Ігри в політичну географію. Від фанфар у дзеркальній залі Версаля до Другої світової війни - Соціум - dt.ua

Ігри в політичну географію. Від фанфар у дзеркальній залі Версаля до Другої світової війни

18 серпня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №31, 18 серпня-25 серпня

Майже 20 років розділяють дві доленосні для людства події. 18 січня 1919 року почалася Паризька мирна конференція, котра тривала трохи більше року...

Майже 20 років розділяють дві доленосні для людства події. 18 січня 1919 року почалася Паризька мирна конференція, котра тривала трохи більше року. Головним її завданням стало «зразково-показове» — і в цьому було закладено міни уповільненої дії, що підірвали світ наприкінці 30-х років, — покарання держав, які зазнали поразки в Першій світовій війні, і, відповідно, підписання з ними ряду мирних договорів, а також створення міжнародної організації — Ліги Націй (ЛН), свого роду прообразу нинішньої Організації Об’єднаних Націй (ООН).

Друга дата — 1 вересня 1939 року, коли нацистська Німеччина напала на Польщу. А вже 17 вересня радянські війська, відповідно до секретного протоколу пакту Ріббентропа—Молотова, почали окупацію східних воєводств Другої Речі Посполитої під прикриттям гасел про захист прав українців і білорусів (цікаво, від кого — союзників-нацистів?). Радянський Союз і де-факто, і де-юре вступив у Другу світову війну як товариш по зброї агресора — Німеччини. Як тут не згадати цинічні слова наркома іноземних справ СРСР Молотова, котрий назвав міжвоєнну Польщу «потворним породженням Версальського договору».

У дзеркальній залі Версаля створювалася світова бюрократична структура з таким же, як і в сучасному клоні, майже нульовим ефектом у «розрулюванні» будь-яких конфліктів, дарма, що декларувалися «взаємні гарантії незалежності і територіальної цілісності великих і малих держав». У статуті ЛН, ухваленому на пропозицію президента США Вільсона, було багато пишномовних слів про міжнародне співробітництво на ниві економіки та політики. Чого варта преамбула статті 16: «Якщо член Ліги вдається до війни, на противагу зобов’язанням, прийнятим у статтях 12, 13 або 15, то він ipso facto (тим самим — лат.) розглядається, як такий, що вчинив акт війни проти решти членів Ліги...». Постійними членами Ради Ліги Націй, штаб-квартира якої розташувалася в Женеві, ставали провідні країни — переможниці в Першій світовій війні: Великобританія, Франція, США, Італія та Японія, котрі отримали по п’ять голосів, у той час як Китай отримав лише два, а решта країн — по одному. Але сенат США — країна була охоплена ізоляціоністським рухом — не ратифікував мирний договір із Німеччиною від 28 червня 1919 року, і американці вступили в ЛН 1934 року вже за президентства Рузвельта. Веймарська Німеччина стала повноправним членом Ліги Націй лише 9 вересня 1926 року.

Першою жертвою Версаля виявилася саме Німеччина. За умовами мирного договору вона поступалася Франції Ельзасом і Лотарингією, захопленими після франко-пруської війни 1870—1871 років, відродженій Польщі — Познаньщиною, частиною Помор’я та Сілезії; Данциг (Ґданськ) оголошувався вільним містом. Шлезвіг після 55 років німецької окупації повертався Данії. Порт Мемель (Клайпеда) переходив під юрисдикцію ЛН, а 1923 року відійшов до Литви. Саарський вугільний басейн перебував під управлінням Ліги Націй; лівий берег Рейну перетворювався на демілітаризовану зону й окупувався французами, англійцями та бельгійцями на 15 років. Німеччина позбавлялася всіх колоній, що переходили під юрисдикцію ефемерного мандата ЛН, а насправді вони управлялися британцями, англійцями, бельгійцями, японцями, а також домініонами Великобританії. У договорі було визначено лише перший репараційний внесок Німеччини —
20 млрд. марок золотом. Армія обмежувалася 100 тисячами добровольців. Практично знищувався військовий флот. Приниження Версалем стало козирною і притім безпрограшною картою в руках німецьких націоналістичних реваншистських партій, передусім нацистської.

Карта Східної Європи була повністю перекроєна. На руїнах чотирьох імперій — Російської, Німецької, Австро-Угорської та Оттоманської — створювалися незалежні держави. Серед них у Європі: Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехо-Словаччина, КСХС — Королівство сербів, хорватів і словенців (із 1929 року — Югославія), Австрія, Угорщина.

Румунія, як і після Другої світової війни, вийшла переможницею на ниві дипломатії, а не на полі бою. Трансільванія і Східний Банат були відірвані від Угорщини, як і частина Хорватії, область Бачка і Західний Банат (Воєводіна) — на користь КСХС, а Словаччина і Закарпаття — на користь Чехо-Словаччини. Кожен третій угорець за умовами Тріанонського мирного договору (підписаний 4 червня 1920 року) тепер мешкав у сусідніх країнах. Це була справжня національна катастрофа. Угорці ніяк не могли змиритися: «Ні, ні, ніколи!» Пануючі нації Габсбурзької монархії, австріяки й угорці, отримали від переможців майже мононаціональні ерзац-держави, занадто тісні як для колишніх панів.

Незалежність у ці роки найчастіше здобували зі зброєю в руках. Хвиля локальних конфліктів за спірні території прокотилася від берегів Балтики до Східного Середземномор’я. Країни Антанти намагалися контролювати процес, але не завжди це вдавалося. Грандіозна Громадянська війна на території колишньої Російської імперії знаходилася на узбіччі версальського процесу. Спроби Центральних держав, а потім і країн Антанти впливати на процес збройного протистояння завершилися крахом. Українці під час Першої світової війни воювали один проти одного за далекі їм імперські інтереси Романових і Габсбургів, а 1918—1921 років безуспішно намагалися втілити свої мрії про незалежність. Як Громадянська війна в Росії, так і кровопролитна греко-турецька 1920—1922 років, нове, після двох Балканських війн перекроювання кордонів на півострові — зрушили мільйони біженців.

Етнічні чистки за прямого потурання світової спільноти стали звичайною справою. До Греції втекли 1,3 млн. греків із Малої Азії, Кілікії, Трапезунда і Кавказу. Майже 400 тисяч турок втекли з грецької території і понад 100 тисяч із болгарської. Майже 250 тисяч болгар знайшли притулок на батьківщині, емігрувавши з Фракії, Македонії, Добруджі. Сотні тисяч вірменів рятувалися від турецької різанини й більшовиків, переселяючись переважно до Західної Європи, Лівану та США. Вірмени вже піддалися геноциду в Турецькій імперії 1915 року (загинуло більш як 1,5 млн. осіб). Від двох до чотирьох мільйонів колишніх підданих Російської імперії і кілька сотень тисяч українців зі Східної Галичини змушені були емігрувати на Захід.

Поляки, які відроджували Річ Посполиту «од можа до можа», вплуталися в конфлікти з німцями-добровольцями в Сілезії, Помор’ї, литовцями — за Віленщину (Вільнюс), українцями — за Львів і Східну Галичину, чехами — за Тєшинський край. Тільки в боротьбі з останніми поляки зазнали поразки. 1938 року вони навіть повернули Тєшин, але ненадовго. Загрозу польській незалежності, що виходила від більшовиків, удалося локалізувати після «Дива на Віслі» наприкінці 1920 року. За умовами Ризького миру 1921 року західні українці й білоруси ставали підданими Речі Посполитої. Антанта, котра обіцяла надати Східній Галичині як мінімум автономію, крізь пальці дивилася на відродження польського шовінізму на східних «кресах». «Поляки твердили, що українці надто відсталі, аби мати власну державу, що їхня осібність як нації — «вигадка німців» і що вони схильні до пробільшовицьких тенденцій... Отже не було несподіванки в тому, що 25 червня 1919 року Рада послів Антанти визнала за Польщею право на окупацію Східної Галичини, «щоб захистити цивільне населення від небезпеки більшовицьких банд», — як пише Орест Субтельний у своїй «Історії України». Відклавши вирішення долі галичан-українців у довгу шухляду, Антанта мляво протестувала тоді, коли поляки після окупації краю почали встановлювати жорстко унітарну владу без найменших ознак автономії.

Наріжним каменем Версальської системи, здавалося, було поставлено мудрий принцип національного самовизначення; багато говорилося про кордони в суворій відповідності до етнічного поділу. Але на жаль, ряд народів так і залишилися бездержавними. Українські землі опинилися в складі чотирьох держав — Радянського Союзу, Речі Посполитої (Галичина, Підлящщя і Волинь), Чехо-Словаччина (Закарпаття) та Румунії (Північна Буковина та Південна Бессарабія).

Ряд державних утворень були конгломератом різновеликих, найчастіше антагоністичних націй. Так, Королівство сербів, хорватів і словенців і значною мірою Чехо-Словаччина, що до неї країни Антани зі стратегічних міркувань приєднали Закарпаття, були штучними утвореннями. У тих же Польщі, Чехо-Словаччині й Румунії національні меншини становили чималу частину населення. У Польщі понад 40% громадян не були поляками. В особливому становищі перебували німці Польщі, Чехо-Словаччини, Румунії, Югославії, котрі отримували серйозну підтримку у Веймарській республіці і Третьому рейху. Вони й стали розмінною монетою вже після Другої світової війни, коли більш як 14 мільйонів «фольксдойче» Східної Європи були змушені під дулами автоматів утікати до Німеччини.

У XX столітті Східна Європа тричі піддавалася перекроюванню: після й у ході двох світових воєн, а також після кривавого розпаду Югославії та мирного поділу Чехословаччини (до 1948 р. — Чехо-Словаччина) на дві незалежні держави і, звісно ж, розпаду радянської імперії, створення або відтворення нових незалежних держав. Коріння більшості проблем століття минулого і нинішнього знаходимо саме в недосконалій, ситуативній, несправедливій Версальській системі міжнародних відносин. Безумовно, світ кардинально змінився після Другої світової війни, та все ж більшість змін на карті Європи — версальського походження...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво