепер усе помінялося, старого звичаю не дотримуються, а наступного дня застілля розпочинається, якщо не з ранку, то принаймні з тієї години, коли відіспляться після вчорашнього перші гості. Лише на отому весіллі, де мамалигу мішали веслом, з початком тягли до одинадцятої вечора. Три чи чотири години гості розважалися, як уміли: жінки голосно, навперебій теревенили, а чоловіки купками по всьому подвір’ю грали в карти на гроші в якусь не відому мені місцеву гру. Одному ветхому дідкові так щастило, що він, аби не гаяти час на кишені, набивав грішми кілька склянок, розфасовуючи в кожну зіжмакані купюри за вартістю.

А зараз нещадиме сонце субтропіків стояло в зеніті й шкварило, навіть у тіні під навісами не було порятунку. Щоправда, в брезентового даху було дещо інше призначення: влітку тут у будь-який момент може раптово зірватися бурхлива злива. Вода тоді стоїть стіною, і це просто розігнало б весілля.

Поряд зі мною тісно — я весь час відчував його тверде, мов камінь, плече — сидить мовчазний чолов’яга, зодягнений, попри бронебійну спеку, в чорну шевйотову пару та білу нейлонову сорочку з трохи приспущеною краваткою на трикутній шиї атлета. За кожним тостом він мовчки вливав у себе повну склянку вина, і другий день я не чув від нього жодного слова. Мені шепнули, що це начальник місцевої міліції.

Грузинський стіл — то цілий ритуал з визначеною раз і назавжди послідовністю тостів. І хоч який язикатий «князь столу» тамада, він не має права ламати цей порядок, а імпровізує лише в цих межах. На початку застілля тамаду обирають, за його здоров’я п’ють в останню чергу. А якщо хтось виголосить тост про нього посередині, це значить, що тамаду знімають. У великих компаніях тамада призначає собі заступників, бо з таким обсягом промов (а заодно і з літражем власного спожитку) справитися важко. Через те він проголошує «алаверди» то одному, то іншому заступникові, коротко задаючи напрямок тосту. За грузинським звичаєм, здобувши алаверди, не можна вигадувати якогось нового тосту, як це робить дехто в нас, необізнаний з цими тонкощами. Дозволяється лише варіювати в розвиток тосту, який виголосив тамада.

Власне, застілля починається некеровано: кожен накладає собі щось на тарілку, а на таці розносять налиті чимось міцним стопки, чачу, коньяк або горілку.

— Дла апетиту, — так роз’яснили мені.

Трохи перекусивши, й обирають тамаду і переходять на сухе вино. Отака культура грузинського застілля, де допитися до чортиків вважається недостойним мужчини.

Я звик, що на всіх великих учтах у цих краях тамадує мій друг Нодар, визнаний златоуст, єдиний тут член Спілки письменників і знавець застільних традицій предків. Це він утаємничив мене у тонкощі грузинського ритуалу.

— Може, колис згодится.

Але нагода перевірити мої здібності випаде йому. Нодар потрапив в автомобільну аварію, розтрощив виставлений з вікна «жигульонка» лікоть лівої руки так, що ледве склали докупи. І по приїзді я застав його безпорадного, зі сталевим обручем апарата Єлізарова, спицями якого прохромили кістку для зрощування.

— Ой, як вчасно ти приїхав! Розумієш, у Піцунді відпочиває мій знайомий прозаїк із Словаччини, а я, коли торік гостював у них, наобіцяв показати, що таке строгий грузинський стіл. Виручай!

— Чи не забагато ти від мене хочеш?

— Не забувай, що ти мій учень!

Потім Нодар дуже пишався і довго хвалився всім друзям грузинам, що в послідовності тостів його учень з України припустився лише однієї помилки.

Але на цьому весіллі в Алахадзи тамадою чомусь став не він, визнаний в околиці златоуст, а не вельми дотепний чоловік в окулярах на тістоподібному обличчі. За цими столами літерою «П» я був єдиний не-грузин, і тому він говорив то грузинською, то з п’ятого на десяте перекладав мені те, що казав у мікрофон, тримаючи його в лівій руці, бо права була зайнята келихом. Говорив він якимись надто заокругленими для такого випадку фразами, і я підморгнув Нодарові, чи не варто виголосити тост за його здоров’я? На мене шикнули, а під час перекуру шепнули, що це велика цяця з Тбілісі. Цяця виявилася молодшим братом відомого журналіста з «Известий» Мелора Стуруа, секретарем ЦК партії Грузії з ідеології Робертом Стуруа.

У черговий раз він щось сказав по-грузинському в мікрофон і чомусь забув перекласти. Тут же вдарила музика — зурна і бубон. З-за столу підвелася древня бабуся в обв’язаній довкруж голови хустці. Їй подали великий, літрів на півтора ріг, і до нього нахилив горлечко відерного глека з вином мірикіпі. Я спитав колись Нодара, з чим його їдять, і мій навчитель кавказьких звичаїв підніс догори палець:

— Мірикіпі — людина, якій довірено право розливу!

І довго реготатиме, коли наступного приїзду через рік я врочисто приколю до його лацкана здоровенний значок.

— Почесний знак мірикіпі!

На значку був напис «Розлив», а барельєфом, звичайно ж, відомий ленінський курінець у Фінляндії.

А тим часом бабуся з рогом, пританцьовуючи під зурну та бубон, рушила — о, жах… — просто на мене. А дотанцювавши впритул, з поклоном простягнула ріг. Музика тут же замовкла, і я фізично відчув, як у мене вп’ялися дві сотні пар карих очей.

Я заперечливо похитав головою.

Тоді бабуся сама неспішно вицмулила ріг і вдруге підставила його під перевитий струмінь з глека. Потім мені признаються, що бабусі мірикіпі вцідив на саме денце, а мені налляв від душі, всі півтора літри.

Музика повторила свій супровідний фокус — від крещендо до раптової цілковитої тиші, і знову я відчув на собі дві сотні пар очей, які втупилися ще з більшою цікавістю, коли бабуня, підгуцикаючи, подала мені повний по вінця ріг. Бо кавказький ріг —підступний питний інструмент, якщо не знаєш, як ним користуватися, весь його вміст може ринути на груди за комір. І потім — півтора літри кахетинського одним махом?..

Ні, я не можу зганьбити націю. Не маю права.

Згадав, як грузинські приятелі пояснювали: п’ючи, ріг треба весь час помалу підкручувати. Та одна річ знати це теоретично, а зовсім інша скласти такий іспит на практиці, без підготовки, та й ще під прицілом сотень зацікавлених очей.

Ет, або пан, або…

Підкручую поволі ріг — й одним духом, усі півтора літри…

Дружно спалахнули оплески. Загупав, дрібно задзвенів бубон, грудним голосом озвалася зурна. І сталося диво дивне: мій сусіда, головний місцевий міліціонер, заговорив…

— Чуєш, кацо? — штовхнув він мене своїм залізним плечем. — Ти до нас їздиш давно?

— Та якщо скласти докупи…

Зажовуючи примусову ударну дозу добрячим шматком поросятини, намащеної аджикою, я подумки підраховував.

— Так, разом виходить… прожив тут два роки! Оце розпочинаю третій.

— Дла постійної прописки достатно, — з серйозною, незворушною міною мовив начальник міліції і спідлоба поглянув на мене якось дивно: — Давай ми тебе поховаєм?

Я мало не подавився поросятиною. Ну ж і гуморок… Міліцейський.

— А що? Випишу довідку, що ти помер. Додому — фотокартку могилки, а тобі — новий паспорт, га?

Маячна ідея йому дедалі більше подобалася, і він кивнув набиченою чорнявою головою з бездоганним проділом на протилежний стіл, де тісною зграйкою отаборилися подружки молодої:

— Ти ж подивис, який букет… Вибирай. А її отец тобі будинок, машину купит, га? Поживеш, як людина!

Дуже просто, друзі мої, міг я стати грузином, хіба ж не так?..

Художній задум

— Соромно, соромно, молодий чоловіче…

Примовляючи це, кругленький куцан з крутими напівсивими кучерями робив одчайдушні спроби вилізти з-за письмового столу. І хоч стіл був розмірів футбольного поля, геть усе йому заважало: то тлусте черево перечіпалося за край заваленої рукописами стільниці, то, знімаючи пил, гепала на паркет зачеплена тека з грубеньким рукописом, а то короткі ніжки не діставали до підлоги із занадто високого як на його зріст стільця (мабуть, за керівним столом хотілося виглядати вищим). Нарешті маневр удався і, націливши на мене нічогеньке-таки черевце гурмана, він видрібцем покотився назустріч.

То був головний редактор журналу «Мнатобі» Карло Каладзе, відомий грузинський поет. «Мнатобі», як і моя «Вітчизна», була найтовстішим, найцентральнішим і взагалі най- най- літературним часописом Спілки письменників, тільки грузинської. Про мій же рідний журнал серед пишучої братії у Києві побутувало тоді:

— Ти не письменник, якщо жодного разу не надрукувався у «Вітчизні».

Так в «Енеї», спілчанському кафе-підземеллі, припечатали колись одного зарозумілого прозаїка, котрий надто вже похвалявся успіхом свого роману, насправді вельми-таки нуднуватого.

Цей дотеп я переповів якось у Тбілісі в компанії тамтешніх письменників, і ті дружно закивали:

— У «Мнатобі» репутація не гірша.

І тут же кинулися кудись телефонувати, про щось домовлялися, я не розумів, про що саме, бо балакали грузинською. А потім майже живосилом стали запихати мене в машину:

— Їдемо в «Мнатобі»! Батоно Карло завжди радий гостю!

«Батоно» — шанобливе звертання до чоловіка грузинською мовою, як у нас «пан» або «добродій».

Чесно кажучи, ці відвідини зовсім не входили до планів моїх гостин у Тбілісі. Але зараз мені навіть стало трохи соромно за свої відмовляння: батоно Карло колобком котився до мене з розставленими для обіймів коротенькими ручками, неначе я був не випадковий заброда, а давно очікуваний приятель або родич.

— Сором! Ти у Тбілісо й хотів проскочити повз мене!! — Для посилення ефекту каяття, обіймаючи, він молотив мене кулачками по спині. — «Мнатобі» — це ж «Вітчизна»! Гм…

Раптом гірський потік красномовства наче наскочив на камінь.

— Чекай… А, може, навпаки?..

Отак ми й познайомилися — я з Каладзе, а моя спина — з його кулаками.

Після такої процедури батоно Карло обійшов своє футбольне поле з газоном зеленого сукна, що проглядав деінде між горами різнокольорових тек з рукописами нових, звісно, геніальних творів, і вмостився на своєму занадто високому сідалі.

— Чим можу служити, кацо?

А «кацо», поки їхали, надумав, чим же батоно Карло може прислужитись, раз уже я опинюся в його редакції. Якраз перед поїздкою до Тбілісі мій тодішній головний редактор Любомир Дмитерко забаг чергової внутрішньоредакційної реформи:

— Треба підтягти трудову дисциплінку! Відділи зволікають із здачею матеріалів, читкою коректур. Ви ж начальник штабу?

Так на редакційному сленгу прозивається посада відповідального секретаря.

— Наче не знаєте.

— От і розпишіть усе, щоб редакцію не лихоманило.

(Забігаючи наперед, скажу, що і з новим графіком в нього черговий раз нічого не вийде. Всі творчі працівники у редакції, включаючи й самого головного, — письменники, і, хоч круть-верть, хоч верть-круть, а власний творчий інтерес у них не на останньому місці).

Я й заходився порядком обміну досвідом (може, придасться?) випитувати в Каладзе, як же побудовано редакційний процес у братньому журналі.

Щойно бурхливий, балакучий, він на очах згасав. Насилу дочекався, коли я перестану сипати марудними запитаннями. А тоді в очах знову спалахнула іскринка:

— Краще я тобі вірші почитаю, га?

Сюжет з Каладзе набуде свого завершення наступного мого приїзду до Грузії.

— Треба не забути заскочити у «Мнатобі», бо Карло образиться, — нагадав я грузинським приятелям, які розробляли програму мого гостювання.

— А він уже там не працює. Зняли.

І розповіли таку історію.

Зобиджені відмовою автори почали писати на головного редактора нагору. Мовляв, нічого в журналі не читає, а переймається лише власною творчістю. Коли скарг накопичилася критична маса, Каладзе покликали «на килим». «Килим» був у Грузії найсуворіший, бо належав бюро ЦК.

— Батоно Карло, скажи членам бюро, тілки як на духу. Це правда, що ти нічого не читаєш у журналі?

— Вах! — обурено сплеснув Каладзе коротенькими ручками. — Хто такі дурниці верзе?! Звичайно, читаю. До останнього рядка!

У запалі Каладзе й не помітив, що секретар з ідеології аж побуряковів, адже то він готував на бюро питання. Нервово висунув шухляду, вийняв з неї і гепнув на стіл оправлений у коленкор товстелезний гросбух. Каладзе відразу впізнав роман, який він не так давно повернув авторові.

— І це, скажеш, читав? — зиркнув спідлоба ідеолог.

— Авжеж! — не забарився викликаний «на килим». І додав для певності: — Від дошки до дошки!

— Та як… як же ти…

Ідеологові аж забракло слів, він так шваркнув гросбухом об стіл, що над рукописом знялася пилюка. Довгенько, мабуть, пролежав романище на футбольному полі головного.

Ідеолог трохи заспокоївся, коли випив склянку боржомі.

— Пробачте, товариші. Тут така річ. Палітурник випадково вшив кілька десятків сторінок у корінец. — І обернувся до Каладзе. — Як же ти, голубе, читав, коли ці сторінки не розрізано?..

Зреагував Каладзе блискавично, як на таку комплекцію:

— А я думав: так треба.

— Ні, ви чуєте, товариші?! — Ідеолог сторопів від такого нахабства.

— Що, що треба?!

Та Каладзе пальця в рота не клади:

— Подумав: так треба за художнім задумом!

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №28, 20 липня-26 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво