Інтерв’ю з Т.Г.Шевченком у Руській Поляні

Приємно в’їжджати до села Руська Поляна, якесь воно радісне та доглянуте — і шляхи без вибоїв, і газони без будяка, здається, що й травнева зелень тут має особливий смарагдовий відтінок.

«Маршрутка» від Черкас до центру Руської Поляни долітає хвилин за 20. Це саме до центру. Тому що завдовжки село розкинулося на 12 кілометрів. Гості жартують, що пора б і метро тут прорити. Стоїть село на самій межі степу й лісу. За смугою лісів, уздовж яких простяглася Руська Поляна, починаються Ірдинські болота, а за ними Мошенські гори. Перші поселенці вибрали місце з розумом: рівнина хлібом нагодує, а ліси, болота й гори від ворогів укриють. І Дніпро недалеко. У посуху з нього колись волами воду возили...

Найбільш раннє свідчення про Руську Поляну міститься в «Люстраціях (описах) володінь Речі Посполитої воєводства Київського, Подільського і Вроцлавського» 1622 року. Ймовірно, перші православні поселенці побудували тут церкву, тому що за документами бачимо: у 1745-му поруч зі старою, давньою, закладалася нова церква, освячена на честь Іллі-пророка. Через сто років, у 1851-му, на її місці з’явилася інша Іллінська церква, також дерев’яна, що також простояла майже століття. А в 1950 році на тому самому місці жителі вибудували цегельний клуб. Нині діюча Іллінська церква виросла зі стін старої хати, купленої церковною громадою наприкінці 1980-х.

На центральну площу Руської Поляни виходять згаданий клуб, кілька магазинів, зеленотравний стадіон і меморіал, присвячений Великій Вітчизняній.

В оперативному зведенні Радінформбюро за 29 листопада 1943 р. йшлося: «У районі Черкаси, на правому березі Дніпра, наші війська вибили німців із сильно укріплених опорних пунктів Руська Поляна та Дубієвка. Розвиваючи успіх, наші бійці зайняли також населені пункти Броди, Кирилівку і Тернівку. У боях за ці пункти знищено до 1.500 гітлерівців...» Про наші втрати не повідомлялося. Потім жителі полічили — при штурмі та звільненні Руської Поляни загинуло 830 радянських бійців. Їх поховали в трьох братських могилах. На меморіальних дошках — величезний список — 686 імен руськополянців, які склали голови на фронтах Великої Вітчизняної.

А до кінця алфавіту вразила кількість повторюваних прізвищ. Ось лише частина на букву «Ш»: Шапран — 24 чоловіки, Шевченко — 30, Шинкаренко — 15...

Серед руськополянців Шевченко — поширене прізвище. Нині в списку сільради 170 чоловік, є і троє повних тезок Кобзаря. Важко утриматися від спокуси й не взяти інтерв’ю в Тараса Григоровича.

Йому вісімдесят четвертий, рухливий, доброзичливий, веселий, піджак обтяжений медалями та орденами. До армії він потрапив 15 травня 1941-го, а 3 травня 1945-го на руїнах Рейхстагу, що димилися, залишив напис «Тут був Шевченко Тарас Григорович». Танкіст і фахівець із військової іноземної техніки; був тричі поранений... Запитую про найціннішу бойову нагороду. «За відвагу», відповідає. За Курську дугу.

Його пам’ять береже ще й ту правду війни, про яку Тарас Григорович дотепер розповідає з ніяковою посмішкою.

«Після поранення термітним снарядом (дотепер на нозі свищ) служив у Другому гвардійському кавалерійському корпусі.

У корпус інколи приїжджав командуючий фронтом Георгій Костянтинович Жуков. Він був вимогливий, а часом і дуже грубий. Якось я бачив, як він генерал-майора Ос-ського — начальника похідних пекарень — лупив стеком, це такий тонкий шкіряний батіг. А сталося це так. Жуков йшов із бригадою танків. Йому терміново потрібно було кудись перекинути цю бригаду. А Ос-ський зі своєю технікою виїхав і перекрив шосейну дорогу, утворилася пробка. Жуков на американському бронетранспортері підскочив, я очевидець, і Ос-ського шкіряним стеком... по спині… А машину, яка загородила дорогу, — Жуков махнув рукою, підбігла його охорона, — зіштовхнули разом із людьми з дороги в кювет…» Отже, виходить, і стеком прокладав маршал танкам шлях до Перемоги.

Здається, спокійну тишу сільських вулиць раптом порушує моторошний скрип воза, і думкою ти бачиш на возі місцевого Харона, який переїжджає від хати до хати й збирає мертвих. 1200 руськополянців загинули під час голоду 1932—1933 років. Іноді бригада Харона скидала в ями живих, ослаблених; були випадки людожерства. Час зберіг лист, датований 14 травня 1933 року. Жителька Руської Поляни писала сину, який служив у Червоній Армії: «Повідомляю тобі, що люди в нас сильно вмирають, зовсім мало залишилося. До весни, тобто до нового врожаю, мабуть, нікого в живих не залишиться…» Жінка була виснажена настільки, що й не помітила весни, що наступила.

Руська Поляна ніколи не належала жодному поміщику, а в часи кріпосного права тутешні землі значилися казенними. У документах 1910 року зазначено, що щороку на заробітки із села ідуть 1150 чоловік. Землі відвіку не вистачало. Врожайність на початку минулого століття тут була дивовижно мала — 17 пудів із десятини (два центнери з гектара!), у документах писали: «Пшениця не родить». Тому, напевно, під час реформ, проведених П.Столипіним, частина сімей руськополянців — Шапрани, Шевченки, Шраменки... — відправилися освоювати землі Далекого Сходу. Тоді там і з’явилася далекосхідна Руська Поляна. А в період освоєння цілини виникла Руська Поляна на півдні Омської області. Тепер це райцентр, так само називається і прикордонний перехід між Росією та Казахстаном. У Музеї цілини там можна побачити такі самі серпи й прядки, котрі зберігаються й у музеях Черкащини. В українській Руській Поляні (СТОВ «Зоря») завдяки сучасним технологіям «пшениця родить», нині її врожайність доходить до 50 центнерів із гектара. Однак землі, звичайно, не додалося, і руськополянці в пошуках заробітку роз’їжджаються, як і колись, по всьому світу.

Цікаво, що в Руській Поляні немає і не було скульптурного Леніна. До війни, за чутками, нібито пам’ятник і стояв. Однак чомусь місце жодний старожил вказати не може. Проте всі знають, де знаходився (біля земської школи) пам’ятник Миколі Другому, зруйнований революцією 1917-го.

Перед клубом нещодавно був установлений камінь, напис на якому оповіщає перехожих, що тут буде споруджений пам’ятник Т.Г.Шевченку.

Голова сільради Андрій Шапран розповідає про джерело фінансування проекту пам’ятника: «2004 року сільрада Руської Поляни була визнана обласною конкурсною комісією кращою в області. Конкурс не був «черговим заходом», проходив під егідою облради, була серйозна конкуренція. Ми отримали першу премію — 5 тисяч гривень. На сесії сільради цю премію ми вирішили пустити на створення пам’ятника Кобзарю. Саме погруддя тепер майже готове, його виліпив черкаський скульптор Микола Медуха. На жаль, сам скульптор нещодавно помер, розраховуватися за пам’ятник будемо з його сім’єю. Грошей тепер майже вистачає. Проблема виникла з постаментом. Ведемо переговори з гранітним кар’єром…

Смарагдовим полем стадіону носяться з м’ячем хлопчиськи. Чув, заїжджі колеги А.Шапрана дивувалися: «І лави на стадіоні, та ще й цілі!»

Наприкінці 90-х, не дочекавшись державної допомоги, село самостійно вирішило проблему газифікації. Газом тепер опалюються і клуб, і обидві школи, і лікарня, і дитячий садок. У селі понад дві тисячі телефонних номерів. На балансі сільради 100 км шляхів і 70 км водогінних мереж...

Запитую голову сільради про проблеми.

А.Шапран: «Перша проблема — водогінні мережі. Прокладені вони 1954 року й відтоді капітально не ремонтувалися. За минулий рік було 89 поривів. У 1954-му частину мереж проклали з азбестоцементних труб, які тепер заборонені в експлуатації. Через ці труби якість води не відповідає нормам, їх потрібно міняти. А друга проблема, яка хвилює жителів села, — сміття. Недалеко від нас «Українська екологія» побудувала завод з утилізації черкаського сміття. Юридична адреса заводу — Руська Поляна. Із керівництвом заводу є усна домовленість, що вони забиратимуть наше сміття. Тоді ми зможемо закрити наш смітник, рекультивувати територію, поліпшити екологічну ситуацію».

Андрій Шапран, судячи з усього, не випадково тричі вигравав альтернативні вибори, а в 1999-му був названий кращим в області головою сільради. При цьому за 20 років він начебто і ворогів у селі не нажив. Я запитував, не представляючись, кількох руськополянців про нього, відповідали з м’якими усмішками: «Хороший». Може, так співпало. Проте тут все на очах. І п’ятеро його дітей тут хрещені.

Зрозуміло, без заздрісників не обходиться, та й як усім догодити, — у селі понад 7700 жителів. Ось, наприклад, не всім подобається, що голова сільради ухиляється від політичних пристрастей нового століття, спокійно пояснюючи: «Колись я був у партії. А вийшов до гонінь на неї, без шуму та спалювання партквитка. Бігати з одного політичного табору в інший — проти моєї совісті. Для мене вже давно існує одна партія — Руська Поляна».

Наші університети лише приступають до створення та освоєння програм з підготовки фахівців у галузі розвитку сільських громад. Програми, на жаль, складають на основі зарубіжного досвіду, який із нашими реаліями має не багато спільного. Тому не виключено, що позитивний досвід життя (і виживання) Руської Поляни наприкінці ХХ — початку ХХI ст. згодом виявиться затребуваним програмами наших вузів.