І В 60 РОКІВ ЖИТТЯ МОЖЕ ПОЧАТИСЯ НАНОВО

Вихід на пенсію для багатьох людей стає переломним моментом, який докорінно змінює уклад усього наступного життя. Легкість, із якою людина приймає свій новий статус, залежить від цілого ряду чинників.

Катерина Петрівна все своє свідоме життя працювала медсестрою на «Швидкій допомозі» і, хоча роботу свою любила, під кінець почала дуже втомлюватися. Тому вихід на пенсію її лише обрадував. Чоловік був набагато старшим за неї і вже давно помер, діти виросли і візитами особливо маму не ощасливлювали. Однак самітність Катерину Петрівну не обтяжувала — вона прекрасно в’язала (чим і підробляла), любила читати, жваво цікавилася подіями у світі, котрі обговорювала з двома подругами, які приходили у вихідні на її знамениті булочки.

А влітку була дача. І якби не вона, то життя Катерини Петрівни вже більше й не змінювалося б. Якось вона помітила на сусідній ділянці пристаркуватого чоловіка, який невпевнено просапував грядку, де ледве «проклюнулася» городина. Прекрасна городниця Катерина Петрівна не могла спокійно дивитися, як гине врожай, нехай навіть чужий, і запропонувала свою допомогу. Валентин Григорович (так звали городника-невдаху) із радістю погодився. Ділянку він придбав недавно — щоб було де відпочити та й чимось зайнятися на пенсії. Сам він усе життя пропрацював головним інженером на одному із заводів, а тому овочі вирощувати абсолютно не вмів («Це, так би мовити, перший експеримент») і що робити з такою кількістю вільного часу геть не знав.

Все літо й початок осені сусіди трудилися на ділянках, не припинилося їхнє спілкування й узимку. Катерина Петрівна зв’язала сусіду теплий светр і шкарпетки. Валентин Григорович дедалі частіше заглядав до неї «на вогник». «Золотий чоловік, — розповідала вона подругам. — У городі він, звісно, нічого не розуміє, зате може будь-яку річ полагодити. А що найголовніше — із ним не заскучаєш». Подруги кивали головами й анітрохи не здивувалися, коли через рік Катерина Петрівна продала свою «хрущовку» й переїхала в трикімнатну квартиру Валентина Григоровича. У домі, як і раніше, було чисто й затишно, пахло булочками, на полицях юрбилися пузаті банки з власними огірочками, помідорчиками та варенням, а господарі дивилися один на одного з неприхованою ніжністю. «Я ніколи не думала, — зізналася новоспечена наречена, — що життя і в 60 років може знову початися спочатку».

Тим часом, доля Катерини Петрівни, швидше, щасливий виняток із правила. Більшість її ровесників вихід на пенсію сприймають досить болісно. По-перше, це серйозне погіршення матеріального становища. Вижити на нинішню пенсію і гідно почуватися може хіба що повністю здоровий аскет. Решта змушені відмовляти собі не лише в зайвій газеті чи телефонній розмові (дехто телефонує із хронометром у руках), а й у необхідних для людей похилого віку дорогих ліках і вітамінах, фруктах, молочних продуктах, м’ясі, новому одязі і взутті. Вже не кажучи про таку розкіш, як похід у театр чи кіно. Матеріальна неспроможність спричиняє інформаційну та соціальну ізоляцію, депресію. У результаті деякі пенсіонери-початківці у свої 60—65 років здаються одразу постарілими, втрачають інтерес до життя. З цього моменту, думають психологи, для них починається драматичний період помирання особистості. Втрата власного «я» поступово призводить до цілого букету захворювань, найчастіші з яких пов’язані з ураженням нервової та серцево-судинної системи. При цьому подібне властиве не лише самотнім пенсіонерам, а й тим, хто має численну рідню.

…Людмила Іванівна захворіла на грип, що в її 73 роки, прямо скажемо, не жарти. Слабкість була така, що вона з великими труднощами виходила в коридор. Від чоловіка допомоги годі було й чекати — слава Богу, що хоч сам не занедужав і не вимагав допомоги від неї. У коридорі пролунав дзвоник: прибігла онука, принесла ліки й продукти. Розставивши все на столі, вона цмокнула бабусю і рушила до дверей.

— Маринко, ти хоч п’ять хвилин посидь, розкажи, як живеш, що там у світі новенького — у нас позавчора телевізор зламався.

— Бабуню, я поспішаю, справ купа. Краще я тобі потім зателефоную. А телевізор ми тобі полагодимо. Я скажу татку, він увечері заїде й усе зробить.

Ще раз цмокнувши бабусю, Марина випурхнула з дверей. Людмила Іванівна клацнула замком і повернулася в ліжко. «Чому так вийшло, — міркувала вона, — що на старості років я стала нікому не потрібна? Все життя працювала, ростила дітей, займалася домом, намагалася, щоб дітям у ньому було тепло й затишно. Ні, діти в мене хороші, онуків виростили теж гарних. Тільки про мене вони згадують лише на свята. В усіх — турботи, проблеми. А що буде, коли я не зможу сама себе обслуговувати?» Жінка похилого віку мерзлякувато повела плечима. «Ні, має все ж рацію моя двоюрідна сестра Світлана, котра назавжди виїхала до Німеччини. Потрібно, напевно, й мені їхати. Там навіть на скромну допомогу можна жити гідно, а не залишиться сил — переїду в будинок для пристарілих».

Після одужання Людмила Іванівна заходилася активно збирати документи. Родичі, котрі спочатку не сприймали всерйоз еміграційні настрої бабусі, не на жарт переполошилися тільки тоді, коли вона одержала візу і купила квитки. На сімейній раді було вирішено нікуди Людмила Іванівну не відпускати, а щоб вона не тужила, оселити її та дідуся разом з іншою онучкою Галочкою, попередньо продавши їхні квартири й купивши одну велику.

Після тривалих умовлянь Людмила Іванівна здалася. Вона й сама давно думала про такий варіант, але боялася обтяжити внучку. У Галі ж було двоє маленьких дітей і відповідальна робота, тому бабусю, котра вранці відводила малюків у садок, а ввечері забирала, вона сприйняла як подарунок долі. Задоволена була й Людмила Іванівна: вона нарешті відчула себе потрібною і незамінною, змогла знову зайнятися своєю улюбленою справою — педагогікою (до пенсії вона 35 років працювала в школі), позбутися почуття самітності й розпачу.

Вихід, який знайшли родичі Людмили Іванівни, виявився вдалим. На думку психологів, людям, які виходять на пенсію, потрібно дати можливість займатися якоюсь іншою важливою і корисною справою. Тим часом, навіть у найкращій сім’ї всі турботи про старих обмежуються нерідко фінансовою підтримкою і нечастими телефонними дзвінками. Коли ж прагнення людини зробити своє життя змістовним виявляється нереалізованим, її починають переслідувати почуття власної непотрібності і порожнечі — думає відомий психолог В.Франкл. Незатребуваність у житті починає негативно позначатися на її здоров’ї, порушуючи основні процеси життєдіяльності організму. Ні для кого не секрет, що люди, котрі вийшли на пенсію і не зуміли відшкодувати втрату своєї професійної діяльності якимось рівноцінним їй у психологічному сенсі заняттям, у переважній більшості випадків починають слабувати на різноманітні хвороби, відчувають постійну слабкість і, поволі згасаючи, порівняно рано залишають цей світ, зауважує вчений. Добре відоме і протилежне: свідоме життя людей похилого віку, сповнене конкретною діяльністю і вирішенням особистих проблем, не тільки вкрай сприятливо впливає на психічний стан таких людей, а й дозволяє їм уникнути дуже багатьох захворювань, що, звісно ж, продовжує їхній вік. Наукові дані про довгожителів свідчать, що однією з їхніх характеристик є живий зв’язок із сучасністю, а не соціальна ізоляція. У такому випадку цілісність особистості забезпечується до самої смерті людини, навіть якщо вона настає після ста років.

Допомогти літній людині не втратити себе, максимально адаптуватися до нових умов життя можуть родичі. Як грамотно це зробити? Із таким запитанням ми звернулися до директора міжнародного гуманітарного центру «Розрада», психолога Валентини Бондаровської.

— Потрібно постаратися зробити так, щоб літня людина могла, по можливості, максимально задовольняти свої потреби — фізіологічні, пізнавальні, соціальні, естетичні, у безпеці, любові близьких, повазі і самореалізації, — які із виходом на пенсію нікуди не зникають. Я порадила б забезпечити пенсіонера всіма можливими каналами інформації — телевізором, радіо, газетами. Я знаю сім’ю, де бабуся почала втрачати зір і слух, то близькі пристосували для неї бінокль і навушники. Не можна тримати літню людину без спілкування й уваги. Потрібно постаратися виділити хоча б 5—10 хвилин для бесіди.

— У мене самої є бабуся, і я знаю, що 5—10 хвилинами справа, як правило, не обмежується.

— Дійсно, літня людина часто втрачає відчуття часу. І винний у цьому не стільки вік, скільки той спосіб життя, що панував за часів СРСР, коли ми могли витрачати на розмови багато часу. Тому бабуся чи дідусь просто не можуть зрозуміти цінність кожної хвилини вашого часу. Мені здається, що в такій ситуації варто не відмахуватися від пенсіонера, а вибрати час і поговорити по душах: розповісти, що за один день потрібно встигнути зробити, які складності існують у нинішньому житті. Літня людина зрозуміє вас і, можливо, навіть зможе дати розумну пораду.

— Це вже точно. У мене подруга вже цілком доросла людина, мати двох дітей, а мама їй постійно вказує — як варити суп чи мити вікна.

— Виною тому колишня модель тоталітарної сім’ї із жінкою на чолі, коли старша в сім’ї вважала, що має право втручатися в усі справи дочки чи внучки, повчати, радити. Сьогодні тоталітарна сім’я практично зруйнувалася, але стереотипи поведінки залишилися.

Є й інша причина — бабуся чи дідусь, даючи, на ваш погляд, непотрібні поради, намагаються хоч якось самореалізуватися, показати хоча б самим собі, що ще можуть бути потрібними і корисними. Проявіть ініціативу — самі питайте поради. Спробуйте дати літнім родичам посильні обов’язки — наприклад, доглядати за сусідським малюком чи просто будити вас уранці. Повірте, такі люди більше за все бояться байдужості й відчуття своєї непотрібності.

— Мабуть, спрага самореалізації змушує багатьох, часто буквально на останньому подиху, займатися дачними ділянками?

— З одного боку, це прояв ментальності — наші люди люблять землю. З іншого, дійсно, робота на городі й зібраний врожай дають ілюзію економічної незалежності, можливість проявити діяльність і побачити результати праці. Але ж іншу роботу суспільство їм надати не може.

Виходом, на мій погляд, можуть стати клуби для пенсіонерів, де можна займатися спільною діяльністю (в Америці, я бачила, у таких клубах разом шиють ковдри), обговорюють події, влаштовують вечори відпочинку тощо. У нас, до речі, є подібний — Будинок милосердя в Шевченківському районі столиці.

Охайний двоповерховий особнячок із мансардами я виявила в одному з двориків неподалік Республіканського стадіону. Усередині чисто, затишно по-домашньому, квіти, картини. Воістину другим домом він став для 1300 самотніх малозабезпечених пенсіонерів, інвалідів і дітей із незахищених сімей. Як розповіла директор Будинку милосердя Лідія Немтінова, щодня 100 чоловік одержують тут гарячі обіди й відвари з лікарських трав. Відвідувачі можуть звернутися до лікаря, скористатися послугами масажиста, фахівця з лікувальної фізкультури, перукаря і юриста. Тут працює бібліотека, проводяться святкові концерти, діє літературний гурток і гурток художньої самодіяльності. Пенсіонери безкоштовно відвідують театри, кінотеатри, виставки та музеї. Не забувають у Будинку милосердя й іменинників: кожного останнього дня місяця святкують дні народження зі справжніми подарунками та святковим концертом. Також урочисто відзначають усі державні і релігійні свята.

Щоправда, такий будинок поки єдиний не лише в столиці, а й Україні. І хоча в останні два роки почали з’являтися невеликі медико-соціальні центри, їх все одно недостатньо. А тому самотнім пенсіонерам із «неохоплених» районів доведеться поки самим підтримувати зв’язок із сучасністю і високою соціальною активністю, постійно займатися розумовою діяльністю, фізичною працею і творчістю — щоб передчасно не згаснути і пристосуватися до нових умов життя.