Історична підказка Шевченкові - Соціум - dt.ua

Історична підказка Шевченкові

6 березня, 2009, 13:50 Роздрукувати Випуск №8, 6 березня-13 березня

У геніїв долі несхожі. Цю максиму, неодноразово озвучувану їхніми біографами, усе ж таки можна піддати сумніву...

У геніїв долі несхожі. Цю максиму, неодноразово озвучувану їхніми біографами, усе ж таки можна піддати сумніву. Бо хоча долі зазвичай одна одну не копіюють, певні етапи життя великих людей здатні дивувати однаковими поворотами й моментами. Саме так наклалися подільсько-волинські шляхи видатного поета і художника Тараса Шевченка на маршрути історика, письменника, професора Миколи Костомарова.

У березні 1845 року Тарас Шевченко повертається в Україну. На той час він уже був автором «Кобзаря» — збірки поезій, яка справила велике враження на свідомість жителів тодішньої Російської імперії. Мине ще рік, і в поета настане творча пауза. Два твори романтичного характеру — балада «Лілея» і поезія «Русалка», написані у липні-серпні 1846-го, — це не показник творчої продуктивності. Потрібен був відпочинок від поезії.

Т.Шевченко. Успенський собор Почаївської лаври (внутрішній вигляд). 1846. Акварель
Т.Шевченко. Успенський собор Почаївської лаври (внутрішній вигляд). 1846. Акварель
Певним порятунком стала робота в Київській археографічній комісії, з якою поет співпрацював ще з 1845 року, малюючи пам’ятки давнини на Полтавщині, Чернігівщині, Київщині. Ця наукова інституція діяла при канцелярії Київського генерал-губернатора Дмитра Бібікова і містилася у приміщенні Київського університету імені святого Володимира.

21 вересня Бібіков видає розпорядження, яким доручив Шевчен­кові відвідати різні місця Київської, Подільської та Во­лин­ської губерній і зібрати чотири групи етнографічних та історичних матеріалів:

1. О народных преданиях, местных повестях, сказаниях и песнях…

2. О замечательных курганах и урочищах; с этих курганов снять эскизы с изображением их форм и величин…

3. Осмотреть замечательные монументальные памятники и древние здания и составить их описания…

4. Кроме того, отправиться в Почаевскую лавру и там списать общий наружный вид Лавры, внутренность храма, и вид на окрестность с террасы.

Інтерес Бібікова до Почаївсь­кої лаври був викликаний недавньою передачею її від греко-католицьких ченців у лоно Російсь­кої православної церкви. Тож тре­ба було представити релігійну святиню як форпост православ’я на Волині. На відрядження Шевченкові виділили значну суму — 150 карбованців сріблом. І чотири пакети, адресовані подільському та волинському губернаторам, подільському і волинському православним архієпископам Арсенію та Никанору, які мали сприяти Шевченкові у зборі матеріалів.

Певне уявлення про Волинь Кобзар мав — чув про неї від діда, батьків односельців, читав «Істо­рію русів». У поемах «Тарасова ніч» і «Гайдамаки» Шевченко згадує козацького ватажка Северина Наливайка. У поемі-містерії «Великий льох» поет згадав Берестечко. Цікаву інформацію про культуру Волині Шевченко міг отримати під час подорожі до Полтавської губернії наприкінці 1845 року. В його археологічних записах є опис Пе­ресопницького Євангелія, створеного на Волині у 1556–1561 роках. Він порівнює це Євангеліє з почаївськими книгами, виданими в друкарні Почаївської лаври у XVIII столітті…

Однак важливу роль у науковій долі Шевченка відіграв Микола Костомаров, з яким Шевченко познайомився у Києві в 1846 році. Тодішній професор Київського університету став фактичним організатором та ідеологом Кирило-Мефодіївсь­кого братства, автором його програмного документа «Закон Божий» (Книга буття українського народу). До роботи цієї організації долучився і Шевченко.

На Поділля!

Отримавши необхідні документи, Шевченко вирушає в Ка­м’янець-Подільський — тодішній центр Подільської губернії. Деякі враження від подорожі викладені у повісті «Прогулянка із задоволенням і не без моралі». У місто над річкою Смотрич Шевченко прибув другого жовтня. Оселився на квартирі вчителя чоловічої гімназії Петра Чуйкевича.

Але хто ж рекомендував
Т.Шевченкові познайомитися з цим викладачем? Це міг бути Пантелеймон Куліш — земляк кам’янецького вчителя, з яким вони разом гризли «граніт науки» у Новгород-Сіверській гімназії. Та стривайте. Ще півтора року тому Чуйкевич працював у Рівненській гімназії з Миколою Костомаровим і приятелював із ним. Не­даремно в «Автобиогра­фии» відомий історик і письменник згадував: «Из учителей я сблизился наи­более с учителем латинского языка Чуйкевичем и математики — Яновским; первый знал много малорусских песен, и часто, приходя ко мне, пел их, доставляя мне большое удовольствие»… Чуйкевич виявляв глибоке зацікавлення українським фольклором. Третього жовтня він власноруч записав у робочий подорожній альбом Шевченка три народні пісні: «Пливе щука з Кременчу­ка…», «Зійшла зоря ізвечора», «Ой, Кармелюче, по світу ходиш…» То чи не логічна підказка Костомарова, в якої людини зупинитися в Кам’янці?

Але старовинне місто не справило на Шевченка незабутнього враження. Шевченкознавці доводять, що певну байдужість викликав замок у Кам’янці. Замки та палаци були для Шевчен­ка символом поневолення України.

Раціональною є думка історика Павла Жура, автора праці «Дума про огонь», який вважає, що Шевченко з Кам’янця доїхав до Проскурова (нині — Хмельницький), далі подався до Меджибожа, Летичева, Хмільника і — через Бердичів — до Житомира. Підтвердженням цієї версії може бути зупинка Шевченка в Бердичеві. Це місто згадане у поемі «Чернець», написаній через рік після волинської подорожі. У Житомирі дослідник довго не затримався і вирушив до Почаєва, бо відвідання Лаври було основною метою відрядження.

Шлях на Волинь

Серед дослідників поширена думка, що дорогою до Почаєва Шевченко на кілька днів завітав до містечка Вишнівця. Поета справді могло зацікавити родинне гніздо князів Вишневецьких. Саме тут народився засновник Запорізької Січі Дмитро Вишневецький (Байда). А князь Ярема Вишневецький збудував тут у 1640 році міцний кам’яний замок, який через вісім десятиліть, за наказом останнього представника згаданого князівського роду Михайла Сервація, перебудували на розкішний палац на кшталт резиденцій французьких монархів.

Навесні 1845 року Вишнівець відвідав Костомаров. І про перебування у графа згадує в «Авто­био­гра­фии». Читаємо: «В то время Вишневец принадлежал графу Мнишку. Замок составляет большое каменное здание в два этажа с заворотами. Я имел рекоменда­тельное письмо к владельцу его, полученное мною от владельца Ровно, князя Любомир­ского…» Викладач гімназії Мико­ла Костомаров висловлює розчарування холодним прийомом у Мнішека: «Я понял, что не увижу того, что меня особенно интересовало и побудило искать знакомство с польскими магнатами».

Інтерес у нього викликала Вознесенська церква, яка містилася неподалік. У ній поховані останки останнього православного князя з роду Вишневецьких — Михайла, батька знаменитого Ієремії і чоловіка Раїни Могилян­ки, двоюрідної сестри митрополита Петра Могили. Але чому ж польський аристократ Філіп Мнішек не приділив Костомарову належної уваги, не запросив оглянути бібліотеку палацу?

Цю замкнутість можна пояснити тим, що Мнішек був поляком і римо-католиком. А в умовах тогочасної Російської імперії, після придушення Польського повстання 1830–1831 рр., він не міг просуватися на державній службі. Власне, обмежені можливості зробили графа замкнутим.

Філіп Мнішек, швидше за все, так само насторожено поставився і до Шевченка. Він при­їхав як представник Київської археографічної комісії, діяльність якої мала антипольський характер. Але Шевченко був офіційною особою, якій доручили вивчати старожитності. І тому Мнішек не міг відмовити йому оглянути палац.

Неприязнь господаря примусила Шевченка шукати інших – вдячних – співрозмовників. І такою особою був графський лакей Федір Кружилка. Від нього, тоді вже 80-літнього чоловіка, письменник і вчений Василь Щурат у травні 1905 року записав деякі свідчення. Вони були опубліковані 1914 року і є єдиним джерелом, яке вказує на перебування Шевченка у Вишнівці. Кружилка розповідав Василю Щуратові: «Це зал (у Вишнівецькому палаці. — Р.Я.) де він, було, як не малює, то щось пише. За щось таке його арештували…» Зі слів оповідача, Шевченко хотів «побути часок» у монастирі в Підкамені.

Однак сам Шевченко у своїх творах не згадує про Вишнівець. На думку відомого шевченкознавця, професора Національного університету «Острозька академія» Петра Кралюка, автора монографії «Волинь та Поділля в житті Тараса Шевченка», Кобзар побував у цьому містечку вже після відвідин Почаєва. Чому ж Шевченко хотів поїхати у Підка­мінь? Бо це містечко лежало поруч із Почаєвом. З Почаївської гори йому відкривався вид на Підкамінь, що відображений контуром на одній із акварелей.

«Ходила в Киев и Почаев святых угодников молить…»

Почаївська лавра набула статусу найбільшої православної святині на Волині і стала місцем численних паломництв. Микола Костомаров прибув сюди на Ве­ликодень 1845 року. «К вечеру, — писав історик в «Автобиогра­фии», — мы прибыли в Почаев, остановились в жидовском постоялом дворе и отправились к архимандриту. (…) Церковь почаевская — одна из просторнейших, какие я видел в Росии, сохранила сильные следы прежнего католичества (понад століття вона була в руках ченців греко-католиків. — Р.Я.)».

Архімандрит Григорій, за свід­ченням сучасників, був веселою й гостинною людиною. Він досить повно і об’єктивно виклав Костомарову історію Почаївської обителі. Сподіваємося, що не робив він вигадок і для Шевченка, який прибув до Почаєва з рекомендаціями світського та духовного начальства!

У Почаєві, очевидно, Шевчен­ко поселився в новому будинку для прочан, що розміщувався біля пагорба при в’їзді до комплексу монастирських будівель. Звідти він виконав акварель «По­чаївська лавра зі сходу». Дослід­ник Микола Дубина у монографії «Шевченко і Західна Україна» наводить свідчення колишнього столяра Лаври Івана Сидоровича Станкевича, який бачив у книзі почесних гостей цього будинку власноручний підпис Шевченка і дописку: «На храм 3 рубля серебром подаю».

У державному архіві Тернопільської області зберігається цін­ний документ — дозвіл Волинської духовної консисторії малювати Шевченкові лавру, виданий 22 листопада 1846 року. У Почаєві Шевченко намалював чотири акварелі, два ескізи і зробив начерк олівцем. Незважаючи на поставлене «технічне завдання», Шевченко розкрив свій талант маляра.

На акварелі «Почаївська лавра з півдня», де добре видно величний архітектурний ансамбль Лаври, чітко вималюваний Успенський собор із прилеглими спору­дами. Соціальний контраст величі створюють дві убогі хатинки-мазанки й одинока постать прихо­жанина — символи вбогості й відчаю…

Зовнішній вигляд лаврського комплексу також зображений на акварелі «Почаївська лавра зі сходу». Але він не є домінуючим. Зображення вулиці, на якій міститься дерев’яний хрест із розіп’ятим Ісусом Христом, ліворуч — ще один, кам’яний, вгрузлий у землю, дві великі тополі, розхитані вітром, — усе це створює враження тривоги.

Цікава акварель Шевченка «Вид на околиці з тераси Почаїв­ської лаври». На передньому пла­ні — частина тераси перед Успенським собором і фрагмент храму та дві постаті ченців. Але передній план на картині губиться. Як відзначає Петро Кралюк, «погляд глядача ніби примагнічений до силуету гори на задньому плані. Це — галицький Підкамінь із домініканським католицьким монастирем, куди хотів поїхати Шевченко». Резон у цьому є. Рух у глибину, у напрямку Підкаменя підкреслюється жестом руки одного з ченців…

Шевченко також показав глядачеві внутрішній вигляд Успенського собору Почаївської лаври. Досягнути цілісності й величі художнику вдалося зображенням стін та арок без розписів і орнаментів. На цій акварелі, як і на інших з почаївського циклу, Шевченко створює контраст холодного темно-синього кольору і теплого золотого. Зберігся й ескіз малюнка. Але акварель вийшла багатшою, бо на ескізі зображень ченців та жінки немає.

Постає запитання: чому Шевченко не записував у Почаєві переказів, пісень релігійного змісту, наприклад про зцілення, заступництва Почаївської Божої матері, які у місті знають і дорослі, і діти? Бо ані в його робочому альбомі, ані в творах післяпочаївського періоду відомостей про це не знаходимо. Очевидно, поет сприйняв Почаївську лавру крізь призму діяльності Російсь­кої православної церкви. Неприязнь до неї він висловив у поемі «Кавказ», написаній за рік до подільсько-волинської подорожі.

На гору Бону? Ні, спочатку в Кременецький ліцей

Після Почаєва Шевченкові шляхи, ймовірно, пролягли до Кременця. Яскраві згадки про Кременець читаємо у повісті «Варнак». Персонаж твору, «возвращаясь из Почаева, зашел в Кременец посмотреть на Коро­леву Бону (гору, що височіє над містом, жителі називають Боною. — Р.Я.) и на воздвигавшиеся в то время палаты, или кляштор, для Кременецкого лицея…» Саме у приміщеннях колишнього єзуїт­ського монастиря розміщувалася Волинська духовна академія. Її Шевченко, напевно, відвідав. Бо з пієтетом пише у тій-таки повісті про засновника Кременецького ліцею — попередника семінарії — Тадеуша Чацького. Образ одного з викладачів польського історика Йоахіма Лелевеля виведено у повісті «Художник». Ще в одній повісті — «Прогулянка із задоволення і не без моралі», а також у «Щоденнику» згадується українсько-польський поет Тимко Падура, життя якого пов’язане з Кременцем.

Чи не Костомаров порадив Шевченку відвідати Кременець? Бо сам він зробив це на рік раніше. Звернемося до «Автобиогра­фии»: «Первым делом моим было взойти на вершину крутой и высокой горы, где виднелся обвалившийся замок, приписываемый преданием королеве Бо­не, жене короля Си­гиз­мунда I. (…) Возвратившись с горы, я отправился осмотреть бывший Кременецкий лицей, обращенный в православную семинарию»…

Однак акценти відвідин Кремен­ця у цих видатних особистос­тей різні. Для Шевченка побувати в Кременецькому ліцеї означало більше, ніж піднятися на гору Бону. Він не приховував захоплення цією освіт­ньою інституцією, яка на початку XIX століття не поступалася європейським вищим навчальним закладам. Із повісті Шевченка «Варнак»: «Мир праху твоему, благородный Чацкий! Ты любил мир и просвещение! Ты любил мир и просвещение, как нам Христос его любить заповедал!» Про фундаторів і викладачів Кременецького ліцею, зокрема про Чацького, Шевченко міг довідатися від професорів Київського університету імені святого Володимира, який виник на базі Кременецького ліцею.

Далі мандрівка Шевченка пролягає з Кременця до Ново­град-Волинського. «Из Кременца, — читаємо у повісті «Варнак», — пошел я через село Вербы в Дубно, а из Дубна на Острог, Корец и на Новгород-Волынский, на берега моей родной, моей прекрасной Случи». Слід зауважити, ця повість — не автобіографічна, у ній є художній вимисел. Про село Верби і Дубно зі знаменитим замком, прославленим Мико­лою Гоголем у повісті «Тарас Бульба», Шевченко не згадує більш ніде.

В Острозі Кобзар таки затримався. Адже в повісті «Прогулянка із задоволенням і не без моралі» згадується про замок князів Острозьких, який оглядав Шевченко. У «Варнаку» є інформація, що між Острогом та Заславцем (ниніш­ній Ізяслав) був льох, викопаний гайдамаками, в якому пізніше переховувалися селяни-бунтарі. У «Прогулянці» читаємо згадку не просто про Корецький замок, а й про церкву, в якій збе­рігалися останки князів Корець­ких. Шевченко, очевидно, бачив її, бо пише, що вона перетворилася на руїну.

Їдучи наприкінці 1844 р. на викладацьку роботу в Рівненську гімназію, у Корці та Острозі зупинявся Микола Костомаров. Це в «Автобиографии» подано так: «… я остановился в Корце, где обо­зрел развалины старого зам­ка, — потом был в Остроге…» Да­лі — згадки про відвідини єзуїтського монастиря, монастиря капуцинів, Богоявленської церкви, веж замку князів Острозьких. Сподіваємося, що побувати Шевченкові в цих історичних місцях порекомендував колишній рівненський викладач.

Символ козацької трагедії — Берестечко — Шевченко оплакує у поемі-містерії «Великий льох», поезіях «Ой чого ти почорніло…», «За байраком байрак». Очевидно, на полі Берестецької битви великий поет був.

А до Берестечка з Кременця свого часу виїжджав Костомаров і в «Автобиографии» докладно описує поле відомої битви 1651 р. та сліди тих подій. І, цілком можливо, підказав товаришеві вирушити у пам’ятні місця.

Близько 10 листопада Шевчен­ко прибув до Житомира. У повісті «Прогулянка із задоволенням і не без моралі» він пише про це: «Измерив вдоль и впоперек Волынь и Подолию и дождавшись в Житомире осенней грязи, мы возвратились благополучно в Киев». В останній день 1846 року Шевченко відзвітував перед генерал-губернатором Бібіковим про поїздку…

Царизм нещадно продовжив певну схожість життєвих шляхів Шевченка і Костомарова. Після розгрому Кирило-Мефодіївсь­кого братства Шевченка заслали до далекого Оренбурга, зарахували у 5-й Оренбурзький лінійний батальйон для встановлення над ним найсуворішого нагляду. Костомарова відправили углиб Росії — в Саратов, на посаду перекладача при губернському управлінні. Великі долі — велике рабство, майже як у Софокла.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво