Історичні ремінісценції Михайла Булгакова. Майстер про лицаря в «темно-фіолетовому вбранні» і Петра де Кастельно - Соціум - dt.ua

Історичні ремінісценції Михайла Булгакова. Майстер про лицаря в «темно-фіолетовому вбранні» і Петра де Кастельно

26 жовтня, 2007, 12:52 Роздрукувати Випуск №40, 26 жовтня-2 листопада

Роман Михайла Булгакова «Майстер і Маргарита» — із тих творів світової літератури, до яких читачі повертаються знову й знову...

Роман Михайла Булгакова «Майстер і Маргарита» — із тих творів світової літератури, до яких читачі повертаються знову й знову. Чи не тому, що шифри, на які такий багатий текст, не тільки говорять про події, що відбулися в недалекому минулому письменника, а й ведуть у сиву давнину? Зупинюся лише на двох паралелях, які стосуються теми альбігойської єресі, або катарів (грецькою — чисті). Загибель Іуди з Кіріафа в романі явно перегукується з убивством папського легата Петра де Кастельно, а Фагот-«фіолетовий лицар» (у земній частині роману — Коров’єв) аж ніяк не тягне на негативного героя і дуже вже схожий на провансальського трубадура, який оплакує загибель свого квітучого краю від рук нечестивих хрестоносців.

Трохи історії. Свої витоки дуалістичне, маніхейське вчення катарів веде від богомилів (патаренів) і павликанів болгарської Фракії (з кінця X ст.) та Боснії, «пасивних, але непохитних нонконформістів», як писав Норман Девіс. Їхні ідеологи з «посвячених», які віддані суворій моралі, але насамперед до самих себе, вважали, що світ перебуває у вічному протистоянні. У боротьбі Добра, уособленням якого є Бог, і Зла, відповідно — Сатани, тобто світла і пітьми. Катари закликали відмовитися від земних благ і визнавали тільки одну молитву — «Отче наш»; були проти хрещення в дитинстві й таїнства причастя, шанування хреста як знаряддя вбивства, ікон і ретрансляційної ролі духівництва. Рим побачив у катаризмі не вимоги реформи, а зародження релігії і проповідь екуменізму, що було дуже небезпечно для офіційної церкви, яка зав’язнула у гріху й була глухою до соціальних питань.

Благословенна земля Прован­су, Лангедоку, Тулузького графства, тобто вся Південна Франція і стала живодайною нивою для поширення єресі. Тут практично не існувало класового розшарування, а куртуазність, лицарський кодекс честі не були порожнім звуком. Феодали, люди дуже освічені, виявляли релігійну толерантність (часто й самі були законспірованими катарами) і сприяли наукам та культурі. Ренесанс виник не в Італії, а в Лангедоку і Провансі на сотню років раніше.

Печатка графа Раймунда VII Тулузького, який, як і його батько, захищав катарів. Ілюстрацію з другого тому популярної «Всесвітньої історії» Оскара Єгера (виданої 1907 р.) міг бачити і Михайло Булгаков
Печатка графа Раймунда VII Тулузького, який, як і його батько, захищав катарів. Ілюстрацію з другого тому популярної «Всесвітньої історії» Оскара Єгера (виданої 1907 р.) міг бачити і Михайло Булгаков
У 1209 році розпочався хрестовий похід. Знайшовся й сasus belli — вбивство папського легата Петра де Кастельно (про нього трохи нижче). Десятки тисяч рицарів із Північної Франції, Німеччини, Англії, Данії, «як зграя сарани з Апокаліпсису», яким протистояли місцеві феодали та їхні найманці з Арагону й Ломбардії, заполонили цей край. Особливо «відзначився» у громадянській війні Півночі і Півдня Франції глава хрестоносного воїнства граф Сімон де Монфор, який отримав благословення папи та короля Франції Філіпа II Августа. Під час штурму міста Безьє за його наказом умертвили 20 тисяч людей. Як не згадати легендарну фразу абата Арно-Аморі: «Вбивайте їх усіх, Господь відрізнить своїх і захистить!»

«Досконалі» не брали до рук зброю, навіть якщо їм і треба було захищатися. Тому доля протистояння була вирішена. 16 березня 1244 року впала остання опора катарів — фортеця Монсегюр. Двісті «посвячених» відмовилися зрадити віру й зійшли на вогнище…

Почнемо з Фагота, який в останній главі роману перетво­рився на безіменного «темно-фіолетового лицаря з дуже похму­рим обличчям, що ніколи не всміхалося». Він летить по небу в кавалькаді вершників на чолі з Во­ландом і Маргаритою. На запитання Маргарити, чому Фагот так змінився, Воланд відповів, що «рицар цей колись невдало пожартував... його каламбур, який він склав, розмовляючи про світло й пітьму, був не зовсім вдалий. І рицареві довелося жарту­вати трохи більше й довше, ніж він припускав. І сьогодні така ніч, коли зводяться порахунки. Рицар свій рахунок оплатив і закрив!»

Звернімо увагу на проти­ставлення світла і пітьми, еле­ментів дуалістичної космо­гонії маніхейства, та на невда­лий «каламбур» рицаря, а також на його одяг. В енциклопедії Брокгауза й Ефрона (письменник постійно звертався до послуг цього словника) у статті «Альбігойці» у списку літератури є книжка французького історика Напо­леона Пейра Histoire des Albigeois (1870–1872). Пейра користувався рукописами, в одному з яких є пісня рицаря-трубадура Каденета. Дослід­ник виявив, що у віньєтці заголов­ної букви рукопису зображено автора у фіолетовому вбранні. Фагот, який перетворився на «темно-фіолетового лицаря», пос­тійно серйозний, без тіні усмішки. Він і є трубадур (згадаємо: Коро­в’єв — ще й «колишній регент» і «організатор хорових гуртків»), що оплакує, як ті провансальські поети-трубадури, «без­смертним плачем» загибель своєї землі від рук хрестоносців. А одягнений так кричуще потворно тому, що ще й блазень (французькою fagotin — бла­зень). Та­ким він став за невдалий жарт про світ­ло і пітьму (цю гіпотезу вперше озвучила Ірина Галинська у книжці «За­гад­ки известных книг»), такий недоречний у роки боротьби католиків із катарами. Фран­цузький фразеологізм «sentir le fagot» означає «віддавати єрессю», тобто віддавати вогнищем, в’язками гілок від вогнища.

…А ось і друга паралель. Убивство Іуди з Кіріафа, який зрадив Ієшуа Га-Ноцрі, в романі описане так: «За спиною в Іуди злетів ніж, як блискавка, і вдарив закоханого під лопат­ку. Іуду пожбурило вперед, і руки зі скарлюченими пальцями він викинув у повітря. Передній чоловік упіймав Іуду на свій ніж і по руків’я встромив його в серце Іуди». Понтію Пілату, який каже, що «і все ж його заріжуть сьогодні... у мене передчуття, кажу я вам!», начальник таємної служби Афраній розповів, що Іуду з Кіріафа ввечері виманили з міста і вбили на березі річки Кедрон. За таку блискавичну спритність Понтій Пілат нагородив Афранія перснем...

Убивство ж папського легата Петра де Кастельно, скоєне 15 січня 1208 року на березі річки Рони, послужило приводом до початку хрестового походу проти альбігойців (від міста Альба), освяченого буллою римського папи Інокентія III. Кастельно, затятий ворог катарів, оголосив клятвопорушником і відлучив від церкви некоронованого володаря Південної Франції графа Раймун­да VI Тулузького, який захищав своїх підданих-єретиків і не хотів їх переслідувати. Граф мав «необережність» зауважити, що «нахаба не вийде живим із його володінь» (Микола Осокін, «Исто­рия альбигойцев и их време­ни»). Знайшлися наближені, які зрозуміли цей натяк дослівно. Низка хронік свідчать про удар ножа в спину, інші — в серце, але всі підкреслюють, що вбивці (вбивця) були винагороджені Раймундом VI Тулузьким. У Миколи Осокіна виконавцями вироку стали «веслярі», які зголосилися перевезти легата на протилежний берег Рони, за межі Провансу.

Звідки у Михайла Панасовича виникла зацікавленість катарами? Батько — Афанасій Булгаков — був професором Київської духовної академії на кафедрі історії західних віросповідань. До кола його інтересів входили стародавня історія, християнські сповідання. Великий вплив на Михайлика мав і хрещений батько, професор академії Микола Петров, літературознавець, історик та археолог. Уродженка Києва, літературознавець Ірина Галинська у своїй книжці розповідає про вплив на гімназиста і студента Булгакова відомого вченого-філолога, приват-доцента Університету св. Володимира графа Фердінанда де Ла-Барта, перекладача «Пісні про Роланда». У 1903—1909 роках він жив у Києві, проводив лекції й семінари, що були досить популярні. Де Ла-Барт викладав провансальську мову й коментував літературні пам’ятки Провансу, в тому числі й «Пісню про альбігойський хрестовий похід».

На мою думку, Михайло Булгаков, який виховувався в родині, де свято дотримувалися православної традиції, водночас чудово усвідомлював, що офіційна церква дискредитувала себе підпорядкуванням світській владі і заплющувала очі на соціальне розшарування та прірву між класами, часто виправдовуючи і її несправедливі дії. Що багато в чому й визначило початок революції в імперії, яка пройшлася кривавим Молохом по долях та душах людей. Письменник в умовах фізичного і морального терору більшовицької диктатури хотів показати гуманістичну суть руху катарів, що проповідують свободу, рівність, «чистоту» звичаїв.

«Поклоняючись безсмертному духові, вони тим самим нехтували смертним тілом. Тому найщиріші з них, так звані досконалі, і йшли так охоче на страту, що їхнє життя за межею смерті освітлювало нове нескінченне сяйво, перед чарівністю якого нікчемні були земні пристрасті, страждання, насолоди», — писав про катарів Микола Осокін. Дуже сподіваємося, що твори Майстра, тонкого психолога, блискучого енциклопедиста і вдумливого історика-дослідника, будуть осявати не одне покоління «нескінченним сяйвом».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №43-44, 16 листопада-22 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво