«И ВЕРНЕМСЯ, ВЕРНЕМСЯ ОПЯТЬ…» СПОГАДИ ПРО ВАДИМА ШЕФНЕРА - Соціум - dt.ua

«И ВЕРНЕМСЯ, ВЕРНЕМСЯ ОПЯТЬ…» СПОГАДИ ПРО ВАДИМА ШЕФНЕРА

7 травня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №17, 7 травня-16 травня

«Забываем, забываем, Будто сваи забиваем», — писав Вадим Шефнер. Йому, палкому любителю та знавцю л...

Вадим Шефнер
Вадим Шефнер

«Забываем, забываем,

Будто сваи забиваем», —

писав Вадим Шефнер. Йому, палкому любителю та знавцю літератури, було сумно спостерігати, як легко читачі забувають тих, кого нещодавно так любили, чиї книжки передавалися з рук у руки й обговорювалися. Йому самому — поету, прозаїку, фантасту, який збуджував уми в сімдесяті й у першій половині вісімдесятих років, потім довелося відчути на собі цю мінливість читачів. Як сумно зауважив його сучасник, інший чудовий поет Давид Самойлов:

«Придут иные времена,

Взойдут иные имена».

Проте нам, читачам, для яких творчість і Вадима Шефнера, і Давида Самойлова, та інших прекрасних поетів і прозаїків була рятівним орієнтиром за років лихоліття, не хочеться, щоб ці імена забулися, оскільки без них ми сьогодні були б біднішими.

Вадима Шефнера не стало 5 січня 2002 року. Здається, зовсім нещодавно. Та назви це ім’я представникам нового покоління, і вони лише спантеличено знизають плечима. А ще років 15 тому воно було ледь не паролем для вдумливих читачів кількох поколінь. Його задумливі, сумні та мудрі вірші читали один одному любителі поезії ще відтоді, коли на сторінках журналів і багатьох книжок панувала «фанфарна» Муза. Вже з першої книжки прози Вадима Шефнера читач побачив непарадне обличчя війни, яку літератор пройшов із перших і до останніх днів, попри те, що одне його око було ушкоджене в дитинстві. Потім пішли чудові автобіографічні книжки «Имя для птицы» і «Сестра печали», в яких письменник повідав не лише про своє дитбудинівське дитинство в голодні та холодні роки початку двадцятих, а й про надзвичайних людей, із якими його звела доля. Ці книжки без перебільшення можна вважати історичними, так широко в них відбито епоху. І в той самий час вони наповнені поезією дитинства. У них сильна самоіронія (найрідкісніше почуття!), а сюжет розвивається так цікаво, що, почавши читати, важко відірватися.

А його наукова фантастика переплетена з повсякденністю, де замість пафосу —самоіронія і бешкетництво... Кожна з цих повістей: «Скромный гений», «Девушка у обрыва», «Круглая тайна» та інші ставали подією.

Потомствений петербуржець Вадим Сергійович Шефнер належав до давнього роду. Його предки по батьку, шведи за національністю, приїхали в Росію з Прибалтики ще до Петра Першого. Вони мали титул баронів, до їхніх прізвищ додавалася частка «фон», але, обрусівши, вони цю частку відкинули. Усі чоловіки їхнього роду (і за материнською лінією теж) були морськими офіцерами, а обидва діди — контр-адміралами. Один із них, Олексій Карлович Шефнер, ще капітан-лейтенантом, брав участь разом із підпорядкованими йому матросами в заснуванні Владивостока. Є і мис Шефнера, нанесений на карту.

Витримка та стійкість, перейняті від предків, знадобилися Вадиму Сергійовичу й у голодному дитинстві, і в блокадному Ленінграді, і в трагічні «жданівські» часи, коли після постанови «Про журнали «Звезда» і «Ленинград», як і Ахматову, Зощенка та інших чесних письменників, його перестали друкувати, звинувативши в песимізмі.

І в житті, і в книжках він зумів залишитися самим собою: м’якою, делікатною, доброю і тонкою людиною. Присудження Державної та Пушкінської премій зовсім не змінило його.

У моєму житті ця людина зіграла особливу роль.

Був січень 1945 року. Тривала війна. Ми жили в підмосковному місті Шатуре. Я навчалася в сьомому класі. Випадково мені до рук потрапив тоненький журнал «Ленинград», де було надруковане оповідання Вадима Шефнера «Наследница». У ньому розповідалося про смертельно пораненого лейтенанта й про дівчинку, яку він навіть в останні хвилини свого життя зумів захистити від самітності. Оповідання справило на мене дуже сильне враження, і я вперше в житті зважилася написати до редакції журналу, щоб подякувати автору й тим, хто його надрукував. Мені відповіли, що лист передадуть автору, щойно він повернеться з армії.

Закінчилася війна, ми повернулися з евакуації в Київ. А через рік і журнал «Ленинград» закрили.

У квітні 1964 року я вперше приїхала до Ленінграда й раптом зважилася зателефонувати Вадиму Шефнеру. У довідковій дізналася номер телефона. Мені відповів тихий, доброзичливий голос.

Я назвала себе — спочатку своє нинішнє прізвище, потім дівоче — і розпочала розповідати про лист школярки. Раптом чую: «Цього листа мені передали, я його бережу!» Запитав, чи надовго приїхала, і запросив у гості.

Вадим Сергійович був невисокого зросту, худорлявий. На одне око він не бачив. Розмовляв неголосно, слухав уважно, був гостинний, як і його дружина, Катерина Павлівна. Вадим Сергійович сказав, що в нього саме вийшла перша книжка прози, куди ввійшла й розповідь «Наследница», і він із задоволенням подарує її мені.

Так розпочалося наше знайомство. Відтоді я щорічно їздила до Ленінграда й першого ж дня відвідувала Вадима Шефнера.

Він був бібліофілом, відомим у місті. Бібліотеку зібрав не надто велику, але складену з любов’ю. Скільки книжок я побачила в нього вперше, скільки почула нових для мене імен!

Шефнер читав мені вірші з книжки Владислава Ходасевича, написані в еміграції. Ранні вірші цього поета були мені відомі, але про книжку, написану в Парижі, я довідалася від Вадима Сергійовича. Кажу про це тому, що через кілька років він сумно повідомив: цю книжку в нього викрали. На той час у мене вже була її машинописна копія. Я її передрукувала на машинці, гарно переплела, вклеїла фотографію Ходасевича й надіслала В.Шефнеру до його дня народження. Він був радий подарунку.

Першого ж дня, потрапивши до нього в гості, я стала його розпитувати про Анну Ахматову. Він її дуже любив, але сказав, що при Анні Андріївні завжди ніяковів. Вперше побачив її, здається, 1936 року: вона прийшла до них в літстудію і сіла навскіс від нього. Він був радий цьому, оскільки якби вона сиділа поруч, то довелося б заговорити з нею, а він від хвилювання міг би зробити це невправно.

Уже значно пізніше, 1984 року, ми з чоловіком приїхали до Шефнера в Будинок творчості в Комарово. Він жив у великій кімнаті №12 із двома величезними вікнами. Розповів, що в цій кімнаті жила Ахматова. Пригадав, як якось відвідав її в квартирі на вулиці Червоної кінноти, де вона жила після виселення з Фонтанного будинку. Від зніяковілості похвалив кімнату за високу стелю, прикрашену ліпниною, і почув іронічну відповідь: «Так, — задумливо сказала вона, — адже в цих квартирах колись жили петербурзькі візники»...

У ті відвідування Вадим Сергійович подарував нам відразу три свої нові книжки, тепло підписав їх. На книжці «Круглая тайна. Повести» написав: «Хорошим киевлянам Дусе и Олегу с приветом из Питера. Вадим Шефнер. 7.9.77». А на книжці «Переулок памяти», певне, перебуваючи у грайливому стані, написав незвичайно: «А Ольшанской Евдокии книги шлем мы вот такие. Вадим Шефнер. 29.3.76. Павловск».

У травні 1986 року, коли я гостювала у Вадима Шефнера, він зібрався їхати на виступ, і я пішла з ним. Ми вже дісталися будинку на Невському, де мав відбутися вечір, і раптом він попросив: «Пожалуйста, не ходите на мое выступление — я буду смущаться». І я не пішла.

Пізніше він подарував мені свою грамплатівку з дарчим написом. Коли вдома ми послухали її, були вражені, як прекрасно Вадим Сергійович читав свої вірші: очевидно, на студії він був сам й не соромився.

В одній зі своїх книжок Вадим Шефнер говорить, що не любить писати листи. Я цього не помічала. Особливо часто він мені писав у перші роки, просив надсилати вірші. Робив влучні зауваження. Та, в основному, мої вірші приймав добре й радів виходу кожної нової книжки. Цікаво описував свою подорож на Далекий Схід — «слідами діда-адмірала». Та з роками в нього дуже послабшав зір, а робити операцію лікарі не наважувалися через хворобу серця. Вадим Сергійович вважав, що друкувати листи на машинці непристойно. Тому брав дві-три гарні листівки (найчастіше з видами свого улюбленого міста, яке знав досконало) і писав на них великими літерами... Останнього такого листа я отримала за місяць до його смерті...

Та ця стаття — про великого поета, тому в ній не обійтися без віршів.

У них він часто розмірковував про життя і смерть. Одним із таких віршів, присвяченим дружині, із якою вони прожили разом довге, важке, але прекрасне життя, я і хочу закінчити спогади.

Екатерине Григорьевой

Отлетим на года, на века, —

Может быть, вот сейчас, вот сейчас

Дымно-огненные облака

Проплывут под ногами у нас.

И вернемся, вернемся опять

Хоть на час, хоть на десять минут.

Ничего на Земле не узнать,

В нашем доме другие живут.

В мире нашем другие живут,

В море нашем — не те корабли.

Нас не видят, и не узнают,

И не помнят, где нас погребли.

Не встречают нас в прежнем жилье

Ни цветами, ни градом камней,

И не знает никто на Земле,

Что мы счастливы были на ней.

Вірші сумні, але не невтішні. Оскільки, попри все, їхні герої були на Землі щасливими. І це щастя осяває кожну книжку Вадима Шефнера, кожний його вірш.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №42, 9 листопада-15 листопада Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво