ІМ’Я ЇМ — МІЛЬЙОН - Соціум - dt.ua

ІМ’Я ЇМ — МІЛЬЙОН

15 листопада, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №44, 15 листопада-22 листопада

З Федором Івановичем Шпігом, президентом банку «Аваль», ми познайомилися навесні 1998 року під час проведення установчих зборів Асоціації аматорського футболу України...

Ромни (Сумська обл.). Фінал «Шкіряного м’яча», серпень, 2002. Середня група
Ромни (Сумська обл.). Фінал «Шкіряного м’яча», серпень, 2002. Середня група

З Федором Івановичем Шпігом, президентом банку «Аваль», ми познайомилися навесні 1998 року під час проведення установчих зборів Асоціації аматорського футболу України. Серед фахівців тоді спалахнула гаряча дискусія: яким бути новоствореному підрозділу українського футболу й у якій площині слід визначити головні пріоритети в роботі. Полеміка розтягнулася на кілька годин, але згоди, або, як нині заведено казати, консенсусу, сперечальники так і не дійшли. Нарешті слово взяв відомий у країні фінансист Федір Шпіг. Він був лаконічний: «Думаю, головну увагу ми зобов’язані приділити дитячо-юнацькому футболу. А першою віхою має стати відродження змагань на приз клубу «Шкіряний м’яч». На тому й зупинилися. Президентом клубу обрали ветерана українського футболу Андрія Бібу, а банк «Аваль» узяв на себе видаткову частину проведення масових змагань.

По закінченні зборів, на яких ААФУ одержала статус легітимної організації, а Федора Шпига обрали її першим президентом, я запитав у банкіра: «Чому пріоритетним у роботі асоціації ви вважаєте відродження в Україні саме турніру «Шкіряний м’яч»? Відповідь була більше ніж романтичною: «Бо, як говорив Сент-Екзюпері, всі ми родом із дитинства...»

Дитячі роки майбутнього фінансиста пройшли в селі Кобижча на Чернігівщині. За словами Федора Івановича, спортом він захоплювався змалку. Взимку ходив на лижах, улітку — до темряви ганяв м’яча на сільській околиці. І досі відомий банкір пишається тим, що виступав за футбольну команду свого села в районних і обласних змаганнях, збирав спортивну бібліотеку на футбольно-хокейну тематику, стежив за розвитком міжнародного олімпійського руху. До футболу в президента банку «Аваль» ставлення особливе. Утім, він цього не приховує.

— Футбол уже давно вийшов за межі спортивної гри, ставши соціально-політичною субстанцією. До нього прикуто погляди мільярдів людей, а його привабливість лежить сьогодні не тільки в емоційно-спортивній і матеріальній площинах, а й у геополітичній. Право прийняти в рідних пенатах черговий світовий футбольний форум виборюють представники Європи, Америки, Азії, Африки. Вірю, настане день, коли Україна прийме на своїх спортивних аренах чемпіонат континенту, а можливо, і світу. Якщо це під силу таким крихітним країнам, як Бельгія і Голландія, то невже Україна й Росія, маючи досвід проведення Олімпійських ігор, не впораються з таким завданням?

— Але починати, очевидно, слід усе-таки з малого. Цього року «Шкіряний м’яч» уп’яте назвав своїх переможців. Чи вдоволені ви еволюцією турніру, відродженого 1998 року?

— Починати справді важко. Деякі скептики стверджували, що в нинішніх економічних умовах «Шкіряному м’ячу» не шугати над футбольними полями України, що, мовляв, у суспільстві інтерес до популярної в народу гри катастрофічно впав, знизилася відвідуваність змагань, зруйновано інфраструктуру дитячо-юнацького футболу, Україна втратила репутацію кузні талантів. Почасти з такими песимістичними твердженнями можна погодитися. Але ж відомо й інше: під лежачий камінь вода не тече. Відродження українського футболу необхідно починати саме з залучення мільйонів українських хлопчаків у містах і селах до активних занять футболом.

Перший крок до «Шкіряного м’яча», як я вже відзначав, був непростим. 1998 року ми провели змагання лише в одній — старшій віковій групі. Часу на підготовку було обмаль, тож на старт турніру вийшло ледь більше 100 команд. У фіналі першого всеукраїнського футбольного фестивалю дітвори, що відбувався в Івано-Франківську, виступило вісім найкращих команд. Вони залишилися вдоволені якістю проведення змагань, наданим житлом, харчуванням, культурною програмою і, ясна річ, здобутими у важкій боротьбі призами.

З 1999 року турнір на приз клубу «Шкіряний м’яч» почав проходити за апробованою ще в радянські часи схемою: у фінал дітвора пробивалася крізь густе сито двірських, вуличних, шкільних, районних та обласних турнірів у трьох вікових групах. 13 тисяч команд виборювали тоді право на головні нагороди турніру, що розігрувалися на стадіонах Каховки, Полтави й Артемівська. Єдиним спонсором «Шкіряного м’яча-99» був тоді банк «Аваль», а на фінальних змаганнях його представляли або президент, або голова правління. Приємно констатувати, що згодом й інші відомі фірми підтримали нашу спонсорську ініціативу.

— А як пройшов останній турнір?

— Він видався на славу як за формою, так і за змістом. У змаганнях «Шкіряний м’яч-2002» взяли участь понад 42 тисячі команд із усіх областей країни. Два роки поспіль фінали проходили в кримській здравниці «Артек». Потім вирішили відмовитися від помпезності й заключний етап «Шкіряного м’яча» проводити в невеличких містах, чия команда здобула право на участь у фіналі.

Цим рішенням ми «вбивали» відразу кількох зайців: гарантували заповнені стадіони, популяризували «Шкіряний м’яч» у районних центрах, створювали святкову обстановку серед учасників і глядачів. Фінали нинішнього року, що пройшли в Слов’янську Донецької області, у Ромнах Сумської області й у Білій Церкві, підтвердили правильність наших прогнозів. Підкреслю, що на право проведення фінального турніру в кожній із вікових груп претендували по три-чотири міста. Приємно відзначити й те, що останніми роками на фіналах турніру «Шкіряний м’яч» почали дедалі частіше з’являтися селекціонери з професійних команд.

— А яку увагу приділяє ААФУ сільському футболу?

— Ми проводимо першість України серед аматорських команд, у яких представлено й сільські колективи. На жаль, у селян практично немає матеріально-технічної бази, можливості навчатися футболу в хорошого тренера. Але є невичерпний ентузіазм, який ми будемо всіляко підтримувати. У серпні я побував у рідному селі, зустрічався з місцевими футболістами — дітьми моїх шкільних друзів. У подарунок привіз їм якісне екіпірування й півтора десятка хороших м’ячів. А скільки таких сіл у багатій на футбольні таланти Україні...

— Федоре Івановичу, даруйте за не зовсім, можливо, коректне запитання: для чого ви все це робите? Адже тавро «популіста» мертвою хваткою приклеїлося до багатьох нардепів.

— Я виріс у простій сільській родині й усього в житті домігся власною працею. І коли люди обрали мене своїм представником у вищому законодавчому органі країни, то я просто зобов’язаний виправдати їхню довіру. Футбол — лише одна зі сфер, якій я намагаюся посильно допомагати. Банк просто зобов’язаний частку зароблених коштів витрачати на потреби людей. І в повсякденні ми намагаємося проводити «лінію благодійності». Наш банк є генеральним спонсором Театру імені Івана Франка, ми проводимо щорічний конкурс молодих виконавців української пісні «Червона рута» імені Володимира Івасюка, видаємо бібліотечну серію «Світова класика рідною мовою». Нашим коштом у Києві споруджено пам’ятники видатним українським акторам Миколі Яковченку й Леоніду Бикову, ми внесли свою лепту в будівництво монумента княгині Ользі, популярним у народі літературним персонажам Паніковському й Голохвастову, допомагаємо дитячому медичному закладу Охматдит, вокальному квартету «Явір», ВІА «Кобза».

— Без чого ви не змогли б прожити?

— Без моїх батьків, дружини, дітей, друзів, колег, улюбленої роботи, рідної культури, без України. Я живу і працюю для того, щоб мої співвітчизники пишалися тим, що вони — українці.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво