І швець, і жнець, і на дуду грець? Знайомтеся — соцпрацівник! - Соціум - dt.ua

І швець, і жнець, і на дуду грець? Знайомтеся — соцпрацівник!

28 серпня, 2009, 13:22 Роздрукувати Випуск №32, 28 серпня-4 вересня

Є професія, збірний образ якої неможливо ні намалювати на полотні, ні виліпити з глини, — це соцпрацівник...

Є професія, збірний образ якої неможливо ні намалювати на полотні, ні виліпити з глини, — це соцпрацівник. Якщо сантехніка видає гайковий ключ, двірника — мітла, а шкільного вчителя — крейда і зошити, то в спеціаліста з соціальної роботи жодних «розпізнавальних знаків» немає, — у його руки можна вкласти що завгодно. Це можуть бути кумедний рожевий заєць, презерватив, хлібина, стерильний шприц, повітряна кулька, дезінфікуючий засіб, Сімейний кодекс, швидкі тести на ВІЛ, вудка... Здивовані? Даремно. Ми мало знаємо про будні пересічного соцпрацівника тільки тому, що ЗМІ і суспільству не дуже цікава ця тема. Найчастіше в соціальну сферу зазирають лише тоді, коли на носі грандіозне доброчинне шоу або планується у фестивалі участь дітей з обмеженими можливостями. Але про те, що людина, яка йде туди працювати, має бути і швець, і жнець, і на дуду грець, мало кому відомо.

Отже, що саме роблять працівники соціальної сфери — люди, покликані допомагати всім, хто потрапив у складні життєві обставини? Вони консультують і «ведуть» жертв сімейного насильства, працюють над тим, щоб запобігти його виникненню в сім’ї, займаються соціально-психологічною реабілітацією дітей і молоді з обмеженими можливостями, допомагають сім’ям, у яких є ВІЛ-інфіковані, надають соціально-медичні, інформаційні та юридичні послуги, намагаються «тягти» алко- і наркозалежну сім’ю, а також допомагати молодим людям, які повертаються з місць позбавлення волі. Їхні робочі інструменти абсолютно віртуальні, хоча, за даними минулого року, в Україні було виявлено 109287 зовсім не віртуальних родин (а в них — 134975 дітей), які перебувають у складних життєвих обставинах. До останніх, згідно із законом України, належать обставини, які порушують життєдіяльність людини, причому наслідків цього порушення вона не здатна самостійно подолати. Це може бути інвалідність, самотність, безпритульність, відсутність домівки чи роботи, насильство, складні стосунки в сім’ї, соціальна девіантність, психологічні і психічні порушення, у тому числі викликані вживанням психоактивних речовин, тощо. Цей перелік можна продовжувати до нескінченності. Хоча, судячи з діаграм і цифр інформаційно-аналітичних матеріалів, складених за підсумками діяльності соцслужб у 2008 році, головні причини, з яких 90790 сімей України було взято на облік і внесено у спеціальний банк даних, — складні стосунки в сім’ї (26,9%), наркотична або алкогольна залежність одного/кількох членів сім’ї (21,9%), інвалідність батьків або дітей (11,5%), безробіття членів сім’ї (10,8%). Просто і зрозуміло, правда? І так не хочеться йти далі, до думки про те, що за кожним відсотком — брила людського горя. На жаль, так воно і є. І соцпрацівники не просто це констатують, вони працюють. Робота може тривати місяці й роки, але ніхто навіть гудзика не поставить на те, що колись вона успішно завершиться.

Аби мати уявлення про те, наскільки глибоко соцпрацівникові доводиться «копати», зазначимо, що на відновлення паспорта клієнта він може потратити весь рік: крок уперед, півкроку назад, а потім (через «більше не піду!») ще два кроки. Причому одночасно соцпрацівник змушений писати по 10—15 офіційних клопотань у різні інстанції. Навіщо? «Ми розуміємо, що наші клієнти — люди складні, — каже одна з київських соцпрацівниць. — Більшість їх бояться офіційних інстанцій. Коли вони приходять туди, то або скандалять, або рота не можуть відкрити. Тому нам простіше спочатку самим зателефонувати в цю службу і попередити, що сьогодні до них прийде наш клієнт із такими й такими проблемами, а потім — ще й офіційний лист написати. Якщо ти не досить настирливий, то відповідну довідку з паспортного столу можеш чекати зі своїм клієнтом і три місяці. Якщо ж будеш «на вістрі», то напевно тільки виграєш від цього. Офіційно цей принцип було виписано три роки тому у вигляді «указу семи міністерств», яким врегулювали порядок взаємодії суб’єктів соціальної праці і сімей, котрі потрапили у складні життєві обставини. До речі, в банку даних по Києву кількість останніх перевищує чотири тисячі, хоча насправді цю цифру можна сміливо помножити на три.

Ловці людей: Київ. Наші дні

Звідки ж надходить інформація про те, що, приміром, на Борщагівці є сім’я, в якій наймолодша дівчинка через гру в «невсправжки» розповідає, що робить із нею черговий співмешканець її мами? Або що на Харківському масиві живе сім’я, в якій то діти періодично залишаються без мами, то мама прокидається вранці без дітей, бо напередодні випиває саме стільки, скільки потрібно для того, аби вигнати їх за двері. Чи про те, що на Троєщині є мама з алкогольною залежністю, яка живе під наглядом своїх неповнолітніх дітей. Найстаршому з них щойно виповнилося 12 років, але він уже давно куховарить, пере, прибирає, відводить у дитсадок молодшого й навіть лікує маму, коли в тієї щось заболить. «Лов людей» відбувається, звісно ж, через інформаційні мережі — хтось щось побачив, згадав, помітив тощо. Дані про сім’ю під спеціальним кодуванням надходять від служб у справах дітей, управлінь праці і соціального захисту населення, відділів освіти, органів внутрішніх справ, відділів у справах сім’ї, молоді та спорту, закладів виконання покарань, громадських і доброчинних організацій, а також від родичів, сусідів та друзів, які, до речі, тільки торік повідомили про 25760 сімей, котрі потрапили у складні життєві обставини. Всі дані, що спускаються таким чином у соцслужби, акумулюються, після чого створюється журнал первинної інформації, яка і є підставою для візиту соцпрацівника.

Попри те, що в Києві як у столиці держави багато важковирішуваних для українських глибинок проблем давним-давно вирішені, є і в нас злощасні вузли, розв’язати які непросто. Наприк­лад, труднощі з бездомними молодими людьми, котрі виходять із психоневрологічних установ. Таких небагато, але їхні діагнози та стан потребують, щоб вони не тільки жили в спокої, а й перебували під наглядом. Держава не може їм допомогти, тому соц­служба нещодавно вела негласний діалог про їхню долю з київськими монастирями. Але найбільшим «вузлом» Києва є відсутність соцжитла і соціальних гуртожитків, які, хоча й прописані у відповідному положенні, існують лише де-юре. Влада вже котрий рік не може знайти для них навіть території.

В одній із районних служб Києва на соціальному супроводі перебуває 16-річна мати-одиначка, що вилетіла у світ зі стін інтернату. «У неї, звісно, є однокімнатна квартира, але там разом зі співмешканцем та ще якимись людьми живе її позбавлена батьківських прав мати, — розповідає мені її історію соцпрацівник. — І я не можу дати гарантію, що новонародженого там не ушкодять фізично. Адже люди у стані алкогольного сп’яніння бувають настільки неадекватними, що можуть і зарубати, і викинути у вікно, коли дитина вкотре заплаче. І замість того, щоб підтримати цю юну маму, давши їй кімнатку в соцгуртожитку, ми хутенько виписуємо її з пологового будинку додому, де під впливом матері зі співмешканцями вона напевно невдовзі почне і пити, і... Зазвичай так починаються історії тих, кого згодом називатимуть асоціальними монстрами».

Або інша ситуація. Уявіть, що перед вами — молода незаміжня жінка, яка кілька тижнів тому стала матір’ю: не киянка, близьких родичів не має, раніше винаймала кімнату, тепер грошей на це немає, йти нікуди. Що робити? Жінка потрапила в ті життєві обставини, про які так гарно каже закон. Але київська влада їй нічим допомогти не може, тому що в нашій столиці ні соцжитла, яке могло б підтримати її певний час, ні спеціального центру для матері і дитини немає (такий є в Київській області, але туди беруть лише «місцевих»). Не обов’язково бути соцпрацівником, щоб розуміти: якщо не запустити нового механізму, то ми приречені знову й знову знаходити крикливі згортки з немовлям під ногами.

Риба, сім’я і феєрверки…

Про «розпізнавальні знаки» соцпрацівників можна багато фантазувати, але ми вирішили не вдаватися до вимислів, а запитати про це їх самих. Соціальна сфера і так надто довго асоціювалася в нашому суспільстві з чимось безконфліктним і легким, як повітряна кулька.

— Соціальний працівник — це і юрист, і психолог, і педагог, і лікар швидкої допомоги, і «мамка», — каже Любов ЛОРІАШВІЛІ, головний спеціаліст відділу соціального інспектування і соціальної роботи із сім’ями Київського міського центру соціальних служб для сімей, дітей та молоді. — Рівень його духовної культури має бути дуже високим. Ми йдемо на роботу не за звичкою, а тому що знаємо: є реальна людина, котрій тут і тепер потрібна наша допомога. Суть соціальної праці — допомогти тому, хто не може самостійно вирішити своє питання, запобігти кризі. Сім’ї ми допомагаємо за притчею: спочатку ловимо для неї рибу, потім навчаємо робити це самостійно, а потім уже показуємо, як вудки майструвати. Правда, по-справжньому великих успіхів у нас не так і багато. Соціальна праця — тривала й копітка, без феєрверків та швидких результатів. Люди, налаштовані на «я прийду і всіх врятую», тут просто не затримуються. Самотня мама через три місяці нарешті дійшла до паспортного столу? Супер! Ми щиро з цього приводу радіємо.

— До речі, як їх контролюють? Наскільки мені відомо, ви ходите до них «у гості»?

— Це називається соціальне інспектування. Воно націлене на те, щоб визначити, чи є в сім’ї криза, яка допомога їй необхідна, або просто поінформувати, що є служба, готова допомогти їй вирішити якісь питання. У сім’ї ми намагаємося ходити по троє. По-перше, щоб було об’єктивне розуміння ситуації, а по-друге — з метою безпеки, бо трапляються випадки, коли на нас кидаються з ножами, сокирами... В ідеалі, у складі команди з соціального інспектування має бути представник служби у справах дітей, міліціонер (або педагог) і соцпрацівник, але найчастіше — це тільки соцпрацівники. За результатами первинного інспектування приймаються відповідні рішення: чи заносити сім’ю у банк даних, працювати з нею під супроводом чи як із клієнтом. Під час інспектування ми жодним чином не захищені. Коли йдемо в сім’ю, не знаємо, чи є там ВІЛ, туберкульоз, гепатит, а у всіх же — власні сім’ї. Крім того, в наших служб немає таких фінансових повноважень, як на Заході. Ти побачив, що діти голодують? Можеш щось їм купити, а чеки потім просто додаси до справи. Натомість у нас — узяв свої гроші й пішов у магазин... Середня ставка спеціаліста відділу соціальної роботи Центру соціальних служб по Києву — 960 гривень. Добре, якщо в тебе є «ранг», стаж праці й преміальні, але навіть 1500 гривень — не ті гроші, якими можна покривати чуже горе. Крім того, у нас немає проїзних, і це також проблема, бо 10—20% зарплати доводиться витрачати на проїзд. Як правило, соціальне інспектування ми плануємо на якийсь один день, бо кататися по Києву щодня — досить витратно.

— Любове Семенівно, коли ви приходите до алко- або наркозалежної сім’ї, із чого починається ваша робота? Ви сідаєте перед ними і, грубо кажучи, починаєте розповідати, що залежність — це зле?

— Звісно, ні. Спочатку йдеться про те, чим ми можемо їм прислужитися. І для того, щоб діалог відбувся, дуже часто доводиться переступати через власні принципи. Коли ти бачиш недогодованих і побитих дітей, немовлят, в яких у підгузках завелися черви, як усе навколо гниє, — то пожаліти таких батьків буває дуже складно. Але тут важливо зрозуміти, що ці люди — і самі жертви, що їх у дитинстві теж били, теж недогодовували. Жодна дівчина, виходячи заміж, не бажає такої долі своїм дітям і не вірить, що це може повторитися з нею. Але стається якийсь стрес — втрата роботи, розлучення з чоловіком (сьогодні саме через це багато хто стає дуже вразливим), — і жінка береться за пляшку. Щоб роздобути її, всі засоби годяться. А коли в мами інтерес із дитини переключається на горілку, виправити ситуацію дуже важко. Проте я завжди кажу своїм спеціалістам: «Постарай­теся побачити в цій сім’ї щось хороше», «Знайдіть у цій мамі щось позитивне».

Буває, приходиш у сім’ю, а мама в такому стані, що ти з нею розмовляти не можеш. Ти їй «Добридень!», а у відповідь — тиша. І як із такою сім’єю працювати? Cпеціальних методик роботи з алко- і наркозалежними сім’ями немає, у навчальних закладах цього теж не вчать. Якщо вік дитини дозволяє, то ми розповідаємо їй, що робити і куди телефонувати, до кого звертатися в тій чи іншій ситуації по допомогу. Рівень відповідальності дітей у таких сім’ях, як правило, дуже високий, — вони беруть на себе роль рятівника і піклуються не тільки про молодших братів-сестер, а й про свою маму.

— Ви не уявляєте, скільки зусиль треба докласти, щоб «витягнути» одну людину, — каже Оксана САФРОНОВА, голов­ний спеціаліст із роботи з сім’ями, які постраждали від насильства, Київського міського центру соціальних служб для сімей, дітей та молоді, керівник Центру медико-соціальної реабілітації жертв насильства в сім’ї. — Ти працюєш із нею і як психолог, і як медик. Але престиж соціальної праці не підвищується. Дуже часто тебе сприймають як обслуговуючий персонал. Одного разу я була на зустрічі правозахисників у Києво-Моги­лянській академії. Запам’яталася фраза Мирослава Мариновича, який сказав, що найбільше таїнство життя — полюбити не все людство, а кожну окремо взяту людину. Мені здається, ці слова можна зробити і девізом нашої праці: допомогти не абстрактному народу України, а кожному з тих, хто переступає твій поріг. Хоча ми не ставимо перед собою завдання вирішити за людину всі проблеми. По-перше, це непрофесійно, а по-друге, якщо сьогодні ми вирішимо одну, то завтра з’явиться друга, післязавтра — третя і так до нескінченності. Ми намагаємося робити інше — активізувати внутрішні ресурси людини і показати варіанти виходу зі складної ситуації.

— А з чим до вас зазвичай приходять?

— Найчастіше ми працюємо з жінками, котрі страждають від насильства в сім’ї. Як правило, вони не можуть зробити першого кроку і безперестанку повторюють: «Ось як­би не діти...». Але в таких випадках я завжди кажу: якщо зараз ви терпите одного, то згодом їх, можливо, стане двоє. Чому? По-перше, діти, які є свідками постійного насильства в сім’ї, ростуть з упевненістю, що саме вони в цьому винні, а отже — вони не були бажаними, любимими тощо. По-друге, їхнє майбутнє може стати соціальною естафетою. Це ще страшніше. Недавно до мене приходила жінка. Тривалий час вона терпіла побої з боку чоловіка тільки через дитину. Тепер ця дитина виросла і... теж почала її бити. Вона прийшла запитати, що робити. Всі, стосовно кого чиниться насильство, повинні зрозуміти: воно не закінчиться доти, доки не буде прийняте потрібне рішення. Я кажу не тільки про фізичне або сексуальне насильство — інколи психологічне може бути набагато страшнішим. На жаль, останнього в Україні майже неможливо довести. У наші суди можна звертатися, тільки маючи тяжкі тілесні ушкодження, підтверджені двотижневою госпіталізацією. У мене була жінка з 67 крововиливами, але вони ідентифікувалися як легкі тілесні, тому чоловік, котрий душив її подушкою, відбувся штрафом, що додатковим тягарем ліг на всю сім’ю.

— Як виявляють випадки насильства над дітьми?

— Зараз розроблено цілу систему, яка допомагає визначити, чи чиниться над дитиною якесь насильство. Але для того, щоб поспілкуватися з дитиною під час соціального інспектування, потрібен дозвіл хоча б одного з батьків. А цей «один із батьків» і може бути саме тим, хто його чинить. Чому в нас рідко звертаються в міліцію ті, хто зазнав сексуального насильства? Тому що закон хороший, але не працює: протягом двох-трьох років жертва має ходити по судах, знову й знову розповідаючи про те, що сталося. А коли це дитина? Мало того що вона це пережила, то ще й протягом кількох років її примушують про це згадувати. Ніхто у світі вже так не працює. Недавно в Києві на базі одного з притулків для неповнолітніх відкрили кімнату, дружню до дітей, в якій із дитиною — жертвою фізичного або сексуального насильства — працюють психотерапевт і психолог. Усе це фіксується й записується, тобто дитину вже не треба тягати по судах, туди відішлють лише відео- та аудіоматеріали.

— У кожній професії є свої інструменти роботи, і в соцпрацівника вони є, — каже Лариса ОСТРОЛУЦЬКА, головний спеціаліст із роботи з дітьми та молоддю з функціональними обмеженнями Київського міського центру соціальних служб для сімей, дітей та молоді. — Крім знань, це особистісні риси, досвід, контакти. Сьогодні вважається, що в соцпрацівники йдуть ті, хто нікуди не вступив. Насправді це складна професія, яка потребує і юридичної, і психологічної, і педагогічної підготовки. Тут потрібно бути професіоналом. Дуже часто люди звертаються до нас із проблемами, алгоритм рішення яких ніде не прописаний, і нам доводиться шукати його. Наприклад, минулої зими нам зателефонували й розповіли таку історію: хтось провідував знайому в лікарні, і так сталося, що в одній палаті з нею була дівчина без певного місця проживання з ампутованими ногами — відморозила їх, працюючи на базарі. Її мали виписувати, але йти їй було нікуди — ні документів, ні домівки. Ми зателефонували в Головне управління соціального захисту населення, при якому є центр, який приймає людей на ночівлю. Але там сказали, що інвалідів вони не приймають, оскільки за ними потрібен постійний догляд. Хто приймає — невідомо. Дітей, які потрапили в схожу ситуацію, ще можна влаштувати на тимчасове перебування в центри при громадських організаціях, церквах. А що робити з дорослими — незрозуміло. Ми, як і раніше, продовжуємо вірити, що питаннями інвалідів повинне займатися якесь одне управління, але це неможливо. Таке стереотипне мислення призвело до того, що людей з інвалідністю ми постійно від когось захищаємо, замість того, щоб дати їм можливість розвиватися нарівні з іншими людьми. Кілька тижнів тому мені зателефонувала мама сліпоглухої дитини, але я не змогла їй допомогти, бо в системі нашої освіти не передбачено ні школи, ні класів для таких дітей. В усьому світі сліпоглухих навчають, а в Україні — ні. Чия це проблема?

— Якщо телефонують у зв’язку з інвалідністю дитини, то яка допомога найчастіше потрібна?

— Найчастіше нас просять допомогти з розвитком дитини. Якщо десять років тому нам телефонували у зв’язку з пошуком грошей на медичну реабілітацію, то тепер сім’ї розуміють, що їхня дитина потребує і педагогічної, і психологічної допомоги. Людина з інвалідністю, спроможна себе обслуговувати, — це добре, але буде ще краще, якщо вона захоче бути корисною. Погляньте, скільки людей з інвалідністю в різні часи зробили вагомий внесок у розвиток суспільства: Рузвельт, Брайль, Бетховен і багато інших. А в нас досі часто буває, що мама, вийшовши з магазину, знаходить на колінах у своєї дитини-інваліда печиво, цукерки й навіть якісь гроші. При цьому дитина сидить і ридає від кривди — вона не злидень, не жебрак, але в Україні саме так звикли розуміти і виявляти милосердя. Хоча насправді бути милосердним до людей з інвалідністю означає створити для них такі умови, щоб вони могли навчатися й реалізовувати себе нарівні з іншими. До речі, сьогодні молодь і діти з інвалідністю настільки звикли сидіти в Інтернеті ночами, що якщо соцпрацівники призначають якісь реабілітаційні заняття зранку, вони відповідають: «Мені тільки пополудні, тому що я сплю вранці». Але ми на це не йдемо: якщо хочеш влитися в суспільство, ти повинен спочатку бути готовим змінити свій спосіб життя.

Сьогодні однією з найбільших проблем соціальної праці є ще й те, що люди з інвалідністю, як і їхні рідні, переконані: соцпрацівники зобов’язані вирішувати всі їхні проблеми. Але це не так. Наше завдання — «підняти» людину, показати їй, що вона сама може вирішувати свої проблеми. Знаєте, після тренінгів люди з інвалідністю часто кажуть, що насправді багато проблем були в їхній голові, вони боялися цього суспільства тільки тому, що кілька разів вийшли на вулицю, де їм нагрубіянили. Тому нас­тупне важливе для нас завдання — просвітницька робота в суспільстві, спрямована на сприйняття людей із обмеженими можливостями. Адже від кожного з нас залежить, як поруч із нами почуватимуться люди з різним кольо­ром волосся, різними способами спілкування і пересування.

Ось так просто розповідають про свою роботу ті, чиї психоемоційні навантаження бувають позамежними, чий ризик заразитися гепатитом, ВІЛ або венеричним захворюванням вищий, ніж у представників багатьох інших професій, чиї клієнти найчастіше — люди, котрі вже встигли опуститися на саме дно. Соціаль­них працівників в Україні не так багато, але кожен із них — як сонях: несе, живить і зігріває тих, хто на якийсь час знайшов притулок у його квітці, став ще однією маленькою насіниною.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво