Іван Малкович: «Найбільше зло для України — тотальне засилля «матрьощенків» - Соціум - dt.ua

Іван Малкович: «Найбільше зло для України — тотальне засилля «матрьощенків»

1 липня, 2011, 13:49 Роздрукувати Випуск №24, 1 липня-8 липня

Яка доля вже завтра може спіткати українську книжку? Чи переможе «електронна книжка» традиційну паперову? Хто такий український інтелігент і чи завжди він повинен бути в опозиції до влади?

© Андрій Товстиженко, ZN.UA

Яка доля вже завтра може спіткати українську книжку? Чи переможе «електронна книжка» традиційну паперову? Хто такий український інтелігент і чи завжди він повинен бути в опозиції до влади? У чому справжня причина резонансної відмови Ліни Костенко продовжувати свій літературний тур? У чому сьогодні найбільше зло для України?..

…Про це та багато іншого не одну годину тривала розмова з гостем редакції «Дзеркала тижня. Україна» — поетом і видавцем Іваном МАЛКОВИЧЕМ. Який, нагадаємо, дав «українське життя» Гаррі Поттеру, активно видавничо підтримав прозу Ліни Костенко «Записки українського самашедшого».

І, звісно ж, веде велику подвижницьку й просвітницьку роботу щодо популяризації української культури і літератури (дитячої зокрема)…

— Пане Іване, з яким настроєм нині думаєте про свої видавничі справи? Адже не тільки в Україні, а й у цілому світі книжці прогнозують не кращі часи? Це так?

— Справді, видавнича справа у світі йде на спад. Цей бізнес переживає не кращі часи. Навіть багато західних великих видавництв — закриваються…

Я нещодавно був в Америці — і навіть там, уявіть, закриваються найбільші книгарні! Яка причина? Зараз багато книжок уже адаптовано в електронні версії. І це проблема для видавців. І не тільки для них, а й для авторів, редакторів, коректорів.

— Як, на вашу думку, може постраждати саме Україна від «обвалу» книговидання?

— А що Україна? У нас узагалі вважається «круто», коли людина зламала якусь програму і зуміла скачати певну книжку. У нас це не злочин, а справжній шик-модерн!

У світі ж ніхто цим не хизується! Тому що закон цього не дозволяє.

А в нашій країні авторське право взагалі не шанується, тому…

Втім, «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» вже почала готувати електронні аналоги окремих наших кольорових дитячих книжок. Це щось середнє між книжкою і анімацією. Деякі герої можуть рухатися. За кадром — текст, можна з ілюстрацій складати пазли, відгадувати сюжетні загадки. Вже закінчуємо дві такі книжки: «Вовченятко, яке запливло далеко в море» і «Літачок-рятів­ничок».

Але поки що електронні версії маємо намір розповсюджувати здебільшого на західному ринку. В Україні їх може продатися, мабуть, не більше 50—100 на рік.

— А може, це просто тимчасове кризове явище — спад попиту на традиційну книжку, а електронна, як мода, з часом відійде? Чи справді в цій тенденції спостерігається певна еволюція? І до звичного «томика» вже не буде масового вороття, традиційна книжка залишиться тільки як ексклюзивний атрибут культури?

— Ми живемо в переломні часи. Світ комп’ютеризувався. Власне книжок читають набагато менше. Майже всі засіли в Інтер­нет — на інформаційні дрібниці, форуми, а це невблаганно з’їдає час... Стосовно майбутнього електронної книжки... Вже сьогодні багато людей, їдучи, наприклад, на відпочинок, закачують у тонесенький планшет цілу бібліотеку! Тоб­то попит на «чтиво» як таке ніколи не зникне. А тривога щодо друкованої книжки справді існує…

Але я — драматичний оптиміст! Вірю в мирне співіснування електронної і друкованої книжки. Це ж як театр, котрий постійно намагалися поховати, тому що боялися перемоги кіно, а потім телебачення. Але театр — вічно живий. Так само й традиційна книжка житиме, а надто книжки для дітей і подарункові видання.

— Якщо торкнутися економічних показників — на вашому ви­давництві «книжковий спад» позначився?

— Можливо, ми відчули це меншою мірою, ніж інші видавництва. Видаємо здебільшого дитячу літературу. А от у тих видавництв, які спеціалізуються на «дорослій книжці, — у багатьох — не кращі часи. Деякі на грані закриття. Адже всі їхні книжки є вже в Інтернеті.

— При такому «перепрогра­муванні», очевидно, постраж­дає і автор, який завше мав традиційні домовленості з видавництвами, фіксувалися тиражі… А от коли твій текст гуляє вільно в Інтернеті — тут справді зазнаєш не лише творчих, а й «економічних» страждань…

— На Заході автор не постраждає. Там діє закон. А в нас подібне відбувається, оскільки люди не усвідомлюють піратства як справжнього злочину.

Це почалося ще з тих часів, коли скачували в Інтернеті неліцензійні програми! Ще на початку цього століття... Тоді ті програми коштували такі скажені для нашого пострадянського простору гроші, що їх просто неможливо було придбати. Тому люди з часом і призвичаїлися — оминаючи кнопку «Придбати», відразу тиснути «Скачати».

— Що, на ваш погляд, варто зробити, аби втримати цивільну оборону — від піратського варварства?

— На даному етапі розвитку нашої країни — а саме у світі нинішньої політичної, юридичної і всіх інших видів «культури» — ніякого шляху вирішення проблеми взагалі не бачу. Не розумію, як можна достукатися до людей, щоб вони зрозуміли, що по-піратському скачувати книжки — непристойно.

В Україні взагалі майже відсутня соціальна реклама на тему недопущення інтелектуального піратства.

Хіба що час від часу якісь гламурні видання організовують фотосесії про «читаючих звйозд». Гумор і сатира! Бо ті «звйозди» на тих рекламних фото так неприродно тримають книжку в руках, наче той молодий татусь, що вперше в житті взяв на руки немовлятко і не знає, що з ним робити…

— І все ж таки, як «підігріти» цікавість потенційного читача — до книжки, до літератур­них явищ? Узагалі до тради­цій читання, адже… Далі на­віть продовжувати не хочеться.

— Ну от, наприклад, у даний час веду перемовини з одним відомим телевізійним каналом... Відчуваю, що в суспільстві виникла необхідність чути з телеекрана не лише розповіді про політику, а іноді й якусь творчу думку — про культуру зокрема. У цьому аспекті й хотілось би провести на ТБ цикл поетичних вечорів. Не знаю, де це може відбуватися — у студії, чи, наприклад, у залі філармонії… Важливо, аби це трапилося.

Подібні вечори — моя давня мрія. Це складно фінансово організувати. Такі вечори водночас могли б стати промоцією бабагаламазької — дуже вишуканої —поетичної серії. Можливо, це будуть десять поетів, які відійшли у вічність, і ще десять — сучасних? Цей проект міг би називатися — УПА…

— Як?!

— Дуже просто! Українська Поетична Антологія…

— Пане Іване, а часто до вас у видавництво приходять неві­домі автори, і чи часто вам їх хочеться читати, а потім і друкувати?

— Мені сумно… але останнім часом чомусь рідко хочеться читати нових авторів. І навпаки: завжди з величезним задоволенням перечитую улюблених «старих» авторів.

— І хто серед таких улюбленців?

— У поезії — наприклад Ріль­ке в перекладі Миколи Бажана. Ця книжечка років з двадцять п’ять мандрувала зі мною у прос­торі й часі. Вона вже така пошарпана, затерта… Але — улюблена! Рільке — це наче привідчинені таємничі поетичні двері, мов якийсь озонний тунель у справж­ній поетичний Всесвіт…

До речі, хотів би видати й томик Рільке. Гадаю, що в цьому випадку у поетичній серії УПА дуже природно міняється слово «українська» на, скажімо, «універсальна поетична антологія». І обов’язково — у неперевершеному перекладі Бажана. Також давня мрія — видати книжку «Вісім польських поетів ХХ століття»…

Є велика проблема з новими перекладачами. При тотальному знанні англійської мови — тотальне незнання української! Не талановиті, механічні переклади. Біда…

Адже стара українська перекладацька школа — то була ціла культурна епоха. Ще в юності до нас на Різдво в Карпати приїжджало знамените сімейство професорів-мовознавців і перекладачів — Андрій Олександрович Білецький (син академіка Бі­лець­ого) і Тетяна Миколаївна Чер­нишова. А я — тоді студент музичного училища — гостював у них у Києві. Їхня квартира скидалася на суцільну бібліотеку — всюди книжкові стелажі. Здаєть­ся, щовівторка до Білецьких заходив один з найвизначніших українських перекладачів Григо­рій Порфирович Кочур (він тоді обнадійливо відгукнувся про мої поетичні спроби). Пам’ятаю, як під час чергових відвідин Кочур, як звичайно, вишукував якусь потрібну книжку, а Андрій Олександрович щось читав на балконі. Можете уявити моє здивування, коли вони раптом почали весело перегукуватися... по-китайськи (вони обидва знали як мінімум по 40 мов). Це незабутня картина: середина сімдесятих, літня спека, десятки тисяч книжок, відчинений балкон, і двоє мудреців (один з яких гнаний владою) голосно сміються і жартують на ризиковані політичні теми... китайською мовою…

Завдяки своїй родині, а надто дядькові — історику Петрові Арсеничу — я виростав у творчій атмосфері… Дядька погнали з викладацької роботи разом з Валентином Морозом — одним з перших радянських дисидентів, якого СРСР потім обміняло на якогось викритого генерала… Мороз із родиною після першої «відсидки» влітку мешкав у нас у Березові. До Березова на вихідні постійно приїжджала наукова інтелігенція. У певних місцях у нас була схована «заборонена література». Це — кінець 60-х початок 70-х… Я навіть не підозрював тоді, що долі цих, таких веселих і життєрадісних, людей буквально висіли на волоску, адже кагебісти не давали їм спокою. Ніколи не забуду тих щасливих масових походів у гори… Тоді мені було років з десять.

— Повертаючись уже до сьогодення, зізнайтеся, хто з авторів, яких видавали, виявився «найкасовішим»?

— Найкасовійший автор — український народ. Тому що ми видали «100 казок» у двох томах. І лише перший том розійшовся накладом 70 тис. примірників! Зараз у роботі третій — останній — том. Ці книжки яскраво ілюстровані. Над ними працювали найкращі художники...

— До речі, ви досить плідно співпрацюєте з художником Владиславом Єрком… До того ж уже багато років. За цей час часто виникали творчі суперечки, конфлікти?

— Так, сперечаємося... Але ж ми друзі. До того ж він мій хрещеник. Хоча тільки на рік молодший за мене. Я ж його й охрестив…

Зараз, сподіваюся, до Львівсь­кого форуму видамо новий Єрків шедевр. Хоча назва нікого не здивує — «Кресало» Ан­дерсена. Це блискуче видання з точки зору оформлення, та й переклад, гадаю, вдалий... Мрію про якусь суто українську книжку, проілюстровану Єрком.

А перед «Кресалом» Єрко про­ілюстрував «Маленького прин­ца». Він працював над ним майже три роки. Я впевнений, що з новим перекладом і Єрко­вими ілюстраціями книжка спричинила б нову хвилю «екзюперіманії» в Україні. Але... Колись у Франкфурті на виставці один видавець, який тоді «пригніздився» до нашої веселої абабагаламазької делегації, усе розпитував мене про плани. І я поділився з ним, що от Єрко почав малювати «Маленького принца»… Він одразу ж — «А ти права прид­бав?» — «Ні, ще не придбав, тому що права куплятиму, коли до фінішу залишиться трохи більше року, а Єркові ще малювати й малювати...» Тож той видавець, «ничтоже сум’яшеся», по поверненні в Україну зразу й почав «операцію» з придбання прав на «Маленького принца». А потім поширив воістину казкову версію, що то, виявляється, найбільше французьке видавництво «Ґаллімар» раптом звернулося саме до нього з проханням видати «Маленького принца». Що­правда, там є одна об’єктивна проблема — спадкоємці прав ревниво ставляться до всіх ілюстрацій, окрім тих, що зробив сам Екзюпері…

— А вас цікавлять як видавця деякі нові постаті нашого літературного процесу, яких відносять до «багатотираж­ників»? Наприклад Люко Дашвар? Могли би «завербувати» її?

— Кажуть, що ця авторка дуже успішна. Але це не мій шлях — ганятися за кимось успішним, перевербовувати його... У мене й самого іноді трапляються тиражні книжки.

Наприклад «Записки українського самашедшого» Ліни Кос­тенко розійшлися рекордним накладом — 80 тисяч! Хоча, мабуть, насправді вже продано десь тисяч 100 або й більше…

За моїми відчуттями, мінімум 20 тисяч, а може, й 30 тисяч примірників «Записок» надрукували книжкові пірати! Їхня видавнича «версія» — піратська — жахлива, потворна! Там на кожній сторінці купа помилок, і обкладинка жахливо-каламутна... І люди нам пишуть, мовляв, вам же треба повикручувати руки, якщо ви такого автора, як Ліна Костенко, друкуєте з помилками… Це образливо, бо в нашому — ліцензійному — виданні немає жодної помилки! І для мене цей відвертий моральний удар набагато важчий, ніж втрата фінансова.

— 80 тисяч примірників «Сама­шедшого» — це дійсно рекорд?

— Узагалі хороший тираж українського автора — це приблизно три тисячі. Я ж і планував спочатку друкувати «Запис­ки» накладом сім-вісім тисяч. Але відважився врешті на десять тисяч. «Прем’єра» книжки відбулася 17 грудня 2010-го. І, уявіть, вже до кінця року ми не мали чого продавати…

Тут і нашорошилися пірати! Я спочатку не розумів — це передріздвяна гарячка, коли книжки масово купують на дарунки, чи щось інше? Такого з українським автором досі в мене не було. Це справжній бестселер… Ураховуючи піратські копії, які нам обурено надсилають зі всієї України, загальний наклад «За­писок» уже точно сягнув 100 тисяч примірників. І це за п’ять місяців. А світовий бестселер — це 100 тис. примірників за рік.

— До речі, літературний тур Ліни Василівни Костенко не плануєте поновити?

— Не знаю, може, й буде ще тур... Власне, організовувати тур Ліни Костенко нелегко. Це величезна відповідальність. Під час туру я взагалі не афішував видавництва. Для мене було головне, щоб відбулися творчі зустрічі з Ліною Василівною. І ще в мене була одна мрія — якісно зафільмувати ці зустрічі. Бо минають дні, минають ночі… минають люди… і нічого не лишається... Іноді в Україні немає навіть чого показати про видатну людину, а сучасний світ часто довіряє лише телеефірам, телефактам…

— Не хотілося б повертатися до ситуації, коли Ліна Василівна вимушено перервала літера­турний тур по Україні, але запитання лишаються…

— Можу зрозуміти Ліну Ва­силівну. Хоча й мені тоді було тяжко. На сам її тур було витрачено багато зусиль... Особливо прикро, що не відбувся вечір у Кривому Розі... Люди розмели запрошення, покупували квитки, щоб добратися на зустріч з Ліною Костенко з Дніпропет­ровська, Донецька, Криму!..

Після літературного вечора у Харкові у нас у всіх був чудовий настрій. Вечір в оперному театрі пройшов чудово! Це була абсолютна несподіванка: під’їжд­жаємо до театру і бачимо, що вся площа перед театром запов­нена людьми! А харківський оперний театр — це півтори тисячі глядачів! І тоді директорка театру приймає рішення: впустити дві тисячі людей до залу. Хоча ми... до останнього часу боялися, що в театрі «потече дах» або ще щось вигадають харківські «літературознавці», але директорка —
російськомовна прихильниця Партії регіонів — виявилася давньою шанувальницею поезії Ліни Костенко… Втім, іще мінімум півтори тисячі людей тоді лишиляся за стінами театру. «Харківсь­кі записки» були чи не найкращі! Найінтелектуальніші! І ми так гарно звідти летіли — ніби на подвійних крилах… Планували нові поїздки. І вже наступного дня мала бути поїздка до Кривого Рогу. І тут...

Ліна Василівна телефонує зранку і напруженим голосом сповіщає: все, тур припиняється! Виявилося, що в одну ніч вона раптом дізналася про певні неприємні речі, про які навіть не підозрювала…

Виявляється, зателефонував один письменник і сказав, що хоче вибачитися від імені львівських літераторів. Вона його запитує: «А за що ж вибачитися?» — «Як, ви не знаєте?!» — «Та там таке й таке…»

І вона про все «таке» прочитала в Інтернеті протягом тієї ночі…

На сьогодні я переконаний, що увесь той конфуз — суто журналістський скандал. Молоді журналісти, охочі до скандалів, повитягували все найгірше з усіх обговорень і навколотеатральних чуток, понакручували людей…

Іноді так трапляється, що все негативне сходиться в одній точці... Уявіть, перед тим один львівський видавець видав без дозволу вірші Ліни Костенко. А один професор використовував її цитати, не вказуючи автора (видавав її думки за свої).

Отож накопичилася критична масса — і…

Ліну Василівну це поранило глибоко. Тому й обірвався тур.

Найважливіший для мене урок із цієї ситуації — якщо ти інтелігентна людина, то мусиш формулювати свої думки в такій формі, щоб потім те саме міг сказати дивлячись опонентові в очі… Це, мабуть, найвищий ступінь порядності.

— Влітку на кіноекранах — ос­тання «серія» екранізації «Гар­рі Поттера», книжки, яку саме ви видали в Україні. Не шкодуєте, що все так «швидко» закінчилося?

— Серію про Гаррі Поттера видали найбільшим накладом. Причому переклад п’ятої і сьомої книжок видали першими у світі. Загальний наклад — десь понад мільйон примірників.

Звичайно, перша книжка — найтиражніша. Потім — друга, третя. А далі я вже й не пам’ятаю… Взагалі, хто міг би уявити такий бум, коли всі, як і сьогодні, хвилювалися наприкінці другого тисячоліття: книжка, мовляв, помирає, а Інтернет перемагає…

…І тут раптом Ровлінґ видає Поттера — і діти й дорослі починають запоєм це читати!

Я взагалі вважаю, що Джоан Ровлінґ відіграла величезну роль у відродженні книжки як явища. Повернулася мода на читання. Адже ця мода ніколи й не йшла від філософських книжок, а, наприклад, від публікацій у журналі «Паризьких таємниць»…

А щодо фільмів про Поттера. То, на мій погляд, є одна проблема в Україні. Дубляж українською… Деякі компанії беруть «підлітків», які ніколи в житті не розмовляли українською — і цей дубляж неможливо слухати. Через це я навіть не додивився передостанній фільм… Хоча сам переклад був непоганий…

— Від мовного питання перейдімо до теми української інтелігенції… Який «діагноз» ви їй поставили б? На літературних вечорах Ліни Костенко, які ви зорганізовували, було відчуття, ніби люди чекають якогось нового месії. Вони тягнули до поета руки, ніби до поводиря… В очах багатьох читачів-глядачів читалося: куди йти? До кого ж тягнутися, як жити, що робити?

— Так, це правда. На певних етапах історії поет і в Україні «більший, ніж поет». А щодо інтелігенції... Далеко не всі інтелігенти — інтелектуали. І навпаки. Адже й у селах трапляються лю­ди надзвичайно інтелігентні, хо­ча й без вищої освіти. Фор­мальна заміна поняття «інтелігент» на «інтелектуал» не завжди точна.

Я сьогодні назвав би інтелігенцією тих, хто скромно й без галасу, гідно й морально продовжує робити свою тиху роботу, — талановиті вчителі, лікарі, вчені, деякі письменники, журналісти… Ці люди отримують невеликі гроші. Але на них тримається ще Україна. Хоча це, звісно, стосується й не всіх лікарів і вчителів…

— Зазвичай вважають, що інтелігенція завжди повинна бути в опозиції до влади… Не застаріла ця стара теза?

— Гадаю, ні: інтелігенція — таки завжди в опозиції до влади. І ясно, що інтелігенції ніколи не було добре, починаючи ще з часів Овідія…

От зараз, наприклад, упорядковую книжку Тараса Мельни­чука. Неприкаяного інтелігента, духовного опозиціонера. Я вдячний йому, бо саме він свого часу відкрив мені — тоді 16-річному — світ метафори.

— А які ще найближчі ваші видавничі плани?

— Та трохи є — і в дитячій літературі, і в дорослій серії. За­лежно від того, скільки зможу встигнути… Я ж навіть сам верс­таю всі наші книжки, сам працюю з художниками, дизайнерами, іноді сам «додизайновую», і сам вношу всі коректорські та інші правки, бо якби лишити нашу мову на сучасних коректорів, то в нас у вживанні було б максимум тисяча слів… А українська мова — жива, гнучка, бадьора… Знаєте, багатьох своїх рідних і друзів від депресії і хвороб я рятував дуже простими й природними текстами Глазового, Руданського. Чи, скажімо, «Швей­ком», якого я недавно редагував майже півроку. Наприк­лад, у радянському виданні було «насмілюсь доповісти» — пряма калька з російсько-радянського «осмелюсь доложить»… І оте «осмелюсь» — ніби на напівзіг­нутих… А в нашій армії — і по сей бік, і по той бік Дніпра — у часи Швейка прийнято було рапортувати «Голошу слухняно!». І в цьому — бадьорість, рівність, вітальність… То я й намагався всі такі нюанси поправити.

— Як поет, кого б ви обрали для умовного суб’єктивного рейтингу «П’ять головних укра­їнсь­ких поетів ХХ століття», а потім, можливо, ще й видали таку збірку?

— П’ять важко, легше, скажімо, трьох, а ще на дві вакансії — мінімум вісім-десять повноправних претендентів. А моя трійка — це, мабуть, Богдан-Ігор Анто­нич, Тичина і, можливо, Вінгра­новський. А ще — мій улюблений Олег Ольжич, одна з найважливіших українських постатей першої половини ХХ ст. — видатний поет, історик-археолог, керівник українського підпілля, який загинув від рук гітлерівців… Або, скажімо, Юрій Дараган, кот­рий мовби настроїв поетичний камертон усієї «празької школи»… При тому, що видав лише одну книжечку… Або той-таки Семенко чи Олекса Стефанович, Свідзінський, Плужник, Наталя Лівицька-Холодна… Леонід Ки­сельов, Тарас Мельничук…

— Іноді кажуть, що нині — «час прози», а не поезії. Погоджу­єтесь?

— Не думаю… Ви лишень відвідайте «Ночі поезії» у Львові на Форумі видавців. Там більш як півтисячі молодих людей цілу ніч слухають поетів! Кілька років тому два швейцарські письменники були на такій «ночі поезії». І Андрухович розповідав, як вони ошелешено перемовлялися: «Ого, скільки слухачів, скільки молоді! А в нас на поетичних вечорах присутні хіба 20—30 людей, та й то, переважно, пенсіонери…». Так що в Україні теж є чимало позитивних літературних явищ і тенденцій…

Зараз у нашій літературі багато цікавих молодих поетів. Мій старший син — перекладач і поет, тому я знайомий з його поколінням. Це доволі широке середовище літераторів, вони збираються на читання, спілкуються в Інтер­неті… Останнім часом літературне життя пожвавилося, за два останні місяці я й сам мав шість-сім поетичних вечорів у різних містах і країнах… Час поезії ще далеко не вичерпався, а надто в нашій помітно тоталітаризуючій державі...

— Пане Іване, а що сьогодні на вас наганяє найбільший песимізм — у суспільстві, у творчості?

— Бувають такі дні, що навіть сучасна, дещо одноманітна, як вовча пісня, поезія… наганяє сум... На щастя, я вже декілька років не дивлюся політичних програм. Дуже тяжка мені ця гастролерська «кисельовізація-шустерізація» українського суспільного простору… Ці «пузаті» шоу нівелюють українські цінності і не працюють ані на державу, ані на демократію. Лише — на тоталітаризм, пролетаризм, люмпенізацію суспільства.

— Можливо, аж занадто метафоричне останнє запитання: що є сьогодні найбільшим злом для України і в Україні?

— Це — вульгарна ненаситність… Це — кричущі подвійні стандарти. Це — патетичний обман. Це — цинічна байдужість до всього, крім грошей. Ще, звичайно, — неосвіченість. І ще — жабомишодраківка наших псевдотелесиків. І, звісно, тотальне засилля «матрьощенків» на всіх щаблях, гілках і гілочках.

— Хто такі «матрьощенки» (у вашій транскрипції)?

— Саме так я називаю тих осіб — з нібито українськими прізвищами — які працюють на явно чужих батарейках і тваринно ненавидять усе українське…

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво