ІСТИНА, ВИСТРАЖДАНА ЖИТТЯМ - Соціум - dt.ua

ІСТИНА, ВИСТРАЖДАНА ЖИТТЯМ

12 грудня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №48, 12 грудня-19 грудня

Сверстюк Євген Олександрович Літературознавець, есеїст, один з ініціаторів українського національного опору 60-х рр...

Сверстюк Євген Олександрович

Літературознавець, есеїст, один з ініціаторів українського національного опору 60-х рр.

Народився 13 грудня 1928 року в селі Сільце Горохівського району на Волині.

Закінчив відділ логіки та психології при філологічному факультеті Львівського університету (1947—1952).

Докторат захистив при УВУ (Мюнхен) у 1992 році на тему «Українська література і християнська традиція».

У першій половині 60-х виступав на сторінках української періодичної преси як літературний критик. У другій половині 60-х його ім’я, організатора й автора українського самвидаву, було під забороною.

У 1970 р. у Парижі вийшла перша книга «Собор у риштованні». Ця книжка, а також есеї «Іван Котляревський сміється», «Остання сльоза», «На свято жінки» й ін. лягли в основу кримінального звинувачення та вироку — 12 років суворого режиму і заслання.

В Україну повернувся як автор — після падіння цензури в 1989 році: «Блудні сини України» (Київ, 1993), «Шевченко і час» (Київ, 1996), «На святі надій» (Київ, 1999).

Головний редактор місячника «Наша віра» — Всеукраїнська православна газета, заснована в 1989 році.

Президент Українського центру міжнародного ПЕН-клубу.

Лауреат Шевченківської премії 1995 р., лауреат премії ЮНЕСКО ім. Корнеліу Копосу 1999 р.

І перед кожним різка альтернатива — бути або сином свого народу або його лукавим наймитом і мародером.

Є.Сверстюк

Математики кажуть, що за критичними точками можна побудувати певну суворо задану лінію. У житті Євгена Олександровича Сверстюка такими точками стали: народження, прихід радянської влади, літературна діяльність, арешт, повернення, газета «Наша віра».

Корені

«Я народився в іншу епоху, в іншій державі. Волинське село Сільце Горохівського повіту жило своїм спонтанним життям за польської влади, яка не мала влади над людиною… Життя ділилося на три періоди: хрестини, весілля, похорон», — пригадує Сверстюк.

«Я був п’ятий, найменший в сім’ї, і скільки сягає пам’ять, завжди було ясно, що старші будуть господарювати, а найменший «піде вчитись». У цьому було щось святкове. Взагалі чекання свята, прагнення животворити, оберегти і творити свято визначає мій життєвий стиль».

«Питання про вибір шляху стояло рано. Мама тихо мріяла, щоб я став священиком. У кінці війни це був шлях реальний: Луцька духовна семінарія... В джунглях університетської філософії з третіх рук, у лябиринті щорічної рутини вироблявся релігійний індиферентизм. І тільки в тюремній камері навпроти Св. Софії я остаточно прокинувся і зрозумів, що душа тужить до Вічного Неба».

«14 січня 1972 року отримав одиночку з виходом у хмарку над Софійським собором і відчув стабільність».

«Жмуть, ой жмуть!»

Автори цієї статті познайомилися з Євгеном Олександровичем у 1967 році. Тоді він був уже відомим літератором. Але ніби «поза законом». Його перестали друкувати. Та й проблема житла постала. Потім він напише: «За винятком студентських років (у гуртожитку), я вічно шукав житла і жахався, що це взагалі підмінює життєві шукання». Кілька тижнів він прожив у новій квартирі, яку одержала мати одного з нас.

Тоді ми були звичайними «совєцькими» 14-річними хлопцями, але одразу відчули всю могутність його постаті. Вона полягала не в тому, що він гнітив своїм інтелектом, енциклопедичними знаннями. Після розмови з ним ти й себе відчував більш значним, а твій дух майже відчутно підносився вгору. Власне кажучи, це важко передати словами. «Ми тут з Петром міркуємо про екзистенціалізм», — міг сказати Євген Олександрович, хоча міркував усе ж таки переважно він сам. Цю властивість — розмовляти на рівних із будь-яким співрозмовником — дуже рідко потім доводилося подибати в людях.

Про що були наші розмови? Наприклад, про філософію. Наприкінці 60-х років у філософській серії були видані праці Канта. Він розглядав людину як центр усього Божого творіння. Тобто найголовнішою людською рисою вважав здатність визнавати і обстоювати свої моральні цінності. Зрадивши чи розгубивши моральні принципи, людина нищить себе, нищить свою душу.

Те, про що Євген Сверстюк говорив у приватних розмовах чи проголошував у публічних промовах, він утілював у своєму житті. Його промови кінця 60-х переконували аудиторію не лише своєю правдивістю, а також образністю, точністю формулювань. Академіку Володимиру Беліцеру, на той час директору інституту біохімії АН України, потім докоряли співробітники «органів»: «Ви кого допустили до трибуни: він же за десять хвилин усю аудиторію зробить націоналістами».

Під впливом Євгена Олександровича з молодих літ ми були впевнені у найбільшій значимості внутрішнього світу для життя людини. Якщо людина придбає увесь світ, а душу свою погубить, яка їй користь від цього?

Запам’яталася афористичність, притаманна йому й досі. Якось ми йшли разом на день народження. На перехресті навпроти метро «Більшовик», де тоді ще не було підземного переходу, він сказав: «Тут відчуваєш себе якось нелегально».

Одного разу його запросили виступити на літературному вечорі. Але організатор вельми ризикував, тому попередив Євгена Олександровича: «Тільки ж ви нічого не кажіть про радянську владу». — «А навіщо? Ми вдамо, ніби її нема», — відповів той.

Одним із його улюблених анекдотів того часу був такий: «Чоловік їде в тролейбусі й каже час від часу: «Жмуть! Ой жмуть». До нього підходять «товарищи из органов»: — Що ви маєте на увазі? — Та черевики жмуть. — Так ви ж — босий! — Так узимку жмуть!»

Ми ходили до нього в «Ботанічний журнал», де він працював відповідальним секретарем. То був осередок дисидентства, хоча самого слова в широкому вжитку тоді ще, здається, не було. Туди приходили Іван Дзюба, Василь Стус, Михайлина Коцюбинська та багато інших відомих людей.

В’язень совісті

Потім був «покос» 1972 року, коли в січні заарештували багато народу і, звичайно, ж Євгена Сверстюка. Він чекав цього арешту, це не було для нього несподіванкою. Але Сверстюк ніколи не був за своєю природою «підпільником». Його не цікавила так звана романтика боротьби, переховувань. Він жив на вершинах духу, але ту владу, попри всю свою толерантність, не міг прийняти, тому що її правила були не сумісні з його уявленнями про честь, самоповагу. Як казав потім сам Сверстюк, «симптоми донкіхотства фіксувалися в КДБ як спроби повстання проти режиму».

Сверстюк був позбавлений волі на 12 років. Відстоюючи людську гідність, він не зміг піти на компроміс зі своїми катами. Багатьох, хто під тиском обставин вдався, ніби покаявся, тоді відпустили. Йому дали повну міру. Він її прийняв і випив до дна. Сверстюк ідеально підходив під визначення «в’язень совісті».

Останнє слово на суді, яке дивом збереглося, стало взірцем поєднання мужності й високої літератури. Він говорив поверх голів своїх тюремників, добре усвідомлюючи, що від його промови заздалегідь запланований вирок уже не зміниться.

Колись, у середині сімдесятих, ми приходили привітати його дружину Валерію Вікторівну з днем народження Євгена Олександровича. І вона нам читала його листи з табору. Скільки гумору було в них! Зокрема він писав, що умови життя там добрі. В’язні виконують поради сучасної медицини про здоровий спосіб життя: багато часу проводять на свіжому повітрі, харчуються простою їжею в міру, ніколи не переїдають, а головне — ніякої невизначеності, а чіткий розпорядок дня.

Коли Євгена Олександровича заочно прийняли до ПЕН-клубу, він написав, що тепер має право безплатного проїзду на залізниці Англії. У пермських таборах це було дуже актуально.

Абсолютний літературний слух

Якби Євген Сверстюк більше нічого не зробив у літературі, назавжди лишилися б його розвідки про Шевченка та Гоголя. Ясна річ, про них написано тонни літератури. Проте виявляється, що творчість Шевченка і Гоголя — як бездонний колодязь. Вичерпати її до кінця неможливо. І гострий погляд дослідника завжди знайде поживу для себе.

Домінантою в дослідженнях Сверстюка про Гоголя є українство нашого письменника, хоча пан Євген ні на хвилину не забуває про його універсальне, загальнолюдське значення.

Сверстюк має абсолютний літературний слух. Його художні образи народжуються легко і невимушено. Вони завжди точні й доречні. З його афоризмів можна б скласти цілу книжку. Він бачить те, чого недобачають інші.

Українське суспільство багато втрачає від того, що й досі не надрукували жодної книжки його віршів. Тим часом усі вони — як оригінальні твори, так і переклади класиків — найвищого ґатунку. І тільки наші барди, як от, наприклад, Ольга Богомолець та Леся Чарівна, співають їх на творчих вечорах.

Дуже точною видається характеристика літературної творчості Сверстюка, зроблена Михайлиною Коцюбинською: «Поєднання високого романтичного лету, розумного критицизму, учительської тенденції зумовлює правду й силу Сверстюкового слова. Творить своєрідний стоп, що не дає іронії і критицизму виродитися в холодне безвірництво, а його просвітництву — перетворитися в набридливу декляративність і моралізаторство».

Його улюблені літературні герої — Дон Кіхот і Гамлет. Про Дон Кіхота йдеться в його майже автобіографічному вірші «Сервантес», який, до речі, вельми припав до душі Василю Стусу:

Скільки ламало життя,

Скільки брало на глум —

Чистим лишився стяг,

Вічним — шляхетний сум.

А ось як Сверстюк розглядає гамлетівське запитання: «Питання бути чи не бути означає: бути собою або ніким! Боротись і не приймати або приймати і терпіти все як є, а потім знайти свою фальшиву ролю в маскараді навколо влади.

Бути — це бути

в опозиції, бути зі шпагою.

Бути — значить

виконувати обов’язок!

Моє покоління зробило вибір. Говоримо про десятки імен, бо більшість воліє за краще не бути, а здаватись».

«Наша віра»

Коли люди звикають мовчати або говорити езопівською мовою, їм буває важко висловлювати свої думки в умовах навіть відносної свободи. На творчості Євгена Олександровича перехід до «гласності» майже ніяк не позначився. Він писав так, як писав раніше. Правила його гри не змінилися. І в тих і в інших його творах абсолютно відсутня фальш.

Після прийняття незалежності багато інакодумців пішли в політику. Міг зробити це й Сверстюк — пропозиції були, але він віддав перевагу іншій діяльності.

Ось уже 14 років виходить редагована ним газета «Наша віра». Чим вона відрізняється від інших українських видань? На наш погляд, такими рисами, як насиченість матеріалів, напруженість думки, чітка моральна та релігійна позиція, відвага.

В українській журналістиці переважна більшість видань відстоює чиюсь позицію. Як правило, того політика чи олігарха (а часто це одна й та сама особа), який її утримує. «Наша віра» є по-справжньому незалежною. Вона виходить завдяки старанню купки ідеалістів. Тому це, мабуть, найбідніше видання в Україні. Зауважимо, що головний редактор не одержує ані зарплати, ані гонорарів…

Не скажемо, що «Наша віра» — цілком об’єктивне видання. Але, як на нас, це не вада, а, швидше, — навпаки. В «Нашій вірі» чітко вироблений понятійний апарат, і автори пишуть, спираючись на власне сумління. Тільки така суб’єктивність є, на нашу думку, журналістикою найвищого ґатунку.

Крім літературної діяльності, Євген Олександрович виступає в ролі автора й ведучого на творчих вечорах. Ті, кому пощастило побувати на них, ніколи не забудуть своїх вражень. Цей той випадок, коли форма відповідає змістові. І слово Сверстюка має те забарвлення, яким йому, власне, й належить бути.

Колись Сверстюк писав про Сент-Екзюпері: «Для утвердження своїх істин Сент-Екзюпері зробив усе, що міг: він їх вистраждав життям і створив у згоді з ними модель свого життя». Ці слова Євгена Олександровича можна повною мірою адресувати йому самому.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво