Ідеальний закон для реального світу

Українське суспільство живе мрією про ідеальний закон, причому на будь-який життєвий випадок. І вищі державні чини, і народні депутати, і прості домогосподарки запальним тоном вигукують: треба прийняти закон про… (предмет закону) — і тоді буде порядок! Наскільки реальні ці надії?

Законотворча манія

За роки незалежності Верхов­на Рада прийняла 12 тис. 251 закон і постанову. Три президенти України написали (особисто?) у 2,5 разу більше — 27 тис. 847 ука­зів, але усіх переплюнув Кабінет міністрів — видав 43 тис. 532 нормативних акти (виходить, що в робочі дні — по одному за годину). Здавалося б, давно вже мало настати загальне благоденство: правила встановлені, питання вирішені, кадри призначені — живи й радій. Але порядку як не було, так і немає.

З цього випливає парадоксальний, проте єдино можливий висновок: в Україні закон не працює.

Натомість — імітація, якась гра в законність. Останніми роками ми спостерігаємо, як головні учасники цієї гри (президент, ВР, КМУ) прагнуть закон не виконувати, а... не виконати. Не гребу­ють жодними маніпуляціями: проти одних законодавчих актів приймаються, так би мовити, зустрічні, які нейтралізують дію перших; на указ одного органу інший відповідає постановою; у відповідь на постанову ухвалюється закон; у певний момент ініціюється рішення якогось містечкового суду, а в особливо важливих випадках — самого Консти­туційного. Останній потішив пуб­ліку багатьма кумедними рішеннями. Наприклад, що Л.Кучма не був двічі президентом, а 2004 плюс п’ять буде 2010.

Ця ж сама гра в законність триває на всіх рівнях. Тривіальний удар одного авто в зад іншого (випадок із життя) може вилитися в «крадіжку» автомобіля-винуватця зі штрафмайданчика, під час якої кримінальними методами «нейтралізується» охорона, плюс довга череда засідань у двох судових інстанціях, плюс два роки «неквапливої роботи» виконавчої служби. І все це — через відносно невелику, як для власника авто, суму — кілька тисяч гривень.

І таке ставлення до законності не дивне, адже щоп’ятниці (та й в інші дні) на всіляких політшоу вся країна спостерігає, як пристойно одягнені панове й дами з поставленим мовленням, хорошими (і не дуже) манерами «гнуть» закон у різні боки. Як тут втриматися не обтяженому моральними заповідями простолюдину?

Тут, за логікою нашого життя, автору саме час написати про «недосконалість закону і необхідність ухвалення нового», тобто повернутися до того, з чого ми почали. Насправді ж звідси випливає інший неминучий висновок — наше суспільство страждає на манію законотворчості, і її слід розглядати як діагноз. Адже про зворотний бік законодавства (невіддільний від законотворчого) — законодавчу дисципліну — не говорить практично ніхто. Більше того, про давні законодавчі казуси просто забувають.

Кілька років тому, наприклад, як політик, так і пересічний політоман безапеляційно стверджували: треба відмовитися від мажоритарної системи виборів, адже олігархи і бізнесмени просто купують і виборців, і лічильні комісії, і тоді(!) депутати відображатимуть волю народу. Тепер же, дотримуючись правил хорошого тону, треба казати: на місцевому рівні необхідно повернутися до мажоритарної системи... Суспільству фактично пропонують наступити на ті ж самі граблі. Очевидно, що законотворча манія — поліпшення життя через написання законів — прогресує.

Казус ООО—ЧЛМ

Особливо сильне загострення цього масового психозу спостерігається в Києві, що живе за таким витонченим законодавством, якого немає в жодній столиці на теренах СНД або старенької Європи.

Свого часу законодавці (з міркувань, які залишимо на їхній совісті) «ощасливили» єдину міську раду країни, забравши в неї право формувати власний виконком. Більше того, його номінальний замінник — міську держадміністрацію — підпорядкували міському голові. І йому ж віддали функції державної влади в Києві. Але й це не все. Рішенням Конституційного суду єдиному чиновникові країни на державній посаді зняли обмежен­ня у віці й забезпечили автоматичне призначення головою держадміністрації: виграв вибори мера — президент зобов’язаний(!) призначити саме тебе.

При виборах в один тур Сан Саничу (Омельченку), здавалося, було забезпечене довічне перебування відразу на двох посадах — фактично монархічна влада у межах міської смуги. І все це, зауважте, на «абсолютно законних підставах».

Проте гречка з «Олейною» зіпсували таку гарну законодавчу схему — влада перейшла до іншої монархічної династії (умовно кажучи, ЧЛМ), що розкрила всі потенційні можливості посади градоначальника-губернатора у всій її, так би мовити, широті, нікого при цьому особливо не соромлячись.

Зараз ми спостерігаємо, як чи то в ситуацію втрутилися вищі космічні сили, чи то піарники нового мера просто перегнули палицю, коли той при всій громаді підтверджував своє психічне здоров’я... у трусах. Так чи інакше, на депутатський корпус зійшло просвітління, і законотворці взялися строчити й клепати проекти щодо Києва прямо стосами: про столицю, про самоврядування, про вибори, про референдум, про розподіл повноважень тощо.

Тобто політики «прозріли» й намагаються, знову ж таки, законодавчими методами вирішити питання Києва. Проте реальне життя набагато розмаїтіше, ніж найдокладніші законодавчі конструкції, про що, власне, і свідчить казус з ООО і ЧЛМ.

Класика бюрократії

Дуже прикро, що «Історія одного міста», написана вітчизняним знавцем чиновницької справи, котрий дослужився у держапараті Російської імперії до віце-губернаторської посади, не стала настільною книжкою всіх, хто вважає себе політиками, політологами й політекспертами. Варто було б вивчати цю працю в численних держ- і муніципальних академіях, які готують чиновників і які масово закінчують депутати різних рангів. Тоді, мабуть, у мізки державних мужів закрався б «головний сумнів» — щодо всесильності актів, які вони приймають. Саме Михайло Салтиков (Щедрін) уперше зауважив: суворість російських законів пом’якшується їх неухильним невиконанням.

Інакше кажучи, будь-який закон, за Щедріним, має певний вільний хід, люфт, мертву зону (назвіть як завгодно), де він не діє, пробуксовує. В Україні ж люфт набрав таких розмірів, що говорити про правильну, регулярну роботу державної машини немає жодного сенсу — будь-якої хвилини її може рознести на шматки.

Постає закономірне, більше того — ключове запитання: як досягти виконання закону, хоча б відносного? Тут на нашому шляху виникає така масова помилка (або манія) і політикуму, і всього суспільства. Поголовно всі в нас переконані, що хтось (Генпрокуратура, Верховний суд, МВС, СБУ, КРУ — та хто завгодно) повинен стежити за «неухиль­ним виконанням» і за нього боротися. Тільки не самі суб’єкти законодавства — люди: «ні я особисто, ні ми з друзями, ні моя сім’я, ні колеги в цьому брати участі не хочемо». А тим часом надії на «органи» примарні: там служать теж люди з усіма відомими людськими слабкостями. Отож примусити дотримуватися закону неможливо?

Третя біда України

Свого часу Кромвель, коли в залі британського парламенту з’явився король, демонстративно залишився сидіти в капелюсі, чим викликав жахливий переполох у залі, а згодом — і у всій країні, внаслідок якого король втратив корону (разом із головою). Кромвель вчинив так (не зняв капелюха) зовсім не тому, що таке право давав депутатові закон. Інші його колеги не дотримувалися цього давнього звичаю, втіленого у законі, підводячись і знімаючи капелюхи.

Своїм вчинком Кромвель показав, що має відносно короля те, чого не мали інші депутати, — позицію. Якщо точніше — опозицію, тобто позицію, відмінну від королівської. Саме це давало йому сили відстоювати закон.

Чи бачимо ми сьогодні позицію або опозицію в парламенті чи в Київраді? Коли це «треба», БЮТ голосує в унісон із ПР, а найідейніші — комуністи — «за необхідності» голосують разом з олігархами. Яку при цьому позицію вони займають, і хто з них до кого в опозиції? Чому БЮТ у Ки­їв­раді періодично голосує, як БЛЧ? Очевидно тому, що ком­фортніше домовитися, ніж у меншості відстоювати свою позицію.

Як тут не зауважити, що «проблему Києва» давно можна було б вирішити, і не перекроюючи столичне законодавство. Для цього досить було б просто довести в суді те, що відомо всьому світові: роздача пайків із логотипом «Блок Леоніда Черновецького» — підкуп виборців. Довести це в нашому суді, знаючи юридичні і фінансові можливості ЧЛМ, — завдання вкрай складне, але вирішуване. Адже роздаються сотні тисяч пайків. У кожному районі знають, де й коли вони роздаються. То невже не можна все це зафіксувати і знайти свід­ків? Можна, тільки треба попрацювати проти міської влади.

Хто може це зробити? Президент чи прем’єр-міністр, які уособ­люють державну владу? Ні, вона ж влада, вона має все, що хоче, і всіх, кого хоче. Принаймні думає так. Насправді ж, як усі бачать, намагається домовитися з одіозним порушником закону — для реалізації своїх особистих амбіцій.

Отже, тільки опозиція в цьому конкретному випадку і в усіх інших зацікавлена у виконанні закону і законодавчих процедур, без цього їй просто не вижити. Можна сказати, що боротьба за законність — це спосіб існування опозиції.

Біда і Києва, і України не в поганих законах, дурнях або шляхах. Біда в тому, що в нас немає опозиції. А без цього дотримання будь-якого, навіть ідеального, закону в нашому реальному світі неможливе.