Історія реформи, що не відбулася - Соціум - dt.ua

Історія реформи, що не відбулася

20 серпня, 2004, 00:00 Роздрукувати Випуск №33, 20 серпня-27 серпня

9 вересня 1962 року в «Правде» з’явилася програмна стаття раніше маловідомого професора Харківського університету Євсея Лібермана «План, прибуток, премія»...

9 вересня 1962 року в «Правде» з’явилася програмна стаття раніше маловідомого професора Харківського університету Євсея Лібермана «План, прибуток, премія». Суворо кажучи, з погляду економічної теорії, нічого принципово нового вона не містила. Польські й угорські економісти схожі думки висловлювали ще 1956 року. Головним у ній була пропозиція зробити критерієм діяльності підприємства не вал, а прибуток. Тим самим, за задумом, мав установитися баланс попиту і пропонування. Також пропонувалося посилити матеріальні стимули для підвищення продуктивності праці. Якщо говорити сучасною мовою, ідея полягала у впровадженні елементів ринку в народне господарство при збереженні в цілому планового характеру економіки. Ліберман отримав статус консультанта Олексія Косигіна, а саму реформу іноді навіть називають «реформою Косигіна—Лібермана». Вересневий 1965 року пленум ЦК партії прийняв «нову систему планування й економічного стимулювання». До речі, саме тоді більшість радянських трудящих перейшла на п’ятиденний робочий тиждень (при подовженні на одну годину робочого дня).

Реформа тихо провалилася, хоча ніяких офіційних «похорон» проголошеного курсу не було. Сьогодні є багато думок, чому так сталося. Я їх поділив би на чотири групи. Ринковики-ліберали впевнені, що ефективних реформ радянської економіки бути не могло в принципі. На їхню думку, радянська модель господарювання годилася лише для повного знищення, що й було зроблено на початку 1990-х. Результати торжества їхніх поглядів ми долатимемо ще дуже довго.

Для ортодоксальних комуністів сталінського виховання (мені подобається вдале, на мій погляд, визначення — «інфрачервоні») реформа Косигіна—Лібермана стала відступом від основ великого вчення. Вони вважають її свідомою й ретельно замаскованою опортуністичною диверсією проти соціалізму. Причому диверсією успішною, оскільки реформа, на їхню думку, пройшла в досить повному обсязі, щоб виконати свою справжню, а не декларовану місію.

Третя група — це прибічники реформ Ден Сяопіна, що принесли Китаю незаперечний успіх. На їхню думку, Косигіну забракнуло влади й наполегливості у проведенні реформи. Половинчаті й суперечливі кроки призвели до її швидкого гальмування. Реформа з самого початку була не досить радикальною і послідовною (наприклад, її духові суперечила в ній же закладена ліквідація хрущовської децентралізації управління народним господарством — раднаргоспів). Ще менше було послідовності у впровадженні госпрозрахунку, наданні економічної свободи підприємствам, відмові від валових показників тощо. Оскільки практика — найкращий критерій істинності, то мені здається, що ця точка зору найбільш обгрунтована.

Нарешті, четвертий погляд на проблему. Для основної маси читачів ця інформація маловідома, і хоча рамки статті не дозволяють більш-менш докладно її викласти, не згадати про неї не можу. Косигіну була запропонована абсолютно інша альтернатива реформі, грандіозність якої вражає уяву навіть тепер. Того ж таки 1962 року, одночасно з Ліберманом, інший учений з України — «батько радянської кібернетики» київський академік Віктор Глушков — вийшов на Косигіна з пропозицією створити Загальнодержавну автоматизовану систему (ЗДАС).

Глушков дійшов висновку, що людство наблизилося до так званого другого інформаційного бар’єра. Перший бар’єр, на його думку, було подолано в епоху розпаду родоплемінного ладу (первісного комунізму). Коли праця людини досягла продуктивності, яка дозволяла не лише прогодувати себе, а й залишати надлишки, люди зіштовхнулися з нездатністю керувати своїм общинним господарством. Його вже не можна було обвести одним поглядом. Вихід знайшли у винаході грошей як загальної міри обліку матеріальних благ і в розшаруванні суспільства на класи рабів і рабовласників як способі створення першої ієрархічної системи управління. Попри колосальні зміни, що сталися від часів тієї епохи, ситуація в цілому збереглася: світом правлять гроші й ті, хто ними розпоряджається. Однак на середину ХХ століття дедалі очевиднішою ставала нездатність управляючих упоратися з наростанням потоку економічної інформації.

Планова соціалістична економіка справді демонструвала не мнимі, а реальні переваги над капіталістичною ринковою, але тільки в умовах мобілізації всіх ресурсів на різного роду надзавдання: форсовану індустріалізацію, перемогу у війні, відновлення народного господарства, освоєння атомної енергії та космічного простору. Парадокс полягає в тому, що, з погляду теорії управління, ці завдання не належать до найскладніших. Значно складніше забезпечити якісне управління плановою економікою в рутинному мирному режимі, коли потрібно переробляти в тисячі й мільйони разів більші обсяги інформації, оскільки економічні запити сучасної людини несумісні з крайнім аскетизмом героїчного (мобілізаційного) часу. Розв’язати проблему, на думку Глушкова, можна лише шляхом тотальної комп’ютеризації (хоча таке слово не використовувалося) всієї економіки, а також інших сфер життя. Від вищого рівня керівництва країною і до побуту.

Глушков був людиною справи, а не абстрактних фантазій. Для реалізації задуму він просив чотири п’ятирічки часу і державне фінансування на рівні атомних та космічних програм. Економічна віддача починалася через п’ять років, потім процес ставав самофінансованим. Попри революційність, майже фантастичність підходу, ідеї Глушкова викликали широкий резонанс і розуміння — це були часи тріумфальної реабілітації «буржуазної лженауки кібернетики», а науковий авторитет Глушкова був дуже високий. Його підтримав, повернувшись до Києва зі США (туди він був вивезений дитиною), відомий економіст В.Терещенко. Але в пресі різко «проти» виступили економісти Ліберман, Бєлкін і Бірман. Косигін вагався у виборі курсу. Вирішальним аргументом у суперечці стало те, що Ліберман витрати на проведення своєї реформи оцінив вартістю паперу, на якому будуть надруковані відповідні укази, а перші результати пообіцяв уже за лічені місяці. Косигін — «найскупіший» член Політбюро, що вмів рахувати народну копійку, — вибрав реформу Лібермана.

Хоча Косигін високо цінував Глушкова, але вважав його ідеї занадто радикальними. Абревіатура ЗДАС усе ж таки потрапила в Директиви XXIII з’їзду партії, але зміст початкового задуму був вихолощений. В основному довелося обмежитися створенням автоматизованих системам управління (АСУ) підприємств. А це зовсім не той рівень. «Трагічним» назвав Глушков рішення уряду про запуск у виробництво ЕОМ серії ЄС, що повторювали комп’ютери застарілої серії IBM360. На той час глушковські розробки зводили до мінімуму наше відставання від американців, а на окремих напрямах йому вдалося вирватися вперед. Більше СРСР ніколи не судилося кинути виклик США в галузі комп’ютерних технологій.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво