ІВАН МАЛКОВИЧ: «ВІРНІСТЬ У НАШОМУ ТРЕТЬОМУ ТИСЯЧОЛІТТІ СТАЄ ВСЕ ЕФЕМЕРНІШОЮ» - Соціум - dt.ua

ІВАН МАЛКОВИЧ: «ВІРНІСТЬ У НАШОМУ ТРЕТЬОМУ ТИСЯЧОЛІТТІ СТАЄ ВСЕ ЕФЕМЕРНІШОЮ»

26 вересня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №37, 26 вересня-3 жовтня

Пан Іван Малкович — людина-легенда українського книговидавництва. Його знамените «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» — символ красивої дитячої української книжки...

Пан Іван Малкович — людина-легенда українського книговидавництва. Його знамените «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» — символ красивої дитячої української книжки. Малкович — людина суспільна, тому багатьом він краще відомий як видавець, як бізнесмен і як поет. А от про його особисте життя невідомо майже нічого…

— Кожна сім’я має свою історію. Як почалася ваша?

— Знаєте, в юному віці підсміюєшся з людей, які кажуть, що життя швидко промайнуло. А тепер, коли мені 42, ми з дружиною часто дивуємося і не віримо, що вже 17 років разом. «Моя юна майбутня дружина», як я написав в одному вірші, коли ми познайомилися, саме закінчувала музичну 11-річку. Тоді на Хрещатику ще був магазин «Поезія» — на той час найкраща і найживіша книгарня, де постійно відбувалися якісь поетичні оказії. На вечорі Оксани Забужко я й помітив там неймовірної краси дівчину у високій червоній шапочці, що, обіруч пригорнувши скрипковий футляр, зіпнулася навшпиньки і когось виглядала. Петро Осадчук, який стояв поруч, одразу запропонував мене з нею познайомити. Але виявилося, що він сам її не знає, тож я відмовився. Врешті-решт він порадив мені підписати і подарувати незнайомці мою книжку — в мене тоді якраз вийшла перша поетична збірка «Білий камінь» — і навіть надиктував мені текст.

— А який саме текст — пам’ятаєте?

— Якийсь дурнуватий, половину я закреслив. Пам’ятаю лише: «Червоній шапочці зі скрипкою в очах…» Дурня, одним словом. А оскільки почерк у мене не дуже гарний, або ліпше сказати, дуже нерозбірливий, то вона не змогла нічого прочитати. В’ячеслав Брюховецький, теперішній ректор Києво-Могилянської академії, і Григорій Штонь, тепер заступник директора Інституту літератури, підійшовши до нас і дізнавшись про моє захоплення, теж вирішили допомогти. Вони як офіцери запасу були саме на перепідготовці і щойно повернулися зі стрільб. Брюховецький виймає з кишені кілька гільз, простягає їх мені і каже: «Йди, скажи, що її краса поранила твоє серце». Але й цю пропозицію я відкинув. Тоді Штонь просто взяв мене за руку, потяг до дівчини і почав нас велемовно знайомити. Мені було майже 24, наче й не юнак, але слова сказати не міг. Прийшов до тями тільки тоді, коли вона щось відповіла українською. А в Києві на той час від гарної дівчини зі скрипкою почути українську мову було просто нереально. Ми зі Штонем ледь не попадали і в один голос, наче Бобчинський і Добчинський, промовили: «То ви розмовляєте українською?». Вона каже: «Мене ще й звати Ярина». І тут внутрішньо я ледь не знепритомнів. Це було неймовірно — Київ, «Поезія», юна дівчина фантастичної вроди, її українська мова, її ім’я — Ярина.

Ми розговорилися: з’ясувалося, що Ярина недавно їздила на розкопки у Карпати і навіть була у мене вдома. А того вечора вона з подругами зібралася до філармонії на концерт славетної віолончелістки Наталії Гутман. Я пішов з ними і навіть купив усім (уже мав на той час гонорари) пристойні квитки, бо вони зі своїми учнівськими приречені були сидіти на найгальорніших гальорках. Біда в тім, що дівчата поводилися зі мною, як із якимось старим дядьком. Усе ж давалася взнаки різниця в шість років. А після концерту, коли я зібрався Ярину відпроваджувати додому, її подруга, яка потім була дружкою на нашому весіллі, відвела її вбік і ультимативно переконувала не йти зі мною, бо вона, тобто подруга, бачить мене наскрізь.

— Так розумію, що подруга її не переконала?

— Ні. Ми час від часу таки зустрічалися. Вона мене якось дуже спокійно сприймала, я навіть не міг би назвати це романом. Новий рік ми зустрічали в різних компаніях, і я прийшов додому десь під ранок. Тільки-но ліг спати, коли у двері хтось дзвонить, це було першого січня 1986 року. Відчиняю — на порозі стоїть Ярина. Вона зустрічала Новий рік зі своїми однокласниками недалеко від мого помешкання і вирішила зайти з новорічним засіванням.

— Ярина прийшла засівати сама?

— Так, сама. І я був сам. З того часу ми й не розлучаємося. Така історія нашого знайомства. Яринка була дуже юною і дуже рішучою. Так вийшло, що мені довелося з’їжджати з квартири — повернулася з Росії господиня, щось у неї там не склалося з роботою. Ярина сказала батькам, що я буду жити в них. Як вони це сприйняли і що їй казали, не знаю й досі. А влітку після Чорнобиля ми одружилися.

— Як Яринині батьки поставилися до рішення доньки?

— У них було троє діток, Ярина найстарша. Взагалі її батьки досить толерантні люди і спокійно до всього поставилися. Весілля відбувалося у мене вдома в Карпатах — було більше 500 людей. Багато поетів, музикантів. Деякі й досі згадують те бучне весілля. Ярина саме вступила до консерваторії. За час її вступних екзаменів, під дверима консерваторії, я написав єдину свою поему — міфологічну, притчеву, що не мала жодного стосунку до нашого роману.

— Ви люди творчих професій — поет і скрипалька. Вам у подружньому житті це допомагало чи навпаки?

— По-перше, нас єднало те, що ми обоє музиканти (я закінчив скрипковий клас Івано-Франківського музучилища) і маємо дещо спільне в біографії. Річ у тім, що всі скрипалі в дитинстві терплять тяжкі муки, коли їх силують по кілька годин на день цигикати. Це жах. І я, і вона їздили дуже далеко до своїх музичних шкіл. Звичайно, музика — це дуже важливо для будь-якої людини. Це неймовірне раювання. Але дитяча відраза до цигикання закарбовується навічно.

— Скільки віршів ви присвятили своїй дружині?

— Чимало. Бо коли ти закоханий — це окрилює. Дуже багато віршів про неї, для неї, проте лише частина з них опублікована...

— Взагалі поети дуже романтичні люди і непостійні в коханні. Вони завжди в пошуках нових муз…

— Я не поет-романтик і тому, мабуть, однолюб. Мав достатньо бурхливу молодість і безліч романчиків. Мені здається, що вірність у нашому третьому тисячолітті стає все ефемернішою. І ніби зайвою. Культивуються якісь протилежні почуття і відносини. Але я в цьому розумінні людина старомодна і традиційна.

— У вас двоє дітей…

— Так. Десятикласник Тарас і другокласник Гордій. Мені дуже подобалося ім’я Гордій, але я почув його тоді, коли в нас уже народився старший Тарас. Ми з дружиною наче й не планували більше дітей, але Бог дав… І якщо чесно, то ми думали, що це буде дівчинка (мені як видавцеві згодився б «дівчачий» досвід). У ніч, коли народився Гордій, я з Тарасом лишився вдома. Десь о третій ночі телефонує дружина з пологового будинку і каже: «Малкович, вітаю! Маєш іще одного сина». Я не вмикав світло, щоб не розбудити Тараса, тож мені чомусь здалося, що в них там теж темно. Питаю: «А у вас там світла достатньо? Ви добре придивилися?» Ми довго потім з цього сміялися. «Слухай, — сказала Ярина по телефону, — пам’ятаєш, тобі подобалося ім’я Гордій?..» Отже, ми вирішили хлопчика назвати Гордієм, але боялися, що походить воно від слова «гордощі». Насправді ж, як виявилося, це ім’я фрігійського царя. Саме він зав’язав знаменитий гордіїв вузол, сказавши, що його народ переможе лише той, хто цей вузол розплутає. І лише через багато століть Олександр Македонський розрубав його мечем. Коли ми почули цю легенду, то зразу перестали сумніватися, як назвати сина. Нещодавно я його познайомив з одним Гордієм, якому десь років під тридцять. Наш син був невимовно щасливий, що нарешті зустрів тезку, бо ім’я дійсно рідкісне. Коли він каже комусь, як його звуть, всі обов’язково перепитують: «як-як?», і здається, його це трошки напружує.

— Ваша дружина працює?

— Зараз — так. Але довгий час не працювала. Вона 8 років закінчувала консерваторію, бо народився Тарас. Коли нарешті закінчила, то не захотіла присвятити себе музиці. На мою біду, а може, й на щастя, дружина не може грати в оркестрі. Вона соліст. Зокрема — нашого домашнього оркестру. І зараз працює не за фахом, а в українській освітній програмі. Вона консультант із земельних питань. І, кажуть, дуже непоганий.

— У вашому домашньому оркестрі хто на чому грає?

— Наші діти — наші барабанники. Старший має абсолютний слух, вчився грати на фортеп’яно. Достатньо добре в нього виходило, але закинув. Тепер знову хоче. А якби він грав, то грав би й Гордій. Ми з Яриною, мабуть, не надто вдалі батьки — пам’ятаємо свої «муки», тому не хочемо силувати дітей. Хоча, як на мене, музична освіта ще нікому не завадила. Я взагалі був колись відмінником, потім майже відмінником, а от дружина в останньому класі (коли ми вже з нею зустрічалися) зовсім перестала вчитися. Тому наші погляди на виховання дітей дещо не збігаються. У результаті, хлопці заповнюють свій вільний час комп’ютером. Хоча Тарас у дитинстві настільки любив читати, що ми його не могли від книжки відірвати. Усі знайомі дивувалися. Тепер це все як рукою зняло. Молодший взагалі — як вітер, справжній диригент домашнього оркестру. Нами всіма крутить. Словом, малий моцартіанець. І дійсно задає тон всьому нашому життю, особливо на вихідні.

— І як ваша сім’я проводить вихідні?

— Я радше читав би щось чи редагував, чи писав, чи лежав би на дивані. Але в суботу у старшого сина школа, я його відводжу і до обіду працюю у видавництві. Ну а після обіду і в неділю намагаємося вирватися з дому… Проте у нас відсутня туристична бацила...

— Ваші улюблені сімейні розваги?

— Читаю дітям те, що редагую, вони мій редакторський інструмент. На ходу щось виправляю, бекаю, мекаю, кручу фразами і сяк, і так… Діти спочатку сердилися, особливо якщо щось дуже напружено-цікаве. Тепер сприймають спокійно, навіть глузують з мене. Нерідко допомагають знайти потрібні слова. Якщо їм подобається, то й решті українських діток теж має сподобатися. А на ранок свіжу порцію відредагованого тексту переношу на комп’ютер.

— Все ж таки хто у вашій сім’ї головний?

— Дружина — соліст, Гордій — диригент, Тарас — наш комп’ютерний Колумб, а я, мабуть, продюсер.

— Вважається, що кожна сім’я переживає кризові роки. У вас вони були, ви сваритесь із дружиною?

— Звичайно. Мені здається, що рідко хто може ідеально співіснувати, можливо, лише ті, в кого нема дітей. Інколи ми нагадуємо італійську сім’ю. Хоча я, певно, все ж спокійно-занудніший, якщо навіть розсерджуся, то швидко відходжу. Ярина ж спалахує з півслова — вулкан — заллє і змете. Вона, сказати б, «не суспільна людина», а я — навпаки — якийсь занадто суспільний: думаю, що скажуть люди і таке інше… Багато конфліктів у нас виникають саме на цьому грунті.

— Інститут сім’ї в сучасному світі руйнується. Як по-вашому, людині потрібна сім’я?

— Я дитячий видавець, тому мрію, щоб українці народжували багато маленьких читачів. Переконаний, що лише сім’я може привити найсокровенніші людські цінності. На жаль, сьогодні, коли батьки думають як елементарно вижити, як нагодувати дітей, купити їм одяг, коли діти бачать безліч недосяжних спокус у вітринах магазинів, дуже важко згармонізувати сім’ю. Люди забігані, засмикані, але я завжди захоплююся тими, котрі, попри все, можуть викроїти час для спільної сімейної розваги. Хоч батьківський дім я покинув у чотирнадцять років, та завжди відчував активну підтримку своїх батьків. І тепер мені дуже приємно, коли я можу допомогти їм, віддячити.

— Які у вашій сім’ї є традиції?

— Розумієте, життя складне, і в кожній сім’ї з роками накопичується певна негативна енергія. Ярині хочеться, щоб я більше присвячував часу їм, а я сиджу згорблений за цим комп’ютером. Не все так гладко. Але нас об’єднує ще й те, що ми обоє із Західної України (Ярина народилася у Львові, хоча з шести років мешкає в Києві), маємо спільні традиції, належимо до однієї церкви. Для нас Різдво і Великдень — то найбільші свята, і ми їх відзначаємо за всіма канонами. Я, наприклад, не дуже вдалий кулінар, але кожного Різдва готую свою соборну кутю о семи медах. Це мій власний винахід: збираю меди зі всієї України і додаю потрошку до куті… На Різдво обов’язково разом з дітьми і друзями багато колядуємо...

— Як ви думаєте, хто з ваших дітей продовжить видавничу справу?

— Можливо, що й ніхто. Ця «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» щось занадто зав’язана на мені… Старший у 5-річному віці складав вірші, але школа в ньому це вбила. Він здібний до філології. Береться щось перекладати, але на шліфування поки що не вистачає терпіння. Гордійчикові лише сім років і він має купу талантів. До всього беручкий. Ми бачимо в ньому і диригента, і режисера, і… і… Але, як кажуть на Гуцульщині: «Чоловік мислит, а Бог — крислит»…

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво