Ідеологія заздрості - Соціум - dt.ua

Ідеологія заздрості

14 січня, 2010, 13:41 Роздрукувати Випуск №1, 14 січня-22 січня

Якось одну з неробочих чотириденок, на які не поскупився наш календар і турботливий уряд, я вирішив присвятити рідній тещі та її городу...

Якось одну з неробочих чотириденок, на які не поскупився наш календар і турботливий уряд, я вирішив присвятити рідній тещі та її городу.

Свята справа: ліквідовувати грань між містом і селом. Наводячи марафет у вигрібній ямі, курнику і крільчатнику, тягаючи картоплю з городу до льоху і до сумок, які дружина налаштовувала додому, я вже вкотре згадував і якогось святого, і його матір. І тут, як порятунок, до нас завітав сусіда — фермер Льоня. Муки мої скінчилися, ми щасливо перемістилися до столу.

Поспитавши для годиться про мої справи, Олексій почав скаржитися на своє життя-буття. І що мене щиро здивувало, ремствував він не стільки через хабарництво районних і сільських чинодралів, від яких сьогодні залежить його статок; не через наше грабіжницьке податкове законодавство; не через ментів та інших правоохоронців, які годуються з його праці, і не через відсутність селянсько-фермерських кредитних банків. Один із наших майбутніх фундаментальних годувальників нарікав на дурість поселян-сусідів та на їхню патологічну
заздрість до чужого статку.

Тричі Льоню, тобто його господарство намагалися підпалити, безліч разів тихцем псували трактори, труїли собак і бичків, крали качок і гусей. І при цьому — постійні прохання: чи то город зорати, чи то дрова привезти й попиляти, чи то просто самограю позичити. Відмов ні в чому ніхто не має.

Та от Льоня вирішив розширитися. Наглянув фермер поблизу напівзруйновану покинуту оселю і домовився у сільраді викупити її. Оформив майже всі документи. Залишилося тільки переказати гроші на сільрадівський рахунок, аж тут сусіди несподівано стіною стали йому на шляху: «Зажерся Льоня, все тобі мало!». І на всі можливі владні інстанції посунула лавина колективних та індивідуальних скарг і компрометуючих листів. Справа із купівлею нікому не потрібних руїн та 15 соток при них зайшла в глухий кут. По якімсь часі Льоня таки домігся свого. Щоправда, лише через півроку і при цьому зарікшись будь-коли благодіяти.

Мені ж уся ця історія навіяла сумні роздуми про ментальні риси постсовкового пересічного українця.

Песимістичне, або Ідеологія соціалізму як породження жлобства

Кажуть, заздрість таке ж сильне почуття, як материнська любов або сексуальні потяги. У 1918 році філософ Микола Бердяєв оприлюднив заяву: «Соціалізм — це ідеологія заздрості». Втім, на початку минулого століття великий філософ не міг знати, що соціалізм мусить розділитися на три напрями: комунізм, фашизм та соціал-демократія. Скандинавські й німецькі соціал-демократи в післявоєнну добу почали жити нікому не заздрячи і досягнувши такого рівня якості життя, який із нашим годі й порівнювати. Зрозуміло, це в нас викликає заздрість. Отже, згідно з Бердяєвим, ми — соціалісти. Питання — які, якщо заздримо соціал-демократам? Певно, що не соціал-демократи, бо їм заздримо. Якщо вірити М.Бердяєву, ми, так би мовити в душі, — або комуністи, або фашисти, хоча багато хто вважає, що різниця між першими і другими настільки незначна, що наші соціалізми кінцево можуть об’єднатися в один загальний.

І все ж таки чи можна довіряти Бердяєву? Відомий американський письменник Стейнбек пропонував такий тест для особистої політичної перевірки. Якщо вам здалося, що ви не расист і є зразком інтернаціоналіста — не поспішайте пишатися цим, ретельно перевірте себе. Уявіть, що ваша донька покохала чорношкірого, привела його додому і сказала: «Ось, тату, мій суджений». Цієї миті ви чітко осягнете справжню глибину свого інтернаціоналізму.

Що стосується прихильності до соціалізму як ідеології заздрості, то тут теж можна запропонувати тест. Якщо вам здалося, що ви нікому не заздрите, тобто не поділяєте соціалістичних ідеалів, не поспішайте засмучуватися. Уявіть собі ситуацію: ви поїхали у відрядження за рахунок приймаючої сторони зі своїм колегою, який обіймає однакову з вами посаду. При розселенні в готелі ви отримуєте чудовий одномісний номер на дві кімнати з усіма вигодами. Не поспішайте радіти, доки не ознайомилися з облаштуванням товариша по роботі. Ви зазираєте до нього і бачите непорівнянні з вашим номером апартаменти: джакузі, басейн, три санвузли, зимовий сад... Почуття, які ви переживете в цей момент, якраз і свідчитимуть про вашу прихильність ідеалам соціалізму.

Можливо, надалі й не варто ідеологізувати почуття заздрості, але, розмірковуючи про витоки жовтневого більшовицького заколоту 1917 року, слід звернути увагу на це сильне людське почуття. Особливо нестримно воно володіло в передреволюційні роки міським пролетаріатом — учорашніми селянами, які не встигли засвоїти нові цінності та здобути гідну освіту. Робітники великих промислових підприємств отримували зарплатню, що істотно перевищувала ту, яку їм потім поклали більшовики. Але навіть у найсприятливіший 1913 рік майбутні революціонери дивувалися: чому це вони гарують до сьомого поту, а їхній господар сидить собі в кабінеті і тільки те й робить, що ганяє кісточки на рахівниці.

Складніше було із селянством. Воно вміло працювати, і йому хотілося мати землю, яку так щедро обіцяв Ленін, навчений не стільки Марксом, скільки Парвусом. А ще селяни прагнули, щоб на тій землі їм ніхто не заважав вільно працювати.

І прагнення ці були настільки гострі й сильні, що, аби їх зламати, більшовики й пішли в 1932—1933 рр. на тотальне голодоморне винищення українського селянина. А в мозку і душах тих, хто вижив, місце залишилося тільки для страху й заздрості. І цю масову ідеологію страху і заздрості нинішнє українство й отримало у спадок від поколінь манкуртизованих «совєцьких чєловєков».

Тому, попри оптимізм своєї натури, автор усе ж таки висловлює щирі сумніви в перспективності фермерських господарств в умовах нинішнього системного українського совдепу. Тому багато причин — зокрема відсутність фактичної приватної власності на сільськогосподарські угіддя без можливості її продажу (або довічної оренди із можливістю застави права на оренду), жорстке щодо дрібного та середнього сільського підприємця податкове законодавство, відсутність кредитних сільських банків, мінімальні державні дотації на розвиток сільської інфраструктури, підтримку культурних, медичних та освітніх закладів. А головне — заздрість колишніх колгоспних аграріїв і сусідів не дозволить у найближчому майбутньому нашим гречкосіям працювати так, як працювали їхні предки. Вбити або хоча б притлумити заздрісні рефлекси — завдання не одного покоління.

Бо подолати те, що накоїли комуністи, знищивши і репресувавши, за різними оцінками, тільки в Україні від 20 до 40 мільйонів люду, буде непросто. До речі, їхні «науково-практичні розробки» були неодноразово перевірені на різних континентах. Ось хоч би кампучійський комунізм із тотальною ліквідацією релігії, грошей та розстрілом половини населення. Чи феноменальні «досягнення» ефіопських ленінців: миттєвий і дикий голодомор відразу ж після старту! Без проміжних етапів! А психофізична операція у Північній Кореї: голосіння водночас усього населення країни по смерті комуністичного генсека і такі ж «одностайні» сльози радості від того, що влада переходить спадкоємцеві.

Здавалося б, прикладів багато, але загальнопланетарний розум іще не зміг досягти бажаних змін, тому, безумовно, земна цивілізація мусить іще раз жахнутися. А Україна з її соціалістичними настроями може стати найкращим світовим полігоном для нового експерименту — оздоровлення людської психіки. Жити в такому режимі почесно. Спитайте в людей, котрі мешкають поблизу Чорнобильської зони, як вони почуваються. Так, дихати дуже важко. Але треба терпіти в ім’я оздоровлення тих, хто ще в змозі оздоровлюватися. Нам, можливо, це вже протипоказано.

То — хай живе соціалізм?!

Трохи оптимістичніше, або Громадянське суспільство як національна ідея

Тож невже наша перспектива — це суцільна безнадія? Певно, що ні. Тим паче що автор, розмірковуючи про ідеологію заздрості, трохи лукавив. Так, українці хворі на синдром заздрості, але її природа зумовлена все ж таки не тільки роздратуванням через чужі статки, а ще й значною мірою принизливим почуттям, що хтось, навіть за наших дикунських умов, здатен мати власний бізнес, вести власне фермерське господарство. Він здатен, а ти — ні.

Бо тобі бракує, ні, навіть не розуму чи наснаги, а передусім сміливості й відваги в умовах української свавільної законодавчої, судової, прокурорсько-ментовської, чиновницько-корупційної дійсності вести власну прибуткову справу. Тому в уявленні пересічного поселянина його сусіда-фермер не стільки добрий господар, скільки воїн, козак, котрий має сміливість перечити будь-якому начальству, провадити свою лінію всупереч зашкарублій постсовковій системі. А воїнам-героям у нас теж завжди заздрили, хоча й сакралізували, починаючи обожнювати, якщо, звісно, не забували...

Як на мене, аби істотно знизити планку заздрісних настроїв українського суспільства, потрібно всього лише впровадити такі правила гри, щоби пересічний громадянин не мусив виявляти дива героїзму. І не тільки у сфері підприємницької діяльності, а й у повсякденних стосунках із чиновниками, правоохоронцями, судовою системою, та й узагалі — з усіма гілками влади.

А це потребує радикальних конституційно-законодавчих реформ, які б дали ще один постмайданний поштовх для становлення в Україні громадянського суспільства. Адже найголовніше — це люди, котрі формують громадянське суспільство. І це зовсім не герої, а так званий середній клас — бізнесменів і підприємців, висококваліфікованих робітників і фермерів, високооплачуваних юристів, діячів культури і науки, котрі, окрім іншого, вирізняючись загостреним почуттям патріотизму, за першої ж можливості не втікають «за бугор» з обридлої країни.

Характерною рисою цього класу є те, що всі його представники, будучи власниками матеріальних та інтелектуальних цінностей, у своїй більшості — люди аполітичні, які звикли перейматися насамперед власними справами і усвідомили головну аксіому: в цьому житті розраховувати можна лише на самих себе. При цьому вони чудово усвідомлюють, що їхній життєвий успіх безпосередньо залежить від того, чи на їхню користь витрачає держава їхні ж податки, чи в надійному стані судова система, чи не спостерігається чиїхось зазіхань на вільну пресу та приватну власність? І коли щось не так, вони можуть втрутитися особисто, або через структури громадянського суспільства, або, в крайньому разі, — через Майдан.

А ще в нормальній країні з розвиненим громадянським суспільством кількість тих, хто заздрить представникам середнього класу, значно менша, ніж у нас. Бо там середній клас становить понад 70% усього працездатного населення, в Україні ж, за різними оцінками, — від 10 до 30%.

І теперішня пересічна українська дрібна та середня буржуазія веде перманентну і аж ніяк не рівну боротьбу із постсоціалістичною за своєю суттю державою, котра під схвальний «одобрямс» люмпена намагається придушити клятих буржуїнів.

Фермерство наше жебракує і не спроможне без підтримки держави (котра цього й не прагне) протистояти колишній колгоспно-містечковій мафії. Висококваліфікованих робітників у нас дуже мало, бо тоталітарній державі робітники із почуттям власної гідності були не потрібні — вона віддавала перевагу дутим стахановським «маякам», а власних ми поки що не виховали. Українська інтелігенція мало того що бідує, так іще й вирізняється цілковитою безхребетністю.

Та й звідки чому взятися? Якщо основою цивілізованої демократичної країни є середній клас, то головним чинником тоталітарної держави було люмпенізоване населення. Тоталітаризм в Україні давно повалено, проте люмпен залишився і намагається правити балом у вкрай заполітизованому суспільстві, бажаючи жити, як американці чи європейці, але працювати (тобто байдикувати та пиячити), як і раніше.

Що ж стосується конкретно фермерства, то на думку ще одного богодухівського представника цього героїчного племені Віктора Синельникова — людини відомої своїми сільськогосподарськими звитягами не лише в області та районі, а й в Україні, — сучасний сільський господар потребує насамперед трьох головних речей: безстрокової оренди землі із можливістю застави права на оренду; створення державних земельних кредитних банків; пільгового податкового законодавства. А з приводу останнього він порадив перейматися не тільки досвідом розвинених країн, а й поцікавитись, як воно було в нас за часів царату наприкінці XIX—початку XX століття. Автор поцікавився і зрозумів, чому при царях-сатрапах та їхніх приспішниках-міністрах на кшталт Струве чи Столипіна Російська імперія за темпами приросту ВНП була однією з провідних країн світу, а Україна в її складі вважалася світовою житницею.

Про всю податкову систему дореволюційної Росії розмова вийшла б довга. Але для початку коротко про те, як звільненням від будь-яких податків заохочувалася торгівля різноманітними «жизненными припасами» та будівельними матеріалами. Будь-яка людина в державі, незалежно від чину, звання та статків (і навіть іноземець), мала змогу вести вільну неоподатковувану торгівлю «хлебом во всяком виде, льном, пенькой и другими земными произрастаниями всякого рода; скотом, птицей, солью, всякими жизненными припасами, кроме обложенных акцизом питей, шерстью, волосом, щетиной, пухом, невыделанными шкурами, лесом, дровами и другими лесными произведениями, а также всякого рода топливом». До цього переліку входили також будівельні матеріали: глина, пісок, каміння, крейда, цегла, вапно тощо. Усім цим вільно дозволялося торгувати «в городах и селениях, оптом и в розницу, с возов, судов и лодок, на рынках, площадях и пристанях».

І хоча для торгівлі всім цим крамом «из складов, дворов, амбаров и лавок» треба було придбати свідоцтво чи білет, і тут зазначалося, що без будь-яких білетів «земледельцы в своих имениях и сельские обыватели всех состояний в местах их приписки могут на своей или арендованной земле содержать подобные заведения для продажи из них произведений собственного хозяйства». Понад те, їм дозволялося без будь-яких свідоцтв здійснювати постачання цих «произведений».

Згадайте старовинні фото або картини того ж таки Кустодієва: базари й вулиці міст заповнені рундуками роздрібних торгівців. І не дивно: «Разносная продажа съестных припасов, фруктов и лакомств всякого рода, крестьянских изделий и других подобных предметов в городах и пригородных местах, по рынкам и по улицам, на лотках, столах и подвижных ларях» також звільнялася від будь-яких податків.

Та й узагалі, як видно з тодішнього «Устава о прямых налогах» (1893 р.), селу приділялася неабияка увага. Стаття 218: «Сельскохозяйственные заведения, как-то: маслобойни, лесопильни, кирпичные заводы и другие тому подобные, содержимые вне городских поселений для переработки материалов собственного или местного сельского хозяйства, если имеют не более 16 работников… освобождаются от платежа сборов». Звільнялися від податків і «открываемые сельскохозяйственными обществами и земскими учреждениями склады для продажи земледельческих орудий и машин, а также посевных семян, искусственных удобрений и др. сельскохозяйственных принадлежностей».

А восьмий пункт статті 216 «Устава» мушу процитувати повністю: «дозволяется без платежей установленного сбора — содержание учебных, гигиенических и лечебных заведений, а также библиотек для чтения — повсеместно, и книжных магазинов во всех городах и сельских поселениях, за исключением обеих столиц».

Додати, як мовиться, нічого. Українське суспільство та його політикум давно загубилися в пошуках національної ідеї, яка б змогла об’єднати всю націю. Пропозицій за роки незалежності доводилося чути безліч. Але реалізацію Євро-2012, євроінтеграції та багатьох інших чудових і не дуже проектів можна розглядати лише як засіб досягнення головної мети, до якої нині, можливо, в деколи суто інтуїтивно прагне наш народ, — це громадянське суспільство.

Я чомусь свято переконаний, що такі поняття, як:

 свобода слова, незалежні ЗМІ;

 незалежні від держави громадські організації, різноманітні фонди, клуби, профспілки, недержавні університети, інститути, наукові та аналітичні центри;

 цивілізована правова система, за якої панує закон. Суд присяжних, незалежна адвокатура. Виборність суддів, прокурорів та шерифів;

 парламентаризм, багатопартійність як найширше використання виборчого права;

 приватна власність та приватне підприємництво як основа основ;

 середній клас як фундамент нації, — тобто все, що є основою громадянського суспільства, і зможе зрештою як національна ідея поєднати всіх нас від Тиси до Сіверського Дінця, від хутора Михайлівського до острова Зміїного і позбавити нас синдрому ідеології заздрості...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво