Ірина Вільде не була дикою - Соціум - dt.ua

Ірина Вільде не була дикою

30 червня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №25, 30 червня-7 липня

Мало хто знає, що в перекладі з німецької «вільде» означає «дика, бурхлива», а ім’я Ірина — у даному разі похідне від Дарини...

Мало хто знає, що в перекладі з німецької «вільде» означає «дика, бурхлива», а ім’я Ірина — у даному разі похідне від Дарини. Ось так і «народився» псевдонім «Ірина Вільде».

Писати донька відомого поета ХХ століття Дмитра Макогона Даринка почала ще юнкою, але в ті роки літературна справа вважалася заняттям не вельми гідним для дівчини з інтелігентної родини, ось вона й підписала перше оповідання вигаданим «Ірина Вільде».

«Нас звів Осип Маковей»

Тернистим видався життєвий шлях Антоніни Полотнюк, радіожурналістки із Заліщиків, невеликого містечка на Тернопільщині, яка виходила в ефір майже п’ять тисяч разів. Непосидюча, із загостреним відчуттям справедливості, вона так і не навчилася йти на компроміси. Чим певною мірою завдячує відомій українській письменниці і за сумісництвом своїй свекрусі Дарії Дмитрівні Полотнюк, більше відомій як Ірина Вільде. А познайомив їх... Осип Маковей.

Був 1967 рік. Заліщики святкували 100-ліття від дня народження відомого письменника, громадського діяча і, до речі, директора місцевої учительської семінарії, яку закінчував і батько майбутньої письменниці — Дмитро Макогон. До містечка з’їхалися митці і творці з усієї України, районний Будинок культури ледве вмістив усіх запрошених. Антоніна на той час уже працювала на районному радіо.

— Наступного ранку після урочистостей, провівши передачу, я вийшла з редакції, — згадує вона. — Раптом бачу: йде Ірина Вільде. «Дівчино, підкажіть, як знайти пам’ятник і місце поховання Осипа Маковея». Від несподіванки, що сама Ірина Вільде звернулася до мене, я розгубилась, але Дарія Дмитрівна вміла прихиляти людей до себе, вона не боялася впускати незнайомців у душу. Пам’ятник був зовсім поруч, однак вона зізналася, що погано орієнтується на місцевості, тож я з радістю почала її всюди водити. Мені, на той час уже студентці факультету журналістики Львівського університету, було цікаво поспілкуватися з такою людиною. Дивно, але я зразу розповіла, що напівсирота, батько загинув на фронті, а мати сама виховала чотирьох дітей. Зізналася, що ми дуже бідували, але я писала вірші, друкувалась у місцевих газетах і дуже тішилася, що можу підтримати рідних своїми копійками з гонорарів.

Несподівано Ірина Вільде запропонувала: «Їдьмо до мене на дачу в Яремче». Я була в такому захопленні від знайомства, що не вагаючись одразу погодилась і... зірвала радіопередачу, за що отримала першу і єдину у творчому житті догану.

Вже на дачі вона почала називати мене невісткою, хоча я навіть не знала, що у неї є двоє синів і молодший, Максим, неодружений. На прощання Ірина Вільде так щиро запрошувала до себе у Львів, що молоденька журналістка наважилася поїхати до відомої письменниці.

Перша сторінка

Жила Ірина Вільде у так званій професорській колонії, на вулиці Чумацькій, неподалік лісу. Юнка зовсім розгубилася, коли замість літераторки двері відчинив... гарний молодий хлопець. Максим Полотнюк. Письменниця саме поїхала до Києва, і він на правах господаря запропонував зачекати, запевнивши, що мати ось-ось повернеться. Максим також навчався у Львівському університеті, але на хімічному факультеті. Мати дозволила йому обладнати у підвалі будинку власну хімічну лабораторію, в якій студент ставив свої досліди, добував, скажімо, ціаністий калій. Тож уся професура, яка жила на верхніх поверхах, ніби перебувала на жерлі вулкану — постійно дихала не вельми ароматними випаровуваннями і боялася злетіти в повітря.

Та що там розчини проти блакитно-сірих очей юної журналістки! Максим із задоволенням показав тендітній Тоні рідне місто, отож, повернувшись додому, Ірина Вільде одразу відзначила разючі зміни, що сталися з її непутящим сином. Уже наприкінці грудня молоді розписалися. Символічно, що весілля збіглося з «Останньою сторінкою»: за традицією, в останній день року львівські письменники проводили літературний вечір, на якому кожен повинен був прочитати новий твір, яким завершував рік.

Очима невістки

— Я сім років прожила з Іриною Вільде під одним дахом, — розповідає Антоніна Йосипівна. — Вільде була жайворонком, прокидалася на світанку, писати любила вдосвіта, лежачи прямо на підлозі, серед творчого безладу, який завжди панував у кімнаті.

Усе написане вона передруковувала на машинці і з задоволенням за сніданком першій читала мені, невістці.

— Вранці ми всі разом сідали пити каву з канапками. На столі завжди мав стояти трилітровий бутель меду. Вона дуже любила кухню, настільки любила, наскільки сама не мала кулінарного дару. Певно, тому згодом саме Ірина Вільде порадила Дарії Цвек занотовувати рецепти й видати книжку. Тож на кухні в неї хазяйнувала кухарка. Як правило, готувалися українські страви. Особливо любила письменниця вареники з картоплею та квасолею. Одного разу наварили їх величезну макітру. Вільде схопила її – й хутенько в кімнату, до гостей, але зашпорталась і впала посередині коридору. Цей момент – письменниця на підлозі серед вареників – зняли на кіноплівку.

…Ірина Вільде славилася гостинністю. Хто тільки не гостював у її помешканні! Одного разу до Львова на гастролі приїхав хор Григорія Верьовки й усім складом прийшов до Вільде в гості.

— Пам’ятаю, як Ніна Матвієнко тримала мою доньку Дарусю на руках і співала їй колискову, — згадує усміхаючись пані Антоніна. — А які концерти влаштовувалися влітку на її дачі в селі Дора, що під Яремчею! Вечорами всі збиралися на величезній, мов бальна зала, веранді, і розпочинався концерт, а я була конферансьє, вела ті вечори.

«Дика Вільде» любила проводити костюмовані маскаради. Неодноразово господиня разом із поважними гостями перевдягалися, з гарбуза вибирали насіння, вирізали очі, вставляли всередину свічки й ходили попід хатами, лякаючи людей.

На день народження Ірини Вільде звідки тільки не з’їжджалися до Львова письменники. Вони ставали колоною, попереду йшов Роман Лубківський із дружиною і ніс тільки одну квітку троянди, за ним — інші. У вітальні накривали величезний стіл, але ніхто навколо нього не всідався, всі розміщувались у кріслах, на пуфах, диванчиках, кому де було зручно, і говорили. Якщо зголоднів — підходь до столу, візьми собі на тарілку бутерброди, закуски, страви, налий чарочку – і знову до розмови.

Двічі у складі делегації радянських письменників вона виїжджала до Сполучених Штатів. Згодом Вільде неодноразово згадувала такий інцидент. Під час однієї зустрічі її запитали: чому на вулицях українських міст не чути української мови? Завагавшись, літераторка відповіла: «Справжня господиня зі своєї хати сміття не виносить. Як у нас є — так є, це проблеми моєї держави, і те, що болить мені, вам не болить».

На знак пошани представники діаспори подарували Вільде золотий будильник, а ще з тієї поїздки вона привезла кінокамеру та домашній кіноапарат, отож відтепер родина мала змогу дивитися всі нові кінофільми.

Кохання розбилося об політику

Кохання Антоніни і Максима розбилося об політику. «Ми були абсолютно різними, — зізнається співрозмовниця. — Уявіть: у ті часи Максим створив таємну націоналістичну організацію! У нього була зброя, за ним постійно стежили з КДБ, неодноразово заарештовували, він навіть сидів у тюрмі разом із В’ячеславом Чорноволом. Він мав усі антирадянські видання. Недарма ж Вільде називали націоналісткою, але з нею мусили рахуватися через її популярність. Вона й не приховувала, що є письменницею націоналістичного спрямування і ненавидить радянську диктатуру. В її творах не згадувалися Ленін, партія, Сталін: «Партократи, ким би вони не були, є тимчасові, а народ безсмертний». Ірина Вільде неодноразово повторювала: «Підлість — це той потяг, на який завжди встигнеш сісти, то навіщо поспішати?».

— Скажімо, після виходу з тюрми у неї довго жила Ольга Дучиминська, яку звинуватили у причетності до вбивства Ярослава Галана. Це була вже старша жінка, надзвичайно акуратна, завжди з білесенькими манжетами, дуже привітна, але у переконаннях тверда мов кремінь.

Одного разу заговорили за бандерівців, і Вільде пригадала випадок загибелі молодих хлопців, вона називала їх патріотами, героями, при цьому в неї й у Максима сльози затуманили очі. Для Тоні ж це було незрозуміло: «Я вихованка дитячого будинку. Я була інородним тілом, сіла не у свої сани».

Дедалі частіше молода жінка відчувала різницю у власних поглядах та світосприйнятті чоловіка й свекрухи, почала замислюватися, чи не зробила вона помилку, одружившись із Максимом Полотнюком. Родина Ірини Вільде сповідувала зовсім інші цінності. Більше того, хоча навколо в місті дедалі частіше лунала російська мова, у будинку письменниці навіть радіо вимикали, коли транслювали російські пісні.

— Я не могла відкрито поділяти такі погляди і почала боятися за долю доньки. Зрештою, переді мною постала дилема — або чоловік, або дитина, — зітхає Антоніна Йосипівна.

Після розлучення журналістка з донькою повернулись у рідні Заліщики, знову в ефірі залунав її голос. Продовжує писати вірші: недавно її лірику надрукував жіночий журнал у Канаді.

Під час горбачовської відлиги Максим виїхав до Америки. Працював там в українській політичній пресі, причому відмовився від гонорарів за статті. Останні роки життя жив у Нью-Джерсі. Він не змирився з радянською владою й набагато більше зробив для визволення України, ніж дехто із сучасних горе-патріотів, впевнена Антоніна. На початку 90-х Максим Полотнюк загинув в автокатастрофі.

Та нещастя справді не ходить саме. Десять років тому не стало Даринки. Подолати безнадію Антоніні Полотнюк допоміг єдиний внук (правнук Ірини Вільде) Степан. Важко повірити у прості збіги, але Степанко, цьогорічний випускник однієї з львівських шкіл, вирішив вступати до Львівської духовної семінарії, як і отець Річинський із найвідомішого роману Ірини Вільде.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво