Ірен Роздобудько: «Увесь час улаштовую для себе маленькі революції» - Соціум - dt.ua

Ірен Роздобудько: «Увесь час улаштовую для себе маленькі революції»

17 листопада, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №44, 17 листопада-24 листопада

Ірен Роздобудько злетіла мов ракета; вистрілила як рушниця в останньому акті; наочно довела справедливість першого закону діалектики; зрештою ввійшла в моду!..

Ірен Роздобудько злетіла мов ракета; вистрілила як рушниця в останньому акті; наочно довела справедливість першого закону діалектики; зрештою ввійшла в моду! — і все за якісь рік-два. Серйозні авторитети «сучукрлітпроцесу» і огледітися не встигли, як їх змусила потіснитися дамочка з глянсового часопису, детективниця, що почала друкуватися під підкреслено попсовим брендом літературного конкурсу «Коронація слова», до того ж від самого початку російськомовна, родом не звідкись там, а з Донецька.

Змінивши кілька екзотичних професій (з особливим задоволенням Ірен запросто вимовляє слово, яке для більшості годі вимовити, — «шпрехшталмейстер», тобто людина, яка оголошує номери в цирку), Роздобудько в результаті зробила успішну кар’єру від коректора в багатотиражці до головного редактора в глянсі. Нині вона очолює українську редакцію часопису «Караван історій».

Автор двох поетичних збірок, у прозі Ірен Роздобудько вперше виступила шість років тому, написавши для згаданої «Коронації слова» кр-р-ривавий детектив «Мерці», а за рік ще один — «Ескорт у смерть». Проте відповідно до парадоксів українського книжкового ринку романи в «популярному» жанрі принесли їй популярність хіба що у вузькому колі. І лише кілька років по тому, коли в різних видавництвах один по одному, а то й одночасно, з’явилися абсолютно непопсові «Ранковий прибиральник», «Шості двері», «Ґудзик», «Зів’ялі квіти викидають», «Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, непридатних до життя», до письменниці почали шикуватися черги шанувальників по автограф і журналістів — по інтерв’ю.

І ось уже б’є рекорди продажу новинка «Останній діамант міледі», розхапали «Оленіум», що вийшов поки що в журнальному варіанті, а на підході грамотно анонсований авторкою в романі «Дванадцять...» (де однойменна книжка головної героїні отримує престижну літературну премію) «Амулет Паскаля»...

Звідки?!

— Ірен, зо два останні роки ви б’єте всі рекорди з кількості й частоти видання книжок. Ви справді так багато й швидко пишете чи дістали «старі запаси»?

— Я б навіть сказала, не за два роки, а за рік. Справді, важко повірити, але за останній рік у мене вийшло, враховуючи перевидання, десять книжок. Коли я їх ставлю рядком, просто страх бере.

Пишу я дуже давно, скільки себе пам’ятаю: шість років, рожевий маленький блокнотик, олівець, казки. Потім пішли щоденники, у моєї мами зберігається їх повна шухляда... Я завжди відчувала, що маю обов’язково висловитися на папері. На мене колись у дитинстві величезне враження справила книжка Джека Лондона «Мартін Іден», і зі мною тепер ситуація дуже схожа. Справді, деякі з романів написані роки три-чотири тому. Але надрукуватися спочатку завжди дуже складно: у видавництв свої автори, своя концепція, а ти — нікому не відома людина з вулиці... І ось тепер усе вистрілило, все пішло. Настільки, що в мене не виходить жодного рядка написати в стіл. Мене це лякає. Усе беруть, навіть речі, написані давно, і я, як Мартін Іден, дивуюся: чому це все пішло саме тепер? І, коли проводжу паралель і згадую, чим він закінчив, стає моторошно. Багато книжок, багато читачів, багато уваги — через це підвищується відповідальність за те, що робиш.

— Ви всіляко відхрещуєтеся від образу детективниці, фактично від своїх ранніх творів, написаних під «Коронацію слова». Але ж нині, у світлі вашої стрімко зрослої популярності, ці речі перевидано, й вони знову на ринку. Як ви до них ставитеся? Не соромно?

— Не соромно. Так склалося, що ці дві книжки, «Мерці» і «Ескорт у смерть», нещодавно перевидали. Перший роман написано 2000 року, другий — 2001-го. Обидва пішли по «Коронації», і відразу ж, на натхненні, я почала писати ще один, третій детектив. Адже на першій «Коронації» я заявила привселюдно: «Я буду українською Мариніною!». Тоді ця ніша не була зайнята, це тепер з’явилося багато літератури динамічної, детективної, з морем крові й хвацьки закрученими сюжетами, а тоді, 2000-го, точилися дикі дискусії: навіщо нам це треба, у країні Тараса Шевченка, ми вищі від такого масліту! Я подумала: займу цю нішу! А я така — уперта. Написала третій детектив, а потім серія, де він мав вийти, закрилася, я цей роман відклала й почала писати те, що мені справді хотілося: «Ранкового прибиральника», «Шості двері»... Я відчувала, що такі речі вже можуть надрукувати. Детективи спрацювали як паровоз, який може потягнути за собою все.

Цей роман, «Останній діамант міледі», у мене лежав два роки. І нещодавно я його запропонувала видавництву «Фоліо». І от парадокс: я відхрещуюся від того, що я детективниця, але нинішнього року і ця моя лінія вийшла на нове коло.

— Ви себе часто іронічно називаєте глянсовою дамочкою і в той же час знову ж таки від цього образу відхрещуєтеся. Проте ви й тепер очолюєте український «Караван історій». Внутрішнього дисонансу не відчуваєте? На роботі не позначається?

— Колись я працювала в модному жіночому журналі й настільки «об’їлася солодким» (а я взагалі не ласунка, між шоколадними цукерками і сушеною рибою виберу скоріше тараньку) — сиропами й красивими глянсовими картинками, що свій перший детектив почала писати з кривавої моторошної сцени. Тобто тоді я відчувала протиріччя. Але насправді протиріччя немає, тому що глянсова дамочка — міф. Дівчатка думають, що в глянсових часописах усі їздять на білих мерседесах, але це неправда. Ми всі трудівники, такі ж, як газетні журналісти, працюємо, мотаємося з інтерв’ю на інтерв’ю. Я живу дуже далеко від центру міста, чотири години на день у мене йде на дорогу. У мене немає машини, шикарної шуби, вечірньої сукні й інших атрибутів глянсового життя. Дуже рідко ходжу на всілякі презентації, але якщо треба, я одягаю з ранку вихідний костюм, але надвечір він починає мене просто душити, хочеться швидше перевдягтися в нормальний робочий одяг... Я живу так, як усі, й у мене зовсім немає протиріччя між тим, що я працюю в глянсі, й тим, що пишу.

— А з творчого погляду: написання матеріалів у глянець, із його форматом, орієнтованим на певну публіку, яка читає часописи й при цьому, зазвичай, не читає книжок, чи не псує руку письменникові?

— Хоч де я працювала, а я багато писала для жінок, завжди намагалася, як би це культурно сказати, не напускати золотого туману. Сама вибирала тематику, писала й про наркоманію, і про алкоголізм, і про вивезення дівчат за кордон... і про ревнощі-зраду теж, але завжди ходила до психологів, давала фахову думку. Відсебеньки я могла писати тільки в есе, за якими мене пам’ятають багато читачок, але й там теми були досить серйозні. Мені за них не соромно. І взагалі, робота в журналістиці настільки дисциплінує, що це йде тільки в плюс. Я починала в газеті коректором, коли ти відповідаєш за літерки і тебе б’ють за це по голові. І редактором глянсового часопису стала не через знайомство, а тому що багато працювала. Я не люблю поняття «успіх». Що таке успіх? Ти йдеш вулицею, біля тебе зупинився мерседес, виходить багатий дядечко і каже: «Дівчино, хочеш зніматися в кіно?». Не буває такого! Треба починати з малого і дуже довго і чесно йти.

— Ви тривалий час позиціонувались як двомовна письменниця, навіть отримали за роман «Ранковий прибиральник» премію ім. Юрія Долгорукого, покликану заохочувати російськомовних літераторів. А останнім часом усіляко підкреслюєте свій перехід виключно на українську мову. Чи можна сказати, що вас сподвигає тільки безкорисливий донкіхотівський патріотизм? Чи писати російською в Україні просто невигідно й нікуди?

— Саме донкіхотівський патріотизм і таки моя впертість. Мені спершу було навіть ніяково: стільки книжок українською — і раптом премія Юрія Долгорукого, за яку я чомусь мала виправдовуватися... І тепер я кажу чесно й відверто: у мене три романи написані двома мовами: «Ранковий прибиральник», «Шості двері» та «Ковток із річки забуття» («Мерці»). Мені дуже цікаво писати українською мовою. Я люблю опір матеріалу. Увесь час улаштовую для себе маленькі революції. Коли писала для «Коронації», то думала: напишу так, що ці книжки будуть надруковані! Не те що б самоціль, скоріше внутрішня мета для себе. А потім поставила іншу мету: книжку, яку я напишу українською мовою, будуть читати люди, котрі ніколи не читали українською. Мені здавалося, якщо книжка захоплює з перших сторінок, то людина її прочитає і не помітить, якою мовою вона написана. І цієї мети, судячи з відгуків читачів, я теж досягла.

Я купаюся і в одній мові, і в іншій. Але коли починаю писати російською, мені нецікаво, це — мов річка: тече повз тебе, а ти просто пускаєш її на папір, навіть не береш участі в процесі. А українська — це море, дуже гарне, навколо багато різних риб, ти пливеш у ньому, іноді тонеш, тому що чогось не вистачає... ну, тепер я вже не тону.

Коли я переїхала до Києва вісімнадцять років тому, то почала читати українську літературу, відкрила для себе Підмогильного і Хвильового. Я подумала: така метафоричність, така міць у цих письменниках! Чому ми про неї не знаємо? Чому ми не знали Багряного? Я для себе відкрила і мову, і літературу, що на цій мові можна писати не тільки про хатки-буряки, а й прозу європейського рівня.

— Чи не турбує вас ситуація, що нині сучасної літератури за межами певного істеблішменту або тусовки теж практично не знають? Як, на вашу думку, можна прорвати цю герметичність?

— Ми багато говоримо про це з видавцями, їм якраз цікаво прорватися, тому що книговидавництво — бізнес, а бізнес має розширювати ринок збуту. Але я сама, хоча й видаюся комунікабельною, дуже герметична людина, мені важливо те, що відбувається зі мною особисто, з моїми книжками. Я бачу, що в мене багато читачів, що вони дуже різні. Я завжди знала, що це будуть і діти, і дорослі, і чоловіки, і жінки... Мені важливо говорити і бути почутою тими людьми, для яких я пишу. Найкумедніше, що я їх майже всіх запам’ятовую. І не тому, що їх так мало, а тому, що, коли ми спілкуємося на різноманітних заходах, я бачу дуже небайдужі очі, а для мене важлива ця небайдужість.

Тому такі питання мене взагалі не хвилюють. Мене не цікавить дядько Василь, який не читає моїх книжок. Мене цікавить бабуся, що прийшла на мій вечір у Львові, дев’яностолітня, з ціпочком, дуже схожа на героїню моєї книжки. Дівчата, в яких не було грошей на книжки, я розписувалася в їхніх блокнотах. Дівчина, що в осінньому сквері під дощем читала «Ґудзик»...

Для мене все, що стосується літератури, — справа «обраних»: тобто люди, які купують книжки й цікавляться чимось крім «Не родися вродлива», живуть у зовсім іншому світі, значно багатші, ніж ті, яких ми бачимо з вікна маршрутки або в овочевому магазині. Для мене такі люди — обрані! Я просто хочу, щоб їх стало більше. Щоб читати було престижно. І тоді питання про герметичність відпаде саме собою.

— У вашому романі «Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, непридатних для життя» героїня-письменниця, схожа на вас (хай як би ви це заперечували), зустрічається з метром, схожим на Мілана Кундеру, і веде з ним розмову про літературу. Якби така розмова справді відбулася, що б ви розповіли йому про український літпроцес?

— Те ж саме, що говорила моя героїня в «Дванадцяти...». Але насправді я б до нього... не підійшла. Письменника ліпше не знати особисто, щоб не розчаруватися. Абсолютно був правий Акунін (якого я більше визнаю як Григорія Чхартішвілі, не з пригодами Фандоріна, а з його дослідженням «Письменник і самогубство»), коли казав, що при особистому знайомстві великий письменник може виявитися вовкуватим, непривітним і дивним типом. Адже справжній письменник — це ретранслятор того, що він чує звідкілясь «згори», а в реальному житті може бути зовсім іншою людиною.

— Я правильно вгадала, що вас назвали Ірен на честь героїні «Саги про Форсайтів»?

— Абсолютно правильно. Саме цей роман читали мої батьки незадовго до мого народження. Їм чомусь дуже сподобалася героїня й вони дали мені її ім’я. Хоча не уявляю, як у Донецьку в ті роки могли з цим погодитися працівники загсу.

— А чи не хочете самі написати великий, масштабний роман на кшталт саги Голсуорсі? Ваші книжки все-таки непробачно тонкі, їх рідко вдається розтягнути більше, ніж на один-два вечори... Якщо зважитеся на таку річ, про що вона буде?

— Нині я пишу роман, який сама собі обіцяю «писати довго і багато». Але, напевно, знову «довго» не вийде — якщо мене захоплює тема, я її проживаю дуже швидко. А ось чи вийде «багато»... Адже головне — висловити все, що ти хочеш висловити. А не розтягувати якісь описи природи на п’ять сторінок. Це вже з розряду технології. І мені це нецікаво. Мені справді хочеться, щоб усе читалося на одному диханні. Як вірш...

Цей новий роман має назву «Дві хвилини правди». Якщо відійти від усіх колізій (а він буде досить динамічний), він про те, що в житті кожної людини є бодай хвилина, коли вона стає абсолютно беззахисна, скидає таку собі маску ситості й добробуту і може вчинити щось їй не притаманне. Наприклад поїхати й не повернутися.

Це наразі пишеться. А чого я дуже чекаю наступного року — виходу нового роману «Амулет Паскаля». І... кількох дитячих книжок.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво